Без бар’єрів: як писати про інвалідність

Поради, які стануть у пригоді журналістам і не тільки

Немічний, карлик, ДЦП-шник, аутист, з особливими потребами… Як тільки не називають людей з інвалідністю.

Вживання саме таких слів пов’язане з нашими уявленням про інвалідність. Ми досі мислимо про неї, як про особисту проблему або трагедію людини, яка може викликати тільки жаль або страх. І кожне зі слів, якими ми називаємо людей з інвалідністю, викликає саме ці емоції. У світі, де інвалідність — це проблема, бути “інвалідом” чи “немічним”, “калікою”, “аутистом” — значить бути ненормальним та небажаним.

Фото: Freepik

Проте інвалідність — це поняття, яке еволюціонує разом з суспільством. І зараз ми можемо розглядати її не, як результат порушення стану здоров'я, а як результат бар’єрної природи суспільства. У такому світі людина з інвалідністю перебуває у невигідному становищі через обмеження, накладені на неї соціальними, культурними, економічними бар’єрами та бар’єрами середовища. Тобто інвалідність є наслідком соціальних порушень. А люди з інвалідністю потрапляють до цієї категорії перш за все через суспільне ставлення та бар’єри.

Усі ці бар'єри породжують дискримінацію та виключають із суспільного життя осіб з інвалідністю. Проте є й хороша новина — бар'єри можна усунути. Можна мотивувати роботодавців виділяти робочі місця для людей з інвалідністю, владу облаштовувати пандуси та іншу інфраструктур, а також можна почати говорити про людей з інвалідністю як про людей, а не “калік”.

Як саме робити останнє розповідаємо нижче.

Інвалід, каліка, недієздатний, неповносправний, немічний, особливий, аномальний або...

Жодних або. Про людей з інвалідністю ми можемо говорити лише так: людина з інвалідністю, особа з інвалідністю, Олександр чи Марія, який/яка має інвалідність.

Під категорію люди з інвалідністю потрапляють особи зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які під час взаємодії з різними бар’єрами можуть заважати їхній повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими.

А слова "особа" чи "людина" у визначенні використовують для того, щоб на перше місце поставити саме людей, а потім їхню характеристику.

Проте необов'язково кожен раз вказувати на те, що людина має інвалідність. За потреби про це можна зазначити один раз чи двічі, а далі називати її на ім'я.

Фото: Lviv.Media

З особливими потребами

Не варто говорити про людей з інвалідністю, як про тих, хто має особливі потреби. Адже вони мають такі ж потреби, як і кожен з нас, — бути у суспільстві, мати можливості для розвитку, вільного пересування. І пандус — це не особлива потреба. Він може знадобитися і мамі з дитячим візочком, і людині з валізою.

Проте термін “дитина з особливими освітніми потребами” — коректний. Це єдиний випадок, коли можна вживати слово “особливий”. Щоправда, йдеться тут винятково про дітей до 18 років, які потребують додаткової підтримки в освітньому процесі. Це можуть бути як діти з інвалідністю, так і діти з родин, що опинились у складних життєвих обставинах, безпритульні діти, діти, які живуть із ВІЛ/СНІД, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які переїхали до іншої країни та не знають мови.

Головне, що відрізняє цих дітей, — особливі потреби у них тимчасово.

Фото: Lviv.Media

Маломобільні групи населення й люди з інвалідністю

Насправді люди з інвалідністю — це і є частина маломобільної групи населення. Тому не варто їх відокремлювати. Проте важливо наголошувати, що люди з інвалідністю мають труднощі з пересуванням не через стан здоров'я, а через непристосоване середовище.

Важливо! До маломобільної групи населення також входять:

  • люди з якимись тимчасовими фізичними проблемами;
  • люди старшого віку;
  • вагітні жінки;
  • діти до 7 років з батьками або особами, що їх супроводжують;
  • люди зі значно більшою або меншою за середню масою тіла, значно вищі або нижчі за середній зріст.
Фото: Lviv.Media

Страждає від, хворий на, жертва…

Люди з інвалідністю далеко не завжди страждають, хворіють чи є жертвами. Переважно вони, як і всі ми, живуть своє звичне життя.

Якщо ми хочемо конкретно вказати порушення, яке має людина, ми повинні так і написати: Марія чи Остап, який/яка має (назва порушення стану здоров'я чи хвороби).

Фото: Lviv.Media

Прикутий до інвалідної коляски, візка

По-перше, варто забути про коляску, інвалідний візок, візок, візочок, інвалідне крісло. Є тільки один правильний наразі варіант — крісло колісне. Адже візок люди використовують у супермаркеті, а інвалідне крісло зводить всю людину до однієї ознаки — інвалідності.

По-друге, не прикутий. Людей з інвалідністю ніхто силою не приковує кайданами до ліжка чи крісла колісного. Людина, що користується кріслом колісним, здатна сама вирішувати, куди їй прямувати.

Якщо все ж таки потрібно акцентувати на тому, що людина має порушення рухових функцій (подумайте, а чи дійсно це потрібно), то так і говоримо.

Розумово відсталий, божевільний, з розумовими відхиленнями, загальмований, ненормальний, психічно хворий

Раніше ми вже зазначали, що люди з інвалідністю можуть мати не лише фізичні, а й інші порушення. Тому, якщо у людини є ознаки психічного або поведінкового розладу, про неї говорять “людина з порушенням психіки”.

Також можна вказувати конкретну назву розладу, який має людина. Наприклад, біполярний афективний розлад чи шизофренія. Проте робити це можна лише після уточнення діагнозу у людини й безпосередньо з її згоди на розголошення цієї інформації.

Фото: Lviv.Media

Глухий, глухонімий

У спільноті людей з порушеннями слуху дехто вважає термін “глухий” припустимим, а дехто — ні. Тож краще використовувати комфортні для всіх терміни: людина з порушеннями слуху, людина з повною чи частковою втратою слуху, нечуючий чи нечуюча (хоч це слово не відповідає нормам української мови, ми можемо іноді його вживати).

Також ми не можемо вживати слово “глухонімий”, адже люди, що не чують, можуть зберігати здатність говорити. Навіть ті діти, які народжуються з порушенням слуху, можуть навчитися говорити, але їхня вимова відрізнятиметься від вимови тих, хто має слух.

Фото: Lviv.Media

Сліпий, підсліпуватий, з вадами зору

Слово “сліпий” краще замінити на більш нейтральні терміни, адже воно таврує людину за однією рисою.

Якщо ми говоримо про людину з повною втратою зору, краще вживати термін “незряча людина” чи писати людина з порушеннями зору, людина з повною або частковою втратою зору.

Фото: Lviv.Media

Німий

Якщо людина не говорить, але користується іншими засобами, краще не називати її “німою”, адже вона може донести свої думки.

Про таку людину можна сказати так: людина, яка спілкується за допомогою альтернативних засобів комунікації, людина, яка спілкується за допомогою жестової мови, людина, яка не говорить (не розмовляє).

Фото: Lviv.Media

Дальтонік

Дальтонізм або колірна сліпота — це особливість зору, яка виражається в нездатності розрізняти один або кілька кольорів. Раніше людей, які мали таку особливість зору називали дальтоніками. Проте це слово набуло зневажливого значення. Сьогодні “дальтоніком” можуть назвати й людину, яка не має такого діагнозу, а просто замислились і переплутала кольори.

Тож, коли нам потрібно акцентувати, що людина має порушення сприйняття кольору, ми так і говоримо: людина з порушенням сприйняття кольору.

Фото: Lviv.Media

Спазматик, паралітик, ДЦП-шник

Жодних ДЦП-шників, паралітиків та спазматиків. Про людину, яка має церебральний параліч або будь-який інший ми можемо питати тільки так: людина з церебральним паралічем, людина з паралічем, людина, яка має параліч.

Інші слова — образливі та грубі. Вони зводять опис людини до однієї характеристики — в такій ситуації це параліч.

Фото: Lviv.Media

Епілептик, діабетик та інші -етики

Це той випадок, коли краще вказати ім'я людини чи написати просто людина з епілепсією, діабетом чи іншою хворобою. Інакше ми стигматизуємо її та звертаємось грубо.

Фото: Lviv.Media

Карлик, гном та ліліпут

Для карликів, гномів та ліліпутів місце у казці про Білосніжку чи якомусь іншому фентезійному творі. У реальному житті ми маємо людей невисокого зросту чи просто невисоких.

До речі, нанізм — нетипово невеликий зріст дорослого, констатують, якщо людина менше за 147 сантиметрів.

Фото: Lviv.Media

Даун, кретин, дебіл, аутист “сонячна людина”

Усі ці слова не просто некоректні — вони образливі. Тому тут, як і в інших випадках, на перше місце потрібно ставити людину. Варто говорити так: людина чи дитина із синдромом Дауна, з кретинізмом, чи дебілізмом.

Щодо аутизму — це розлад розвитку нервової системи, який має цілий спектр проявів. Тому про людину з аутизмом можна говорити ще й так: людина чи дитина з розладами аутистичного спектра. Проте не варто говорити про цих людей як про “сонячних” — це популярна, але не доречна метафора.

Фото: Lviv.Media

Замість висновку

Неважливо журналісти ми чи пересічні громадяни, коли ми говоримо чи пишемо про людей з інвалідністю, ми не повинні зайвий раз драматизувати чи героїзувати їхнє життя.

Усі ці люди мають свої особливості, звички, історії, успіхи та поразки, унікальний досвід та неповторний шлях. І всі вони перш за все — люди, а вже потім люди з порушенням зору, слуху чи будь-яким іншим.

І найголовніше правило: не знаєте, як правильно написати чи сказати, — запитайте людину з інвалідністю або перевірте у Довіднику безбар'єрності. Це гід з коректного спілкування, у якому зафіксовані нові норми безбар’єрної мови.