Вибори в Ізраїлі закінчилися очікуваною «нічиєю», а точніше патом. Кожен з учасників може потрактувати результат на свою користь: чинний премʼєр-міністр Нетаньягу не зазнав нищівної поразки, як на те сподівалася опозиція, але й не назбирав голосів на нову правлячу коаліцію (53 депутатські місця при потрібному 61). Опозиція здобула 48 мандатів і не бачить виходу із ситуації, що склалася. Хоча для них існує варіант утворення коаліції з двома арабськими таборами, які здобули аж 19 мандатів. Проте це стало б справжнім вибухом у неспокійному Ізраїлі та призвело б до ще більшої поляризації.
Неписана сегрегація
Не таємниця, що попри існування демократичних законів, в Ізраїлі арабські громадяни почуваються до певної міри стигматизованими. Йдеться про свого роду неписану сегрегацію – ситуацію, коли арабські громадяни Держави Ізраїль несуть покуту за «первородний мусульманський гріх». За всі війни мусульманського світу проти Ізраїлю,терористичні акти й криваві напади вони й досі трактуються як «троянський кінь» у єврейській державі.
Для їхнього стримування існує низка неписаних правил і навіть прихованих заборон. Наприклад, араби-мусульмани та араби-християни звільнені від обовʼязкового призову на військову службу. На практиці це означає,що громадяни, які не служили в ЦАГАЛі, не можуть розраховувати на роботу в сфері безпеки та оборонній промисловості. Критерій «служби в армії» відіграє важливу роль і під час прийому на роботу в приватні фірми та на підприємства. З точки зору сіоністів це виглядає нормально, але не до кінця вписується в міжнародне право.
Проте найбільше обурення серед арабів викликав Закон про національну державу (2018 рік). Він закріплює Ізраїль як національну державу виключно єврейського народу, істотно знизив статус арабської мови з офіційної до «спеціального» і, головне, проголосив єврейські поселення національною цінністю.
Ізраїльські араби також мають право голосувати та обиратися до парламенту (Кнесету). Це працювало доти, доки вони залишалися маловпливовою меншиною і трактувалися як екзотика – швидше про людське око, ніж як серйозний політичний чинник. Проте майже відразу замаячіла демографічна загроза.
Демографічні змагання
Перші роки існування Держави Ізраїль продемонстрували невтішну демографічну динаміку: серед арабського населення спостерігався справжній вибух народжуваності, пік якого припадав на 1960-ті роки. Тоді одна арабська жінка народжувала 7,9–9 дітей проти 3,8 у єврейок. Демографічні заходи з боку державної влади та зміна суспільних настроїв призвели до того, що у 2020-х показники народжуваності в арабів та євреїв майже зрівнялися.
Демографи стверджують, що стрімкого зростання арабського населення більше не передбачається. Гарантією цього є урбанізація, освіта, зміна умов праці та життя. Якщо зараз частка арабського населення в Ізраїлі становить 21%, то в майбутньому вона зросте максимум до 23%. Здавалося б, євреї подолали цю загрозу. Але виявилося, що висока народжуваність може таїти в собі й іншу небезпеку для держави: найбільший її відсоток спостерігається в релігійних сімʼях, особливо серед так званих харедім – більш відомих світові як ультраортодокси.
Єврейське населення Ізраїлю демографічно вкрай неоднорідне. Загальний показник ~3,1 дитини на жінку формується за рахунок різних груп:
• харедім — ~6,5–6,6 дітей на жінку;
• релігійні сіоністи — ~3,92 дітей;
• традиційні віряни — ~2,23 дітей;
• світські євреї — ~1,96 дітей (навіть світські євреї в Ізраїлі народжують більше, ніж пересічно в країнах Європи чи США — ~1,5).
Таким чином, частка громади харедім у загальній демографії Ізраїлю стрімко зростає саме завдяки високому коефіцієнту народжуваності. Наразі вони становлять близько 13,5%–14% від усього населення країни (понад 1,35 мільйона осіб). При цьому на родини харедім припадає близько 19%–20% усіх новонароджених в Ізраїлі (і майже 25% від усіх єврейських немовлят).
Така динаміка показує, що євреї в Ізраїлі знайшли вихід, аби не програти демографічну війну арабам. За прогнозами CBS, до 2040 року харедім становитимуть близько 20% населення Ізраїлю, а до 2065 року кожен третій громадянин країни (близько 32%) та кожен другий єврейський школяр належатиме до цієї громади.
«Специфіка» харедім
Здавалося б, можна жити й не тужити, а Ізраїль – у надійних руках. Так можна було б думати, якби не певна «специфіка» ультраортодоксів, а саме наявність серед них громад та течій, які дотримуються радикального антисіонізму. Вони вважають існування світської Держави Ізраїль теологічною помилкою, «богохульством» і головною перепоною на шляху до справжнього життя за єврейським законом (Галахою).
Їхня позиція ґрунтується на релігійному догматі про те, що євреї перебувають у вигнанні за божественним волевиявленням, і будь-яка спроба силоміць створити державність до приходу Машиаха (Месії) є порушенням канонів. Найбільш радикальні вважають саму Державу Ізраїль незаконним утворенням і відкритим викликом Всевишньому. Вони повністю ігнорують ізраїльські інститути, не беруть участі у виборах, не користуються ізраїльськими грошима й відкрито закликають до мирного демонтажу держави. Через такі погляди вони часом вдаються до одіозних кроків –наприклад, відвідують антиізраїльські конференції в Ірані або висловлюють підтримку палестинським рухам, через що навіть решта ультраортодоксального світу засуджує їх і дистанціюється від них.
Сатмарські хасиди переконані, що сіонізм і створення світської держави принесли єврейському народові найбільші нещастя (зокрема, Голокост вони розглядають як божественну кару за єресь сіонізму). Вони живуть за принципом повного бойкоту ізраїльської влади: не беруть жодних субсидій від уряду, не голосують на виборах і не визнають легітимності ізраїльських судів чи законів, фінансуючи свої громади виключно за рахунок пожертв діаспори.
Проте навіть ті великі групи харедім, які входять до парламенту та отримують державні субсидії (наприклад, партії «Агудат Ізраїль», «Дегель ха-Тора» чи «ШАС»), не є сіоністами у політичному чи світському сенсі. Вони співпрацюють із Державою Ізраїль виключно заради виживання своїх єшив та фінансової підтримки багатодітних родин. Їхній ідеальний світ – це не світська демократична держава, а традиційне суспільство, що живе за законами Тори, де держава є лише інструментом обслуговування релігійних потреб громади.
У Кнесеті партії харедім («Яхадут ха-Тора», «ШАС») та релігійно-сіоністські партії («Релігійний сіонізм», «Оцма Єгудіт») традиційно формують так званий «природний блок» із правоцентристською партією «Лікуд». Обидва табори зацікавлені у державному фінансуванні своїх навчальних закладів і регулярно підтримують ініціативи один одного – харедім голосують за поселенські чи безпекові законопроєкти релігійних сіоністів, а ті підтримують соціально-релігійні пільги та особливий статус для громади харедім.
Найвиразнішою точкою безпосереднього синтезу двох ідеологій є виникнення субкультури хардаль (хареді-леумі— «харедійний националіст»). Це релігійні сіоністи, які перейняли від харедім суворість у дотриманні Галахи,ізоляцію від світської масової культури, акцент на г глубокому вивченні Тори та підкреслену скромність в одязі.При цьому вони залишаються палкими сіоністами, активно служать у ЦАГАЛі(часто у бойових частинах) та вважають Державу Ізраїль релігійною цінністю.
Попри ці точки дотику, між ними залишаються фундаментальні бар'єри, що стосуються основоположних питань:
• Релігійні сіоністи вважають службу в армії релігійним обов'язком та заповітом, а харедім масово ухиляються від призову, вважаючи вивчення Тори головним захистом народу.
• Перші бачать у Державі Ізраїль святе утворення та пророчий символ, тоді як другі ставляться до неї прагматично (або негативно) – як до інструменту, а не святині.
• Релігійні сіоністи здебільшого здобувають вищу освіту, працюють та інтегровані в економіку, а харедім часто обмежують світську освіту для чоловіків, надаючи абсолютний пріоритет вивченню Талмуду.
Для більшості харедім Держава Ізраїль у її нинішньому світсько-демократичному вигляді не є релігійною цінністю. Вони вважають, що народ Ізраїлю виживає не завдяки танкам чи авіації, а завдяки духовній «броні» – вивченню Тори та дотриманню заповітів. Назагал вони відповідають, що відмовляються служити в ЦАГАЛі не через боягузтво, а через те, що молодий чоловік у світському середовищі армії (де є спільна служба чоловіків і жінок, світська культура та відсутність суворого рабинського нагляду) втратить релігійність і піде з громади.
Існує загроза, що в критичні моменти масового призову ультраортодоксів до бойових частин так і не відбудеться.Якщо в майбутньому арабський фактор або зовнішні загрози вимагатимуть максимальної мобілізації, а харедім становитимуть 30–35% чоловіків призовного віку й відмовляться воювати, навантаження на світських євреїв та релігійних сіоністів стане фізично непідйомним. Це загрожує критичною нестачею особового складу в ЦАГАЛь.
Споживацька тактика, податки та світський протест
Небезпека криється також у споживацькій тактиці харедім та в незадоволенні світських громадян. Протест світського й традиційного Ізраїлю проти цієї моделі вже триває багато років і стрімко радикалізується. Більшість податків у країні (понад 80% прибуткового податку) сплачує світський та помірковано-релігійний клас. При цьому родини харедім, будучи багатодітними та низькодохідними, є головними отримувачами державних соціальних виплат, пільг на житло, комунальні послуги та дитячі садки.
Школи харедім масово відмовляються викладати базові предмети –математику, англійську мову, природничі науки. Це означає, що нові покоління громади просто не матимуть кваліфікації для роботи у високотехнологічній економіці Ізраїлю (Hi-Tech), яка годує країну. Як попереджають ізраїльські економісти, якщо поточна модель збережеться, через 15–20 років на країну чекає економічний та соціальний колапс.
Таким чином, ситуація, коли одна третина населення не служить в армії та не бере повноцінної участі в економіці,є екзистенційною загрозою для Ізраїлю. Це створює набагато більшу внутрішню небезпеку, ніж зовнішній арабський демографічний чи військовий чинник, оскільки підриває суспільний договір, на якому тримається держава.
Причини патової політичної ситуації
Відповідь на це питання водночас складна й надзвичайно проста. Лідер правоцентристів («Лікуд») і багатолітній премʼєр-міністр Біньямін Нетаньягу з усіх сил намагається якнайдовше зберегти за собою посаду. Для цього в чинному уряді йому були потрібні голоси релігійних партій, і фактично його кабінет існував завдяки постійним розрахункам субсидіями для харедім, що викликало обурення світських євреїв, які наповнювали бюджет і захищали країну.
Останні вибори давали надію, що опозиції вдасться якщо не посунути Нетаньягу, то принаймні зменшити вплив релігійних партій та збалансувати ситуацію в країні. Але очевидно, що лівим і центристам не вдасться створити власну коаліцію без арабськихпартій, яких їхні конкуренти наперед назвали «терористами», позбавивши маневру.
Найбільш вірогідним виглядає сценарій, коли жодній силі не вдасться утворити уряд, а тому десь за пів року будуть призначені нові вибори, які так само не принесуть суттєвих змін. Увесь цей час Біньямін Нетаньягу виконуватиме обовʼязки премʼєр-міністра. А за теперішньої карколомної мінливості світу може відбутися ще не одна «переможна» війна з Іраном. На Ізраїль можуть бути накладені міжнародні санкції, і навіть американська допомога, за словами Нетаньягу, може в будь-який момент припинитися. Тоді Ізраїль перетвориться на справжню обложену фортецю сіонізму, але без вирішення внутрішніх фундаментальних проблем ризикуватиме не тільки своїм добробутом, але й існуванням. Бо тепер суть проблем полягає навіть не в конкуренції з арабами чи їхній сегрегації, а в тому, що значна частина євреїв просто може не зʼявитися на найвідповідальнішу битву.