Благодійний фонд Козицького в час весняного страсного місяця влаштував кількадесят майстеркласів з писанкарства у двадцятьох трьох громадах Львівщини. Писати писанки вчилися діти загиблих, безвісти пропалих та полонених героїв, матері, сини яких віддали за батьківщину, військові, що реабілітуються у центрі Superhumans, прикордонники, які лікуються у військовому госпіталі та майбутні матері у Перинатальному центрі.
Про те, як писанкарство може стати арттерапією, досвід спілкування із травмованими війною людьми та як вони реагували на запрошення, LVIV.MEDIA розповіла артдиректора Благодійного фонду Козицького Христина Береговська.
Христино, арттерапевтичні передвеликодні майстеркласи: що це було і як виникла ідея?
Загалом Благодійний фонд Козицького має іншу таку генеральну місію, якою займається: це допомога армії промоція України через призму сучасного українського мистецтва у світі. Але вже третій рік повномасштабної війни, і наш засновник фонду подав ідею: давайте, може, ми попрацюємо в нашому регіоні з рідними наших Героїв. І до нас із громад почали надходити такі сигнали від матерів полеглих хлопців: було б гарно, щоби нас збирали, але вже не до церкви на панахиду, а щоб була якась інша причина зустрічі. І ми вирішили почати зустрічатися з матерями полеглих захисників, але в контексті передвеликоднього кошика, паски, писанки. Думали про паску, але робити паску то було б складно. Ми вирішили закупити авторські паски, їх почастувати, дати їм великодні кошики, з ними задекорувати гарний великодній кошик. І тоді вже братися до сеансу писанкарства. Ми були заскочені, бо думали, що на Галичині всі пишуть писанки, а виходить, що ні. Жінки були віком 37 років, сини яких у 18-20 років загинули, і були мами, які мали 85+. Більша частина ніколи не писали писанки писачками. Ми багато розказували про писанки, про історію символів, і то для них було таким здивуванням. Писанкарство для них — це був такий спосіб забутися хоч на трошки, перезавантажитися.
Скільки писанок намалювали, і в яких громадах були?
Понад 800 писанок у 22 громадах: Сколе, Жидачів, Миколаїв, Стрий, Червоноград, Дрогобич, Новий Ярич, Івано-Франкове... Всіх просто навіть не можу перелічити.
Скажи, коли мами малювали писанки, чи були ті, які відмовлялися?
У гірських районах було дуже складно, в Червонограді було складно. Були, які казали: «Взагалі, як ви посміли мене через оцю якусь писанку покликати мене, взагалі, потурбувати. У мене вдома купа роботи, у мене три корови. А я мала приїхати, щоб її це розмальовувати? І що я з твоєю шкаралупою буду робити?» Тобто людина не думала про яйце, як про писанку, а як про шкаралупу. Ми питаємо, а як ваш син? А жінка каже: «Ми такими дурницями не займалися». Звісно, вона мала повне право так сказати та відмовитися. Але таких було не багато. 90 відсотків жінок присвячували ці писанки своїм дітям. Вони казали: «Я роблю писанку, бо я з ним так робила. Він завжди ліпше це робив за мене. Він мене завжди хвалив»… І показували мені відео: «подивіться, оце писанка перед Великоднем, яку ми останню з ним розписували». Або мати загиблого Героя розказувала, що її син на фронті розмальовував писанку, а вона вдома. І в них через цю розмальовану писанку був оцей зв'язок сім'ї, свята. Були такі матерії, у яких ще 40 днів не пройшло, двох тижнів, як полягли їх діти. «Мені просто треба було вийти з хати, бо я крім цвинтаря більше нічого не бачу», — сказала мені одна мама, яка прийшла на арттерапію.
Наймолодшій мамі, яка втратила сина на війні, ви сказали, було 37 років, а найстаршій понад 85. В цієї пані поважного віку вже й онуки можуть бути на фронті….
Так. Вона розповідала, що внук воює, а син вже у небесній армії. І вона малювала дві писанки. Одну на фронт — онуку, а одну на кладовище — сину.
Писанки відрізнялися одна від одної?
Вони були обидві синьо-жовті. Насправді були такі громади, як от у Новому Яричеві, де всі писанки були синьо-жовті. Були червоно-чорні. А хтось з матерів казав, що її син любив фіолетовий колір, в когось улюбленим був салатовий, то у ті кольори й малювали великодні яйця. Ми спочатку мали лише традиційні відтінки для писанкарства, але потім вже додали інші фарби.
Розмальовували великодні яйця й матері, діти яких зникли безвісти або в полоні. Як з ними було проводити великодню арттерапію?
З ними було найважче. Люди, у яких вже був похорон, рідна людина загинула, мають розуміння, що це кінець. Навіть, якщо це ще не усвідомлено. А ті рідні, не знають долі свої дитини, перебувають в постійному стресі. Матері постійно зривалися від кожного поруху. Як тільки хтось заходить у кімнату, вона відводить голову від писанки на двері. Вони малювали темні писанки, у них тремтіли руки. Вони хотіли темно-фіолетову фарбу, або, навіть, чорну. Ми таких кольорів не мали, бо не хотілося трауру. Було складно і з дітьми, які чекають на своїх батьків з полону, і які їх втратили. Ментально вони дуже відрізняються, вони хоча й одного віку, але між ними ніби 10 років прірви. Вони малювали як хотіли. От провела дитина просто лінію і все, або замальоване штрих пунктиром все яйце. Це її писанка, вона такою її бачить. Були такі діти, які чіплялися за символи, що пов'язані з батьком. Дитина намалювала тризуб на яйці, бо в батька в машині був герб. Цю писанку, дитина розповіла, віднесе татові на могилу.
До арттерапевтичного великоднього майстер-класу долучилися не тільки рідні Героїв. Розмальовували писанки хлопці, які зараз проходять реабілітацію в Superhumans Center, прикордонники, які зараз на лікуванні в госпіталі, курсанти академії Сухопутних військ та навіть майбутні мами з перинатального центру. Як так розширили категорії учасників арттерапії?
Прикордонники, Superhumans Center та жінки на пізніх термінах вагітності — теж традиція у нас. Наприклад, минулого року був такий запит з прикордонного шпиталю. Лікар тоді казав, було б гарно, щоб хлопці помалювали. Ми заходимо в палату, там двоє хлопців. У одного немає ніг, ти йому пропонуєш писанку, поруч сидить хлопець, який не має двох рук. Він на тебе дивиться, і ти не знаєш, як поводитись. І йому незручно, і тобі незручно. Він каже: я просто подивлюся, і тоді ти розумієш, Боже, який він сильний… Ти йому просто розказуєш про писанку, показуєш щось на Інстаграмі. Це був такий досвід ... Уже цього року ми чітко знали, в яку палату треба заходити. Спочатку хлопці не хотіли. Мовляв, які там писанки, я великий здоровань, воно зараз мені трісне в руках… Але малювали, замість однієї по дві-три писанки розписували прикордонники.
В Superhumans Center також були дуже цікаві емоції, вони хотіли з родинами, щоби прийшли їхні мами, дівчата. Хотіли таке сімейне писанкарство.
А курсанти, то такі взагалі «на приколі». Вони малювали собі мало не смурфиків і героїв з мультиків, в них зовсім були інші наративи стосовно писанкарства, ніж таких традиційних.
А майбутні матері?
Вони такі були серйозні, що я з ними жартувала, казала, та курсанти веселіші ніж ви. Але вони такі були всі вправні! Там такі вийшли писанки, що мені вірилось, що вони робили їх вперше. Це дуже цікаво, коли писанка стає полотном, де людина могла проявити свій талант. Вони вкладали дуже сильний зміст в писанку, вони чекають дива у своєму житті, і це для них було символом того дива.
Якщо підсумувати, арттерапевтичні передвеликодні майстер-класи вдалися?
Вдалися. Я взагалі думаю подібну програму запропонувати на всю Україну. Те, що ми зробили, — це капля в морі. Може бути дуже крутий резонанс, коли це буде масово. Я переконана з цього маленького двотижневого досвіду, що на наступний рік це треба розгорнути набагато ширше. Крафтове мистецтво, традиційне, як от писанкарство — доступний спосіб перезавантаження. В цьому і є оцей культурний фронт. Традиційне крафтове мистецтво мегаважливе. Мами в різних громадах, їх десь десятеро було, показували мені СМСки від синів. Вони просили їх берегти традиції, берегти культуру. І це звучить як заповіт: не просто сина мамі, а героя усім нам — берегти традиції.