Сталося: один із лідерів правопопулістської «Конфедерації» Славомір Ментцен вийшов на Марш незалежності 11 листопада з банером, у центрі якого стояло слово «Reset», а по боках розташовувалися перекреслені портрети Ярослава Качинського та Дональда Туска. Це означає, що «конфедерати» разом із президентом Каролем Навроцьким вирішили взятися за демонтаж «дуополю» – двопартійної системи, яка двадцять років гарантувала змагання між правоконсервативним «Правом і справедливістю» та ліберально-центристською «Громадянською платформою» (коаліцією). А насправді – непримиренною війною між Ярославом Качинським та Дональдом Туском.
Здавалося б, тепер перед Польщею відкриваються нові перспективи і на політичну систему чекає свого роду оздоровлення. Все було б так, якби не ідейно-політичні «особливості» тих, хто береться за цю непідйомну роботу. Тобто якби не їхні ксенофобія, євроскептицизм, автономізм, а часто навіть замилування Росією Путіна.
Лещата «дуополю»
Суттю цієї системи є те, що політична боротьба довгий час була тісно зав’язана на харизмі та особистому протистоянні двох багаторічних лідерів – Дональда Туска та Ярослава Качинського. Обидва політичні угрупування зіткнулися з відсутністю чіткого механізму передачі влади наступникам, що робить усю систему вразливою до поколіннєвих змін. За спостереженнями аналітиків, суспільство розділилося на два непримиренні табори, між якими майже зник простір для нейтрального діалогу або поміркованих позицій. Політика перетворилася на емоційне «велике видовище», де виборець часто голосує не стільки «за» конкретну програму, скільки «проти» іншого табору.
Виявилося, що перманентний конфлікт є ефективним інструментом політичної мобілізації. В умовах «дуополю» змістовна дискусія часто відходила на другий під план. Головним ставало підтримання високої температури конфлікту через гостру риторику – наприклад, протиставлення «патріотичної Польщі» та «проєвропейської модерної Польщі», що дозволяло обом силам постійно мобілізувати свій ядерний електорат і не допускати появи сильних конкурентів.
Як не дивно, але саме ця система роками гарантувала електоральну гегемонію та інституційну стабільність. Попри гостроту конфліктів, вона забезпечувала Польщі відносну стабільність партійної системи порівняно з багатьма іншими країнами регіону, де партії постійно зникали й виникали заново.
Але всьому є своя межа. Настав час поколіннєвих змін. За даними соціологічних досліджень та екзитполів останніх виборчих циклів, «дуополь» спирається переважно на виборців середнього та старшого поколінь. Водночас серед молоді (вікова група 18–29 років) спостерігається відчутна втома від багаторічної суперечки Туска і Качинського, а підтримка кандидатів від обох головних таборів серед наймолодших виборців впала до рекордно низьких показників (близько 22%). Що штовхає молодь до антисистемних або нішевих політичних рухів, таких як «Конфедерація» чи ліва партія «Разом» (Razem).
У фазі загострення «дуополю» протистояння почало виходити за межі парламентських дебатів і охопило судову систему, конституційні органи, медіа та відносини між урядом та президентом. Кожна зміна влади супроводжується спробами переглянути кадрові та інституційні рішення попередників. І головне – небезпечно розділила навпіл польське суспільство.
Грабарі біполярної системи
Треба сказати, що нова політична сила, яка могла замахнутися на стару систему, знайшлася досить швидко. І саме з правого боку. На останніх виборах президента Польщі склалася досить дивна ситуація, коли кандидат Навроцький ніби і йшов від «ПіС», але намагався зберігати дистанцію. Водночас він зустрівся «на пиві» з одним із лідерів контраверсійної «Конфедерації» і погодився з основними пунктами їхньої програми. І це в той час, коли Ментцен влаштовував справжній двобій з головою «ПіС» Качинським.
Вже тоді стало зрозумілим, що молоді «конфедерати» – це не молодіжка «ПіС», а зубаті політичні «канібали», які, заручившись підтримкою Навроцького, організують справжній марш «на Каноссу». Оговтавшись, Ярослав Качинський своєю чергою став атакувати «Конфедерацію» і Ментцена, підтримуючи тісний звʼязок із президентом Навроцьким.
Одним із найгучніших епізодів стала заява Славоміра Ментцена, у якій той відкинув будь-які ідеї майбутньої коаліції з «ПіС» і жорстко охарактеризував стиль керівництва Качинського: «Качинський до цієї пори знищив – і не тільки політично, але й фізично, психічно – кожного попереднього свого коаліціанта. Це політичний ґанґстер». На що соратники Качинського – Пшемислав Чарнек та Радослав Фоґель – кинулися на захист свого шефа і заявили, що лідеру «Конфедерації» «відʼїхав перон».
Конфлікт посилився, коли Качинський публічно зачепив тему особливостей ментального здоровʼя Ментцена, натякаючи на певну форму аутизму. Ярослав Качинський і до того неодноразово демонстрував зневажливе ставлення до амбіцій молодого конкурента, називаючи його проєкти відірваними від реальності, але з цього моменту між Ментценом і Качинським почалася справжня війна.
У листопаді 2026 року, на тлі загострення боротьби навколо інститутів влади (зокрема Конституційного трибуналу та повноважень президента Кароля Навроцького), Ментцен опублікував програмний розгромний пост проти «ПіС», звинувативши їх у лицемірстві: «Хто тепер пильнує того, щоб Туск міг тримати своїх узурпаторів у Конституційному трибуналі? „ПіС“... Вони хочуть тримати в КТ узурпаторів Туска, аби далі тягнути цю суперечку. Усе в ім'я утримання дуополю, поляризації, розсварювання між собою поляків... Треба повалити уряд Туска, але не дозволити на повернення урядів Качинського. Дуополь має врешті-решт у Польщі скінчитися!»
Із цього, здавалося б, персонального конфлікту вимальовується набагато ширша картина політичного майбутнього Польщі. Скидається на те, що «конфедерати» і президент Навроцький давно розділили між собою ролі: «Конфедерація» бере на себе зобовʼязання знівелювати лідерство «ПіС» і переформатувати «під себе» усю правицю, натомість Кароль Навроцький, будучи легітимним президентом держави, взявся за повалення ліберально-центристського уряду Туска, наближаючи за допомогою саботажу (ветування) якщо не його відставку і призначення нових виборів, то принаймні правовий колапс країни.
З цього моменту треба розуміти, що симбіоз «Конфедерації» і президента Навроцького веде не просто до ліквідації системи «дуополю» й усунення з політичної шахівниці Качинського і Туска, але й до зміни конституційного ладу – прагнення перетворити Польщу на президентську республіку зі всіма наслідками як для Польщі, так і для її зовнішньої політики. Що випливає із євроскептичних та МАГівських принципів, які сповідують обидва політичні табори.
Стає очевидним, що Навроцький використовує «Конфедерацію» як противагу та інструмент тиску на старе керівництво «ПіС», яке досі намагається контролювати правий табір. У свою чергу, «конфедерати» бачать у президенті легітимний центр влади, який зламав монополію лібералів і створює простір для формування абсолютно нової праворадикальної архітектури в майбутньому. Показовим став осінній політичний кризовий момент навколо Конституційного трибуналу, під час якого лідери «Конфедерації» проводили консультації з Навроцьким щодо концепції «ресету» державних інститутів, знаходячи розуміння у президента.
Таким чином, у Польщі формується новий центр політичної сили. При чому треба памʼятати, що відносини «Конфедерації» і президента Навроцького – це прагматичний, тактичний альянс із прицілом на майбутнє переформатування польської політики. Навроцький потрібен «Конфедерації» як легітимний «дах» у вищих ешелонах влади для протистояння уряду Дональда Туска, а «Конфедерація» потрібна Навроцькому як динамічна, молода та агресивна електоральна сила, на яку він зможе спиратися у разі остаточного розриву з «втомленою» структурою Ярослава Качинського.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA