Розмова зі старшим лейтенантом батальйону "Вовки Да Вінчі" Олександром Ябчанкою
Олександр Ябчанка був речником міністерства охорони здоров'я, учасник Революції Гідності. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну доєднався до роти "Гонор" батальйону "Вовки Да Вінчі" імені Дмитра Коцюбайла. Зараз Олександр перебуває на реабілітації у Львові після тяжкого поранення, однак вже планує повертатися на фронт. Про командира Да Вінчі, цінність і гідність професійних військових та тригери під час повномасштабної війни Олександр розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.
— На днях Да Вінчі мало б виповнитися 28. Для нас він завжди залишиться героєм України, якому 27. В одному своєму дописі ви написали, що потрібно цінувати фахових військових, і, здається, для багатьох українців Да Вінчі був саме таким — фаховим, молодим, енергійним. Його загибель була для багатьох шоком. Якщо можна, я прошу вас більш детально пояснити цей допис в соціальних мережах про те, що нам потрібно цінувати професійних військових.
Ми зараз перебуваємо в стані війни. Ціль цієї війни для нашого супротивника — це знищити Україну, і знищити носіїв державної ідеї, тобто українців, людей, які ідентифікують себе громадянами незалежної країни. У такий час чи є щось важливіше, ніж Сили Оборони? Мабуть, що ні. І звідси мій допис, що коли країна знаходиться в стані екзистенційної війни, війни за виживання, то найцінніше, що є у неї — це ті, хто готові ризикувати життям і здоров'ям, і боротися за цю країну. І перший фактор — готовність, а другий фактор — уміння це робити. Про це і був мій допис. Якщо ж говорити про Да Вінчі, то це уособлення героя, це людина з готовністю. При тому цю готовність він продемонстрував ще на Майдані: людина, яка в юному віці, ризикуючи здоров'ям, життям, відстоювала незалежність України на Революції Гідності. Як тільки почалась російська агресія, Дмитро пішов молодим хлопцем-добровольцем воювати проти агресора. І за цей час, крім готовності самопожертви, людина здобувала досвід: це був напрочуд фаховий командир.
Мій допис був і про те, що ми мусимо цінувати.
У демократичній державі найвища цінність — це життя й здоров'я громадянина. На відміну від нашого ворога, де людське життя — це розмінний матеріал.
Наш ворог не рахується з втратами, і це видно зараз: 300 тисяч безповоротних втрат, серед яких, якщо я не помиляюсь, генерал Залужний казав про 140 тисяч вбитих. Ще 160 тисяч — це безповоротні втрати. Тобто втрати 300 тисяч, а вони далі пруть, тому що в них оця історія “Мы за ценой не постоим”, щоб знищити іншу державу. У розумінні цивілізованої країни це абсурдно, але в розумінні росіян так вони воюють. І в цій ситуації мотивовані та фахові військові — це неоціненний ресурс.
І якщо повернутись до розмови про Да Вінчі в батальйоні, моє уявлення про командира — це Да Вінчі, це Філя. Тобто це люди, які не командують, куди ти маєш йти, а це люди, які ведуть за собою. І це дуже шляхетна історія, коли командир вчиняє саме так. Да Вінчі був попереду. Буквально за день до загибелі ми бачились з ним в Часовому Яру. Це дорога Часів Яр — Хромове, за яку велись бої в той час, коли ми бачилися з Да Вінчі. Він був фактично там, де лінія зіткнення, і це шляхетно, і це береже життя підлеглих. Але в цієї концепції є і зворотний бік. Коли командир попереду свого підрозділу, він ризикує життям. Загибель Да Вінчі — величезна трагедія. Однак я, як командир взводу, не уявляю собі іншого ведення війни, ніж я веду своїх хлопців за собою. Я завожу їх на позиції, розставляю їх по позиціях, і це моя робота як командира. Не командувати: “Йдіть туди, і робіть те, що я вам скажу”, а “Ходімо зі мною”. Да Вінчі — це уособлення от цього шляхетного командира.
— Пане Олександре, ви лікар, ви учасник Майдану. Для вас ще тоді стало зрозуміло, що цієї великої війни за виживання не оминути?
У що я вірив на Майдані? Було величезне сподівання, що цього разу ми не зробимо помилки Помаранчевого майдану, коли ми віддали владу. У принципі, це нормальна історія, коли ти делегуєш повноваження. Однак проблема була в тому, що після того, як ти делегуєш повноваження, людям, яким довіряєш, ти маєш за ними пильнувати. Тобто демократія так не працює, що ти просто вибрав хороших людей, і вони тобі роблять. Після Майдану, Революції Гідності, я б сказав, ми подорослішали в цьому питанні, але в цей момент на нас вже напала імперія.
І чи вірив я в повномасштабне вторгнення? Я в нього не вірив до самого моменту вторгнення, з точки зору логіки, яку сповідує світ, який ми називаємо цивілізованим. Згадаймо, яка тоді була логіка: імперські амбіції Росії вдасться приборкати за допомогою економічних зв'язків. Наші теперішні й тодішні партнери казали: “Це Realpolitik, ми торгувати будемо”. Але зараз вони вже усвідомили помилковість такої позиції. “Північний потік-2” був добудований, і партнери до останнього свято вірили, що повномасштабного нападу не буде, адже це суперечить логіці економічної співпраці.
Росія протягнула “Північний потік-2”, і нащо тоді нападати на Україну з розумінням, що при цьому європейські партнери відмовляться від співпраці?
По-перше, європейські та американські партнери недооцінювали рівень імперських амбіцій. По-друге, вони вважали, що Путін на це не наважиться, тому що це суперечить здоровому глузду, а здоровий глузд міряється економічними зв'язками. Я все ж сподівався, що вони мають рацію. Якби ви брали в мене інтерв'ю, наприклад, 20 лютого 2022 року, і ставили те саме питання, чи я вірю, що буде повномасштабне вторгнення, я б радше схилявся до того, що Путін не наважиться на це.
— Але чи збирали ви тривожний рюкзак? Пам'ятаєте, про це тоді обережно всі говорили.
Звісно, я добре пам'ятаю той час. Тоді 20-го числа я б вам відповів, що не вірю в повномасштабне вторгнення, але я знаю, що робитиму в ситуації, якщо боронь Боже таке станеться. Я розумів, з ким пліч-о-пліч я воюватиму, я розумів, у ролі кого я воюватиму з цими самими людьми, які вже за декілька днів стануть моїми побратимами по зброї. Це група “Гонор”, це друзі, з якими ми мали тривалу дружбу і співпрацю по громадському сектору. Зрештою, наші дороги ще перетинались під час Революції Гідності, просто тоді я сповідував ненасильницький протест. Вони теж сповідували ненасильницький протест, інакше. У їхньому розумінні ненасильницький протест — це коли влада не дозволяє собі насилля щодо протестувальників. А якщо ж влада собі дозволяє насилля, то хай не ображається. І, знаєте, вони мали рацію: без такої позиції, якби їх не було тоді на Майдані, то ми б з'їхали в диктатуру. З іншого боку, ті організації та протестувальники, які сповідували ненасильницький протест, вони теж були невіддільною частиною Майдану, адже вони були репрезентативні для європейців, для американців, але це вже геть інша історія. Отже, в повномасштабне вторгнення я не вірив, але я до нього готувався.
— Коли була Революція Гідності, для багатьох тоді було шоком, що в центрі Європи, в столиці демократичної країни, розстрілюють громадян цієї країни. Зараз 618 днів повномасштабної війни Росії проти України, і для кожного з нас є свої тригери. Ті жахи Майдану не те, що затерлися десь, але ми побачили ще більше зло, яке може бути на нашій землі. Який для вас тригер цієї повномасштабної війни? Що вас найбільше вразило за цих 618 діб?
Це не один тригер, це відбувалося не одноразово. Те, що я дуже добре пам'ятаю — бомбардування росіянами пологового будинку в Маріуполі. Я тоді вперше мав непросту дискусію з собою на предмет того, чим вони є з точки зору справедливості. У римському трактуванні справедливість — це віддавати кожному належне. Людина, яка свідомо бомбить цивільну інфраструктуру заслуговує смерті, якщо віддавати кожному належне. Відповідно, це люди, які прийшли до мене в дім і вбивають цивільних. І я вперше поставив собі питання: а чи я братиму полонених, якщо у мене буде така нагода? У мене із собою була дискусія, і в тій дискусії таки перемогли процедури. Процедура така: якщо ти можеш взяти його в полон, ти мусиш взяти його в полон.
Ми — демократична сторона цього конфлікту, як гільдія порядку. Зараз світ все більше поляризується на демократичний світ і авторитарний світ.
Демократичний світ має певні правила ведення війни, і ми, навіть якщо цього не хочемо, мусимо дотримуватися цих правил.
Тож це була перша непроста дискусія із собою: якщо ти граєш за світлих, то ти не можеш поводитись як темний. Звісно, після того я вже неодноразово знищував окупанта, але я ніколи не порушував правил ведення війни.
Далі тригер — перші загиблі. Коли втрачаєш людей, з якими ти вже повоював якийсь час, то звісно це тригерить. Ти для себе знаходиш вихід із ситуації, в якій вже немає цієї людини. Щось схоже відбулося на Майдані тоді, коли загинула Небесна Сотня: ти собі кажеш, що тепер потрібно зробити так, аби смерті цих людей не були даремними. І далі за ці півтора року, на жаль, чимало моїх побратимів загинуло. Однак я після чергового поранення відновлюсь і повернусь, аби ми в цій війні перемогли, тому що вони загинули для того, аби я мав змогу довести справу до кінця, щоб вони не загинули дарма.