Другий президентський термін Дональд Трамп розпочав із позицій абсолютного правителя. Він підкорив собі Республіканську партію, а за нею і Конгрес. Використавши універсальну технологію «у всьому винен Байден», він фактично паралізував Демократичну партію.
Більшість його прихильників покладали на нього велетенські надії. Трамп філігранно віднайшов больові точки американського суспільства й попер на них усією вагою своєї фактично необмеженої влади. Це і міграційна криза та неконтрольований приплив мігрантів, нагальна потреба медичної реформи, роздута до краю параноя з BLM та виділенням шалених бюджетів на діяльність USAID, величезні видатки на виконання США ролі «жандарма демократії». І, безумовно, геополітичні прорахунки: поступки Китаю, який поширив свій контроль на країни та сфери, що прямо загрожували національним інтересам США.
Більшість із зазначених проблем дійсно вимагали негайного втручання. Але головне питання полягало в тому – як саме?
Синдром «короля-самодура» та перша пробоїна
Увійшовши в роль короля-самодура, Трамп уже не міг вийти з цього амплуа. Він погрожував, лякав, знищував, прикидався неконтрольованим. Проте з часом більшість закордонних політиків та оглядачів помітили важливу закономірність: Трамп залякує й погрожує доти, доки не відчує реального опору. Як тільки з'являється тверда відсіч – він далі не йде.
Перша серйозна «пробоїна» в цій стратегії сталася в політиці накладання мит. Це відбулося тоді, коли КНР просто перестала на них реагувати. Навіть більше, Пекін заборонив усім своїм громадянам та посадовцям брати участь у будь-яких обговореннях цієї теми, повністю знецінивши шантаж Вашингтона.
Світ довго заплющував на все очі. Особливо розніжені десятиліттями європейці вважали, що підліток побунтує і заспокоїться або переключиться на якісь інші «забавки». Але це не про Трампа.
Трамп – садист у політичному сенсі. Йому приносить задоволення розтоптувати людей або цілі країни, і тут він не знає напівмір. Якби президент Америки обґрунтовано виступив із поясненнями, яка загроза існує через незахищеність Гренландії, чому потрібно переглянути відносини з Канадою, у чому проблема контролю за Панамським каналом, чому потрібно змінити режим у Венесуелі, на Кубі чи в Ірані і зробив це без усієї словесної абракадабри про його особисту велич, усі ці проблеми можна було б вирішити значно ефективніше. І без дружніх втрат.
Бізнес-підхід і російська пастка
Проте такий сценарій не міг реалізуватися за визначенням. Трамп – не політик і не державний діяч. Він бізнесмен. Причому того типу, який переконаний, що за кожну дію йому належить винагорода, а в кожній операції має бути особистий матеріальний інтерес.
А тому сучасну зовнішню політику США доводиться ділити на меркантильну зацікавленість Трампа, або чи бачить він свій «шкурний» інтерес у конкретній міжнародній акції. Саме цю вразливість ефективно використовують росіяни. Вони, щоб затягнути час і відтягнути від підтримки України, обіцяють йому «золоті гори». Обіцяють доступ до рідкісноземельних металів, контроль над Арктичним шляхом, місця для гігантських дата-центрів за Полярним колом та відновлення використання «Північних потоків». Ну і головне – розділити світ «на трьох» із Китаєм.
Кремль підкуповує його обіцянками «світового панування», де Трамп має почуватися верховним правителем. А він, зациклений на власній величі, не в стані побачити ілюзорності свого навколишнього світу. Не розуміє, що його використовують як віслюка з привʼязаною перед ним на палиці морквиною. Що кожна дана Путіним обіцянка не сприяє вирішенню проблем, а є звичайним обманом, який, не закінчившись, поступається місцем наступним обіцянкам.
Трамп за своїм культурним та інтелектуальним рівнем недалеко втік від сірого російського ексчекіста. Йому подобаються розмови з Путіним і не подобається Зеленський. Бо Путін хвалить його, і не виключено, що підкріплює похвали щедрими «подяками» його родичам та афілійованому бізнесу. А президент Зеленський повертає його у жорстоку реальність, навіть вихваляючи, зціпивши зуби.
Трамп став залежним від власної вседозволеності та преклоніння перед ним. Причому рівень залежності з віком сягнув критичного рівня. Він думає, що він бавиться і впивається владою, коли вимагає від керівника Google Пічаї назвати Атлантичний океан його іменем. І не бачить, що у відмові Пічаї чітко проглядається дитячий тон та не менш «дитячі» аргументи. Що з ним навіть американські посадовці та топбізнесмени розмовляють як з розумово неповноцінним, розбещеним підлітком.
Головні страхи: порожнеча та втрата адорантів
І саме тут у дію вступають його найглибші страхи. Перший і основний страх Трампа – світ побачить, що він слабкий, лякливий і порожній. Що під маскою «великого переговорника» ховається малоосвічений ділок і дуже поганий управитель, здатний лише примітивно кривлятися, наче актор фільмів четвертої прокатної категорії.
Лідери західних країн (і вимушено України) намагалися підлаштуватися під нього, розуміючи, що без ресурсів США їм не встояти. Вони лестили та загравали лише для того, щоб не викликати гнів і потрапити в потік американських інтересів. Водночас на інтуїтивному рівні багато хто розумів: американські техномагнати використовують Трампа як таран для розвалу існуючого світового устрою – задля побудови нового, не базованого на національному фундаменті та кордонах світу. І навіть у цій ролі Трамп виявився ефектним, але неефективним. І не за горами той час, коли техномагнати просто відмовляться від його послуг і спробують повісити на убогого всі провали й негаразди. І тут уже буде не до слави та преклоніння, а замаячить слідство і розвал сімейної імперії.
Лакмусовим папірцем бездарності Трампа може стати те, що він виявиться нездатним завершити жодну із розпочатих справ. Не тільки до дати довиборів 3 листопада, але й взагалі. Щоправда, проміжні вибори в Америці готують світові ще одне величезне випробування, бо розлючений і ображений «підліток» може не погодитися з їхніми результатами. І до 3 січня намагатися помститися невдячним. Помститися за те, що хочуть відібрати його солодкі ілюзії. І тут важливою є присутність «дорослих» у домі.
Хто насправді утримує ситуацію?
Цікаво, що у цій грі, забавляючи блаженного, доводилося вести реальний діалог із тими, хто його направляє. І це не теорія змови. Справжнім порятунком для України стала прямолінійна співпраця з ключовими гравцями технологічного та оборонного сектору США: Алекс Карп (Palantir), Ілон Маск (Starlink, Starshield – хоча з ним виникають труднощі через його небезпечне зближення з Трампом), Сатья Наделла (Microsoft), Сундар Пічаї (Google) та Девід Калхун (Boeing).
Без цих технологічних гігантів Трамп, який затаїв зло й образу на Зеленського та Україну ще за перший імпічмент, давно умив би руки. Навіть попри те, що Україна, яка бореться, потрібна йому самим фактом свого існування, щоб Путін взагалі мав мотив із ним розмовляти. Без українського фактора у Трампа не залишилося б козирів, і Путін разом із Сі Цзіньпіном просто продовжили б тріумфальну ходу планетою, потішаючись із самозакоханого дивака.
Ірраціональні фобії та український фактор
Як відомо, страх – це річ ірраціональна, яка з часом може перерости у фобії. Дивлячись на те, як пробуксовує його політичний бульдозер напередодні проміжних виборів, Трамп симптоматично пригадує історію першого імпічменту. У його свідомості вона назавжди пов'язана із Зеленським та Україною. Цим також пояснюється його постійне зближення з Путіним. Бо вони обоє ненавидять президента Зеленського.
Можливо, він уже відчуває, що навіть якщо добуде свій термін у Білому домі, славословлення на його адресу істотно зменшиться. Навпаки – його наздоганятимуть усі минулі знущання та кривляння, які швидко трансформуються в конкретні юридичні та політичні звинувачення. Обовʼязково на порядок денний вийде питання статків, накопичених за часи президентства ним, його дітьми та близьким оточенням. А повторні розслідування втручання РФ у вибори та таємні домовленості з Путіним можуть стати останнім цвяхом у його політичну домовину.
Охоплений страхом за власне майбутнє, Трамп намагається разом із Путіним домогтися капітуляції України, щоб продемонструвати бодай якусь «перемогу» своїм виборцям. Тим самим виборцям, які очікували від нього зовсім іншого (недарма рейтинг популярності Володимира Зеленського серед американців стабільно перевищує рейтинг самого Трампа).
Час змінювати амплуа
Сьогодні Трампові можна порадити негайно змінювати амплуа «короля-самодура» на слухняного виконавця волі... ні, не виборців, а американських техномагнатів та найбільших виробників зброї. Бо ці сили жартувати не будуть.
Нещодавня зустріч президента Зеленського з представниками обороннопромислового комплексу США чітко показала: збройні барони глибоко стурбовані небезпечними «піруетами» Трампа. Вони прямо побоюються, що через його непередбачуваність світ почне відмовлятися від американської зброї на користь інших альтернатив. А поки що втрата статусу «повелителя світу» помалу заповзає в нічні кошмарні сни Трампа. Він ще може врятувати себе, домігшись припинення війни. Але в жодному разі не коштом капітуляції України і не на умовах так близького для нього Путіна.