• Головна
  • Війна
  • «Мала, не їдь. Там капєц». Репортаж із Оріхова — прифронтового міста, яке називають мертвим

«Мала, не їдь. Там капєц». Репортаж із Оріхова — прифронтового міста, яке називають мертвим

Вже на в’їзді в місто помітно цей «великий калібр руського міра», від якого постраждали абсолютно всі будинки навколо

Оріхів — прифронтове місто Запорізької області. Воно вже давно стало рекордсменом за кількістю обстрілів окупантами. Лише протягом 12 жовтня росіяни обстріляли його 324 рази. Тут більше немає комунікацій, які б зробили місто придатним до хоч якогось життя, проте невеличка кількість людей та й виживає.

LVIV.MEDIA вирішило показати, якими є наслідки того, за що воюють росіяни, і розказати, що відбувається у скаліченому війною місті.

Наша дорога до Оріхова починалася із Запоріжжя. Вона не стільки небезпечна, скільки непередбачувана, усипана ямами від уламків снарядів та ракет. Ніколи не знаєш — прилетить зараз чи пізніше. Цей регіон мені близький, бо Оріхів розташований за 40 кілометрів від рідного міста. Колись мій прадід був тут членом облвиконкому, війна як ніколи загострила повернення до свого родоводу, тому я поїхала туди.

Осінь, як наче не зачепила Запоріжжя — поля вздовж траси яскраво зелені. Бачити їх тут, коли знаєш, що недалеко росіяни, незвично. За кілька кілометрів обстрілів ми ще не чуємо, хоч у новинах і пишуть, що вони не перестають лунати.

«Ковбаса росте», — каже військовий, який мене супроводжує, та показує рукою на врожай сої.

Здається, що йому на вигляд років 60. Він пішов в армію ще у 2015 році, а як почалася повномасштабна війна, змушений був, як і більшість, йти на фронт, а після — на штабну службу.

Поміж травою стирчить снаряд, та він не заважає загальному вигляду єдиного недепресивного шматка цієї прифронтової зони.

Проїхавши декілька блокпостів, ми зупиняємось на знищеній снарядами заправці перед Оріховом. Я швидко оглядаю її, торкаюся вм’ятин на землі та підбираю три гострі уламки. Сліди від снарядів скрізь — на газовому балоні, на знесеному даху заправки.

Вдягнувши бронежилет, який дістався мені від місцевої бухгалтерки у військкоматі, вирушаємо далі — до в’їзду в Оріхів. Від хвилювання і незручного шолому рятує пляшка води, в яку я вчепилася як ненормальна.

«Мала, не їдь, знаєш, як наші пролітають через Оріхів на тачках дірявих, там капєц», — пригадую слова військового-друга.

Від цих думок мене відволікають знищені на в’їзді до міста будинки. У полі зору не було нічого цілого.

Вже на вʼїзді в місто помітно цей «великий калібр руського міра», від якого постраждали абсолютно всі будинки навколо. «Людей тут немає.

Всі виїхали», — коротко говорить військовий, коли ми оминаємо зруйновані російською артилерією будинки.

(Не)живе місто, перша зупинка

Руйнування почалися одразу ж, з простої «хрущовки» на першій вулиці. Ззовні та всередині — ні душі. Поруч — автомийка та відома на Запоріжжя «Аврора», місце всякої всячини, яку ніде більше не купиш, а праворуч — знищений магазин «Візит». Поруч — Свято-Покровська церква, якій вже майже 100 років. З урахуванням всіх руйнувань навкруги, вона — єдина будова, яка хоч десь вціліла, лише бракує вітражів.

«Отакий от „Візит“ виходить, отакий рускій мір», — каже мій провожатий.

Проїхавши декілька метрів, ми не зустріли нікого, окрім військових. На нас вони майже не реагували, а жили своє звичне життя охоронців міста, яке навіть в умовах повної відсутності будь-яких благ існувало.

Поруч — місцева мерія. Її окупанти не розвалювали досить довго, як наче залишили на «десерт». Воно і не дивно — історичний будинок, все ж таки. Попри пробитий фасад та частково відсутній дах, наші його як могли залатали — накрили брезентом, вікна та двері забарикадували. Так зробили майже з усіма скаліченими війною будинками.

Розстріляли й відділок поліції, уламки стін та даху якого лежать, як скошена трава.

Як тут живуть

Фактично, в Оріхові немає людей, лишились одиниці. Важко сказати, як вони живуть, адже газу, води та світла тут немає і, судячи з великої кількості обірваних дротів, ще довго не буде. Їжу сюди періодично привозять волонтери, а з магазинів працюють лише декілька продуктових.

Коли ми їхали назад, зустріли бабцю, яка з кимось говорила. Цей «хтось» виявилась вона сама. Безпомічна та дивна вона дивилась у землю та щось бубніла. А поруч бігають собаки, яких покинули.

Підійшовши до одного зі зруйнованих будинків, ми почули сильний гавкіт. Зазирнула у величезну діру будинку, яку утворив снаряд, що в нього залетів, і побачила винуватця звуку. Невелика тварина, яку кинули у знищеній хаті, до останнього охороняла її. Таких покинутих створінь дуже багато, і не тільки домашніх. Тільки Центр порятунку диких тварин Наталії Попової та UAnimals за час повномасштабної війни врятували вже понад 400 диких тварин. Точну кількість постраждалих та покинутих тварин від 24 лютого, на жаль, визначити неможливо.

Я сотні разів прокляла себе за те, що не взяла із собою хоч щось, аби собаки поїли. Та всім не допоможеш, чи…?

Незважаючи на те, що 70% міста зруйновано (станом на 25 жовтня), воно не мертве та не окуповане. І звідси можна виїхати. За кілька дивно спокійних годин у місті з’явилось декілька маршруток. Жителі багатоповерхівок, які поспіхом виносили з квартир свої речі, покидали місто. Все частіше при дорозі на Запоріжжя стояли сім’ї, які шукали того, хто б їм допоміг. Тим часом ми їхали далі.

Дорога на елеватор не була простою: за нами бігли голодні собаки, а дорогу перекрило обірваними дротами, довелося об’їжджати. Проїхавшись зруйнованими дорогами, натрапили на школу, точніше на те, що від неї залишилось, та прибули до елеватора.

«Коли вони попали в елеватор, він же повний був. Снаряд попав, а там сємкі, диму скільки, горіло декілька тижнів», — розповідає супутник.

По дорозі до залізничного вокзалу нас зупинили «Гради».

«Не звертай уваги, то далеко», — каже військовий, не реагуючи на звуки.

Ми поїхали далі.

Природа чхала на війну

Пошарпані будинки вже не дивували так, як зарослі колії та платформи залізничного вокзалу; у траві завелися зайці. Здається, тут вже років 20 нікого не було, хоч і минуло лише трохи більше ніж пів року.

Ми не стали їхати далі, щоб не потрапити під випадковий обстріл, який, хоч і лунав за містом, та все ще міг бути небезпечним. Попри побачене, де переважала розруха, з маленького міста неможливо було вибити атмосферу затишку.

«Воно маленьке [місто — ред.]. Бачила б ти Оріхів до війни, він такий затишний, тут от, бруківка, як у Львові», — зауважує мій супутник.

Я погодилась. Відсутність у центрі міста багатоповерхівок і присутність історичних, хоч і знищених, будинків мала все ж якусь привабливість. З’явилась думка, що тут далеко не все втрачено.

Дорогу скоротили поїздкою через оріхівське озеро, де і зупинились. Дивлячись на воду під звуки «Градів», ми побачили, що перед нами з’явився виводок білих лебедів. Вони, як ніколи раніше, почували себе добре, адже їм ніхто не заважав, навіть звуки обстрілів. Птахи неспішно групувались парами та плили у своїх справах, за ними — дикі качки. Напевно, тут вони й залишаться зимувати.