Марта Проць зі Львова 1 березня тимчасово переїхала у Польщу, аби вберегти дітей від війни
“Я не могла взяти себе в руки…”
Марта та її три доньки - Софія, Тереза та Дарка - ще кілька днів тому були львівʼянками. Але після того, коли зі свого будинку на Сихові вони пару разів на день спустились в укриття під звуки тривожної сирени, Марта вирішила поїхати з ними у Польщу.
Рішення було непростим - у Львові залишився хворий батько. Та троє діток - 13, 10 та 6 років - дивились на Марту зі страхом в очах. Тож вона спакувала кілька сумок - лише найнеобхідніше - і подалась до родичів. У Щецин.
“Перші дні війни були шаленими. Паніка ловила там, де, здавалось би, і не треба… Мене трусило. Мною тіпало, я не могла взяти себе в руки і заспокоїтися навіть заради дітей. Я літала по квартирі, робила порядки, готувала їжу, переставляла все по сто разів з місця на місце”, - так згодом пояснює Марта Проць зі Львова свій вибір переїхати на час бойових дій закордон.Пояснює, бо добре знає - до таких як вона, в Україні ставляться вкрай по-різному. Їх іноді називають втікачами, зрадниками, а дехто навіть просить не повертатися після перемоги.Марті від таких слів боляче.“Мені було байдуже до того, що буде зі мною. Але у мене на руках троє дітей - 6, 10 і 13 років. У мене батько після лікарні з пневмонією. У мене тиждень тому перенесені з старшою донькою всі симптоми Омікрону, лише без офіційного підтвердження. І середульша дитина- алергік…”.А у Польщі - рідні: “Коли ти будеш? Ми тебе чекаємо!”1 березня Марта з трьома дітьми поїхала на вокзал…“Пропустіть, тут діти…”“На вокзалі перше, що мене здивувало - не так багато людей, як я думала. Так, є броунівський рух, але відчуття, що приїхало кілька поїздів за раз. Вже тут, у Польщі, зрозуміла, що ми потрапили в так звану паузу, затишшя між хвилями евакуації”, - пригадує Марта.Власне, цей факт дуже допоміг зберігати спокій. О 14:00 з 5 перону відбував потяг до Перемишля. Марта трохи хвилювалась, як їй з трьома дітьми і наплічниками потрапити у вагон. Та це питання вирішили волонтери, які організовано саджали людей у потяг:“На рівні 3 перону нас ловить волонтер: "Ви з дітьми? На Перемишль?" - "Так" "Ну тоді ходіть" Дарку підхопив на руки, ще один дівчат взяв - і вперед "пропустіть, тут діти!”“Нас довели на перон до входу в вагон. Там дівчина перевірила паспорти, поставила штамп і нас знову таки практично на руках заносять в вагон, доводять до вільних місць і садять”.Потяг рушає. Львів залишається позаду. Попереду - невідомість і більше 12 годин у дорозі. Але хоча би без сирен і повітряної тривоги.“Виїхали ми зі Львова о 14:20. Всі сидячі. Пару чоловік у тамбурі. У вагоні тепло. Через 2 години в Мостиська-1 зупинка, і звучить час "на 5 годин "... Приміщення вокзалу закрите, ми на останній колії... Треба або обходити 12 вагонів “товарняка” перед нами, або лізти через нього”.Однак така незручність - то незручність мирного часу. У дні евакуації мешканці прикордонних сіл роблять усе, аби пасажири у потязі почувались комфортно.“Дякуючи волонтерам, було організоване тепле харчування. Рис, макарони, вареники, канапки, соління, борщ, чай, кава, какао.. Діти щасливі. Правда один туалет, і черга - кілометри”.“Я - медсестра, у мене розбомбило будинок”Люди у потязі - одна велика сімʼя. Навіть їсти ходять по черзі, стережуть одні одним речі.“Біля нас дівчата з Запоріжжя, їдуть в Німеччину до когось. Тато залишився вдома, боронити місто. У них два малі рюкзаки. У мене чотири великі, один малий і сумка з харчами”.Дітей у вагонах багато, але з дітьми їхати складно. Дві старші Мартині доньки легше переносять дорогу. Маленькій Дарі дві зупинки по 5 годин у прикордонні - ще те випробування.“Дарка не злазила з колін, окремо сісти не хотіла. Я вічно сварилась, бо сидимо біля проходу, а малі лише в ранці лазять ритися і все вперемішку. Але настрій був спокійний”.Марта каже, що пасажири не хочуть говорити про війну і політику. Розповідають анекдоти, діляться життєвими історіями. І майже ні слова про те, чому вони зараз тут, що їх усіх зібрало в одному напрямку - Держкордон.“Була жіночка, яка "діставала" мене останні 2 години, закидуючи панічними запитаннями про одне і те ж: “А мене пропустять? Я медсестра, мені 57, в мене розбомбили дім, що мені робити? Мене повернуть назад? А як то буде?” І така безмежна пустота, зацикленість і біль в очах…”Перемишль. І їжачокО 2:00 за українським та о 1:00 за польським часом евакуйовані від російського вторгнення українці прибули у Перемишль. Тут - уже безпечно. Уже ніхто не хвилюється, чи пропустять, чи доїдуть і, зрештою, коли.Людей не бентежить навіть те, що прикордонники доволі довго не дозволяють виходити із вагонів.Врешті - дають добро. Перемишльський вокзал готовий прийняти чергову порцію біженців з України.“На початку перону - столи з гарячим питтям, їжею. Купа посмішок. Дівчаткам старшим дають по пакету крупʼяних паличок. Вони в шоці, щасливі. А Дарці дали малого мʼякого їжачка. Дитина в раю”.Марта визнає: організація - на дуже високому рівні.“Нам роблять прямий коридор "тут діти" до перевірки паспортів. По дорозі всі милі, привітні, з посмішкою питають про потреби, чи є нам де пожити”.Марту має зустріти родичка. Тож послугами волонтерів вони з дітьми більше не користуються. Але картина, яку спостерігають, доводить до сліз:“На виході з вокзалу гори памперсів, дитячі візочки, коробки з одягом, взуттям, ковдрами, коцами і ще чимось... Багато чим. Море зустрічаючих і волонтерів з картонками з написами. Біля нас стоїть "Естонія".“Організація шалена. Всі як один... Теплота відчуттів зашкалює”О 4:00 у маленькій польській квартирі у Марти і її трьох донечок почалась перша ніч в евакуації. Попереду - ще переїзд до Щецина.Але зараз Марті хочеться лише спати. І вірити, що цей переїзд - просто мандрівка. Десь за 100 кілометрів, у країні, в якій триває війна і пищать тривожні сирени, на неї чекає Львів і тато.