Сьогодні європейський континент переживає найглибшу екзистенційну кризу з часів Другої світової війни. Проте головна загроза для Європи криється не лише у військовій потузі та агресивності Росії, а й у внутрішньому стані її політичних еліт. Цей стан можна описати двома словами – параліч волі. Десятиліттями вихована в атмосфері миру, правових процедур та економічного прагматизму, сучасна Європа виявилася психологічно нездатною прийняти нову реальність: проти неї вже ведеться війна.
Намагаючись утримати звичний комфорт, західні держави трансформували давню життєву мудрість «поки все можна вирішити за допомогою грошей, це не проблеми, а витрати» у свою офіційну геополітичну стратегію. Але чи можна відкупитися від агресора, для якого правила цивілізованого світу більше не існують?
Геополітичне «відкупне»: гроші в обмін на час
У межах поточної моделі поведінки Заходу фінансова, матеріальна та санкційна допомога Україні розглядається аж ніяк не як стратегія безкомпромісної перемоги та покарання воєнного злочинця, а як інструмент управління ризиками. Це класичне геополітичне відкупне.
Для європейських столиць виділення мільярдних пакетів допомоги чи передача військової техніки – це прогнозовані, зрозумілі та контрольовані витрати. Таким чином вони сподіваються зупинити війну і руйнування перед своїми кордонами. Вони впевнені, що гроші, зброю та промислові потужності можна відновити за рахунок податків, емісії чи укладання нових контрактів. Натомість людські життя власних громадян у разі прямого зіткнення є невідновлюваним ресурсом.
Поки в боях гинуть українці, а не громадяни країн ЄС, для Заходу ситуація залишається в межах «кризового менеджменту». Європейські плани, концепції та затяжні дискусії щодо кожної нової системи озброєнь спрямовані на те, щоб локалізувати конфлікт. Це цинічна, але раціональна логіка Realpolitik: платити грошима, щоб не платити кров’ю власних виборців. Проте ця стратегія ігнорує той факт, що Росія вже давно не обмежується кордонами України.
Анатомія європейських страхів
Щоб зрозуміти, чому європейська політика виглядає половинчастою та безпорадною, необхідно проаналізувати фобії, якими Кремль навчився віртуозно маніпулювати. Ці страхи паралізують волю лідерів ЄС і змушують їх діяти надто обережно.
«Ядерний психоз» і страх ескалації. Російський шантаж «ядерною кнопкою» створив у Європі стійкий іррациональний страх перед Третьою світовою війною. Західні лідери воліють дозувати допомогу Україні, керуючись правилом «не спровокувати Кремль», замість того, щоб діяти з позиції сили.
Страх поразки Росії. Як не дивно, але Захід боїться не лише сильної Росії, а й її повної поразки. У європейських кабінетах панує паніка перед невідомістю: хто контролюватиме тисячі ядерних боєголовок у разі розпаду РФ чи громадянської війни? Хто прийде до влади замість нинішнього режиму – ще радикальніші силовики? Звідси вимальовується згубна концепція: «не дати Україні програти, але й не дозволити Росії раптово рухнути».
Економічний егоїзм та страх деіндустріалізації. Десятиліттями добробут Європи (особливо Німеччини) базувався на дешевій російській сировині. Навіть подолавши енергетичну залежність, яку Росія використовувала як зброю проти тієї ж Європи, європейські уряди панічно бояться тривалої рецесії. Їм простіше виділяти фінансову допомогу з бюджету, ніж переводити власну промисловість на повноцінні «воєнні рейки», що вимагатиме затягнути паски. А це – пряма загроза програшу на найближчих виборах.
Страх перед міграційним хаосом. Нові мільйонні хвилі біженців – це нічний жах для європейської інфраструктури. Фінансування української ППО та гуманітарних програм з боку ЄС багато в чому є прагматичною інвестицією в те, щоб українці залишалися вдома, бо приймати нові хвилі міграції для Європи політично «дорожче».
Прихована війна і пастка «сірої зони»
Проте найбільший парадокс сучасної ситуації полягає в тому, що гібридна війна Росії проти Європи вже триває, але європейські уряди наполегливо відмовляються це визнавати. Підпали стратегічних складів, заводів, диверсії на залізниці, пошкодження підводних кабелів зв'язку в Балтиці, кібератаки на державні установи та масоване GPS-глушіння цивільних літаків, дрони в аеропортах – усе це акти агресії. Чому ж Європа мовчить?
По-перше, запанував страх виявитися крайнім. Жоден європейський уряд не хоче першим голосно заявити, що Росія вчинила проти нього акт війни. Адже таке визнання вимагає рішучої та жорсткої відповіді. Політики бояться, що якщо вони підуть на ескалацію, колеги по ЄС та НАТО висловлять лише «глибоку стурбованість», а їхня країна залишиться сам на сам із розлюченим агресором.
По-друге, існує страх паралічу НАТО і П'ятої статті. Гібридні атаки спеціально плануються Кремлем у «сірій зоні», нижче порогу відкритого військового нападу. Якщо країна Балтії або Польща вимагатимуть активації Статті 5 через кіберколапс, чи підтримають їх абсолютно всі члени Альянсу? Що буде, коли умовна Угорщина заблокує рішення? Усвідомлення того, що НАТО може не продемонструвати солідарності, змушує європейців приховувати масштаби загрози, щоб не викрити слабкість Альянсу перед ворогом.
По-третє, це страх внутрішньої поразки від популістів. Чинні центристські уряди Європи діють у межах коротких виборчих циклів. Праві та ліві радикали побудували свої кампанії на тезах: «Це не наша війна» та «Допомога Києву накликає біду на наші доми». Якщо влада визнає, що Росія вже атакує європейські міста, популісти миттєво звинуватять у цьому уряд і виграють наступні вибори. Боячись втратити крісла, лідери ЄС підтримують ілюзію миру. Ба більше, то тут, то там лунають звинувачення на адресу України в тому, що вона нібито намагалася втягнути їхню країну у війну (як-от відомі заяви окремих правих польських політиків).
Де пролягає справжня «червона лінія»?
Європейська модель «відкупного» – це похідна від страху втратити свій комфортний, безпечний та передбачуваний світ. Донедавна вважалося, що традиційне військове вторгнення Росії на територію ЄС є малоймовірним через ядерний статус НАТО, а тому Кремль продовжуватиме піднімати ставки в «сірій зоні».
За таких умов Європа буде змушена вийти з анабіозу й визнати стан війни лише тоді, коли страх перед наслідками бездіяльності стане більшим, ніж страх перед радикальною відповіддю Росії. Цю невидиму межу можуть перетнути кілька потенційних сценаріїв, які Росія намагатиметься «розподілити» в просторі й часі:
Інфраструктурний колапс. Коли мільйони європейців тижнями залишатимуться без світла, тепла та зв'язку, а списати це на випадковість не вдасться. Техногенна катастрофа з масовими жертвами. Мова про диверсію вищого рівня, яка призведе до миттєвої загибелі сотень або тисяч цивільних громадян ЄС. Демонстраційний ядерний удар. Застосування Росією тактичної ядерної зброї на великій висоті над Україною або в Чорному морі. Навіть без прямого удару по НАТО радіоактивна хмара та електромагнітний імпульс зруйнують головний європейський міф про те, що ядерного удару можна уникнути «тихою поведінкою».
Дії України
Найважливішим для виходу із цієї ситуації є необхідність для України перевести відносини з партнерами з площини «прохача допомоги» у площину «спільного управління ризиками». Оскільки європейські уряди панічно бояться перетину «червоних ліній» та прямого зіткнення, Україна має створювати умови, за яких безпека Заходу стає фізично та технічно невіддільною від української безпеки.
Гуманітарні заклики до цінностей і демократії більше не мають колишнього впливу на європейського виборця та прагматичних лідерів. Дипломатію потрібно перевести на мову жорстких інтересів – простою мовою, капіталізувати досвід гібридної протидії. Оскільки Європа боїться гібридної війни, то Україна як єдина країна, яка знає, як у ній перемагати, має навчитися продавати цей досвід.
А також чітко артикулювати партнерам, що руйнація української інфраструктури (наприклад, дамб чи залишків енергосистеми) Росією призведе до транскордонних катастроф, які фінансово обійдуться Європі у трильйони євро. І запобігти цьому за допомогою зброї набагато дешевше.
Якщо великі європейські гравці паралізовані страхом, Україні слід робити ставку на коаліції з державами, які відчувають екзистенційну загрозу так само гостро, як і вона, сміливо укріплюючи та розвиваючи прямі оборонні союзи з Великою Британією, Польщею, країнами Балтії та Скандинавії. Ці країни швидше за інших розуміють, що вони є наступними у черзі, і готові ухвалювати рішення без консенсусу всього НАТО.
І найскладніше завдання – це внутрішня трансформація в умовах війни на виживання. Стати сильними і менш залежними від політичних коливань на Заході (вибори у США, ріст популярності європейських популістів). Суть цієї трансформації полягає в нарощуванні власної суб'єктності. А це – пріоритетне фінансування виробництва власних далекобійних ракет, дронів-камікадзе та роботизованих систем. Зброя, на застосування якої українцям не потрібен жоден закордонний дозвіл – це єдиний реальний аргумент, на який зважатиме Кремль і який змусить Захід рахуватися з позицією України.
А для цього в умовах економічної та фінансової залежності від тієї ж Європи Україні не можна розпорошуватися на некритичні витрати, а корупцію в оборонному секторі слід прирівняти до державної зради.
Замість висновків
Доки масштаб російських диверсій дозволяє європейським лідерам ховати голову в пісок і вдавати, що все під контролем, філософія «відкупного» домінуватиме. Європа продовжуватиме купувати свій спокій за гроші, перекладаючи весь тягар війни на плечі України. Проте історія вчить: агресора неможливо задобрити. Рано чи пізно закривати очі на реальність стане дорожче, ніж відкрити їх. І що довше триває цей параліч волі, то вищою буде остаточна ціна, яку Європі доведеться заплатити, коли купувати спокій за гроші стане вже пізно.
Схоже на те, що ніхто не може змінити психологію європейського обивателя, але можна змінити умови гри. Як вихід, Україна може стати для Заходу занадто важливою, щоб її втратити, і занадто небезпечною в разі її поразки. Коли європейські еліти зрозуміють, що падіння України коштуватиме їм краху їхньої власної фінансової системи та початку великої війни на їхніх кордонах, параліч волі почне зникати. Тільки б не виявилося, що надто пізно.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA