Децентралізація – досі хтось винен?

Пройшло пів року як в Україні повністю змінився адміністративно-територіальний устрій, а  новоутворені громади самостійно вирішують як їм розвиватись. Однозначно, децентралізація – найуспішніша українська реформа і великий плюс, що її не затягували та завершили у 2020 році. Ідеальних умов не було би все одно, а так громади швидше отримали можливості, повноваження та гроші. Проте не варто тішити себе першими успіхами реформи. Потрібно вже обговорювати, що не так і де варто змінити підхід.

Система прийняття рішень, міжбюджетні відносини, податкова система, неймовірно велика кількість пільг – ці та інші питання вносили та будуть вносити суттєві зміни в життя громад. Завжди буде незадоволення тим, як держава розподіляє повноваження та скільки податків віддає на місця. Та це ті проблеми, які протягом кількох років точно будуть вирішені.

Також на місцях з’явилось багато лідерів, які готові брати на себе відповідальність і вже міняють громади на краще. Та значна частина людей шукає простіших, легших та зрозуміліших шляхів розв'язання проблем. Через це старі підходи й розуміння ситуації залишаються. Що варто змінити громадам та їх керівникам і як варто ставитись до інших органів влади?

Система влади змінилась

Децентралізація дозволила передати місцевим органам влади повноваження, ресурси та відповідальність. Але низка громад досі не хочуть жити в новій парадигмі. Для них ідеальний варіант: передача грошей на місця, а відповідальність залишити на рівні району й області. Вони чекають вказівок і допомоги та не готові самостійно приймати важкі рішення. У вирішенні окремих проблем, наприклад, освітніх, громади перекладають відповідальність на державу і теж не готові приймати складні рішення, зокрема, про оптимізацію. Якраз цим і користуються окремі керівники районів, областей та навіть міністерств. І якщо децентралізація відбулась на рівні ресурсів і повноважень, то щодо прийняття рішень є проблема.

Окремі голови обласних рад досі збирають наради та розказують громадам як жити й що робити. Для значного відсотка голів – це нормально. Вони забезпечують виплату заробітних плат та захищені статті, а весь розвиток покладають на когось іншого. Ось і маємо, що громада може зібрати гроші, профінансувати свою частину проєкту, а гроші з області не прийшли. Не прийшли, бо в критичний момент ті, хто віддають команди як жити, просто забули про громаду і прийняли рішення, яке вимагала ситуація.

Комунікація

З цього народжується ще одна проблема від керівництва громад. Одні голови, незважаючи на політичні вподобання, постійно відвідують обласні адміністрації та обласні ради, інші - сидять в громаді і очікують на "манну небесну", є голови, яких за межами їхніх населених пунктів навіть не знають. Вони не говорять з бізнесом чи потенційними інвесторами. І йдеться не про зустрічі, коли вони отримують наказ, що і як робити, а про здорове лобіювання своїх громад, обговорення перспектив і джерел фінансування.

Також є ще одна сторона комунікації – з громадою. Керівники не завжди вважають за потрібне доносити до мешканців інформацію про те,, що відбувається в громаді, чому досі немає дороги чи чому так довго будують садок, школу чи амбулаторію. Це породжує невдоволення людей реформою. Бо швидко нічого не змінилось, хоча обіцяли інше, а чому так відбуваються - ніхто не пояснює. Інформацію мешканці громади часто отримують лише через засоби масової інформації чи соцмережі. Ось і маємо, що комунікація в громаді відбувається не під час особистої зустрічі, а через обласні або всеукраїнські канали. Це породжує недовіру, упередження та викривлює реальний стан справ.

Модно

Отримавши гроші та повноваження, одне з перших, що почали робити керівники громад для розвитку, це копіювати модні проєкти і напрямки. Тут є і вина обласних адміністрацій та обласних рад, які не пропонують комплексного розвитку громадам, а задають тренд у тих напрямках, де самі є успішними. Тож громади без туристичного потенціалу розвивають туризм;  "ведуться" на такі слова як промислові парки та ревіталізація, медичний туризм та культурний центр, не розуміючи, що саме варто робити. Ситуацію можуть виправити - стратегії розвитку громад, але за умови, що вони написані для роботи, а не лежання на полицях. Також мешканці громади мають брати активну участь у підготовці стратегії, а не покладатися тільки на найнятих експертів. Тоді можна буде оцінити потенціал та можливості як конкретної громади, так і регіону, щоб розвиток був комплексним й логічним та базувався на даних, а не вчергове фіксувалися модні напрямки розвитку.

Депутат зробить

Є така напівкорупційна стаття державного бюджету - субвенція на соціально-економічний розвиток. Чому напівкорупційна? З одного боку - все законно і логічно. А з іншого - отримують її ті округи, де депутат Верховної ради краще домовляється в Києві, а громада за це надає йому підтримку. І саме на таку допомогу очікують окремі громади, що співпрацюють з обранцями. Вони не думають про розвиток самостійно, про залучення інвестицій та співпрацю з бізнесом, а чекають, коли депутат «вирішить» субвенцію та готові його підтримати на наступних виборах. Але якщо цю статтю фінансування заберуть, а є такий шанс, то ці громади залишаться біля розбитого корита. Самі нічого не можуть, не будуть конкурентоспроможними, а депутат вже не допоможе. Жити та сподіватися на "доброго депутата" не правильно, бо це - тимчасове рішення. Громадам потрібно думати не про те, що буде цього року, а якими вони стануть за 5, 10, 20 років.

Централізація влади на місцях

Голови громад чи не найбільше кричать про децентралізацію та її швидке завершення. Вони хочуть все й одразу. Та у цьому заховано і чимало проблем. Голови хочуть децентралізацію лише для себе, але не дуже хочуть ділитися владою з громадою.

Фактично, на рівні самої громади відбувається централізація влади. Усе замикається на голові і його заступниках, а мешканці мало долучаються до розв'язання проблем та ухвалення рішень. Єдиний випадок, коли всі голови залучають громаду, збір коштів для внеску в грантових конкурсах. Якщо і є мова про інструменти участі, то дуже часто вони вибіркові та загальні - без реальних важелів впливу.

Для прикладу, голови не готові ділитись повноваженнями з органами самоорганізації населення*.  Органи самоорганізації населення є однією з форм участі членів територіальних громад у розв'язанні окремих питань місцевого значення та можуть бути будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. ОСН - це не просто дорадчий орган, він має передбачені повноваження і може отримувати кошти з бюджету громади для своєї діяльності.

Голови сприймають їх як конкурентів та не готові, щоб на рівні громади ще хтось міг впливати на прийняття рішень, бо з депутатами домовитись простіше та швидше. Керівникам громад легше запропонувати громаді створення Громадської ради без реальних повноважень та інструментів впливу або ж проводити консультації з громадськістю, які не мають чіткої законодавчої процедури, що зобов’язує зважати на подані пропозиції.

Усі ще вчаться

Децентралізація дала на місцях більше повноважень та грошей, але люди ще не до кінця зрозуміли: за що вони відповідають та як контролювати та впливати на місцеву владу.

Усі відносини будуються за старими зразками: винні завжди в Києві, трохи їх ще є в області, на місцях всі жертви; треба чекати допомоги від когось та самостійно не думати про розвиток; людям не дали реальних інструментів впливу на владу на місцях.

Та це не критична ситуація. Просто у більшості громадах, особливо створених в кінці 2020 року, ще не навчились жити згідно з новими правилами і використовують старі рефлекси. Якщо ситуація збережеться, то за кілька років ми точно побачимо укрупнення громад та конфлікти між жителями й керівниками, а зараз ще є шанс все виправити й налагодити нормальну роботу.

*Органи самоорганізації населення - представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань.