У Дрогобичі відбувся вже дев’ятий на Львівщині арттерапевтичний майстерклас для матерів загиблих воїнів. Понад вісім десятків жінок вчилися творити писанку
У Дрогобичі 24 квітня для матерів загиблих воїнів волонтери Благодійної організації “Благодійний фонд Козицького” в рамках мистецького проєкту “Ми і світ” провели майстер-клас з писанкарства. До створення власної писанки запросили понад 80 жінок з Дрогобицького району. Це вже дев’ятий терапевтичний майстер-клас на Львівщині для жінок, які втратили на війні своїх синів. І щоразу працівники Благодійного фонду, навчаючи малювати писанки, намагаються додати їхнім будням трохи яскравих барв.
“Вони зі своїми загиблими синами постійно"
“Зазвичай ми бачимо таку тенденцію, — коли приходять матері наших загиблих героїв, вони дуже замкнені, закриті в собі, жодних емоцій. Тому ми дуже намагаємося, щоб на нашій арттерапії було весело, щоб повернути їх, хоч на мить, до попереднього життя. І матері після майстеркласу приходять до нас і дякують. Кажуть, що ми просто витягли їх з кладовища. Адже вони там 24/7 біля своїх синів. І в мене від цього мурашки по шкірі”, — розповідає працівник “Благодійного Фонду Козицького” Станіслав Васюрко.
Кожна учасниця заняття отримала писачок, віск та схему для розпису писанки. Проте більшість з них творили власні великодні писанки інтуїтивно. “Трошки беру з власної уяви, трошки з малюнків. Ось зараз намалюю символ, який малювали колись для доброго врожаю — ось такі грабельки” — розповідає пані Леся, проводячи воском лінії на яйці.
“Дуже добре малюється, — зазначає пані Ніна — Заспокоює. Хоч може і не вдається так, як має бути, але мені дуже подобається. Хоч і перший раз це роблю”.
“Виливають почуття на писанку”
Як зізнається начальниця управління гуманітарної політики Дрогобицької районної держадміністрації Надія Козар, вона дуже хвилювалася чи припаде до душі згорьованим матерям саме таке заняття. Проте, поспостерігавши за процесом, її сумніви розвіялися.
“Ми завжди боялися доторкатися сокровенного, ми боялися працювати у форматі майстер-класів з родинами загиблих. Я дуже боялася їхньої реакції. Я не була впевнена, що арттерапія зможе зрушити їхні серця. Адже вони мають колосальну травму. Сумнівалася, що таким можна їм допомогти. Але я приємно подивована, що люди у спільноті, висловлюючи свій біль, отримують полегшення. Вони виливають свої внутрішні почуття на писанку і сподіваюся, що так себе трішки відновлять” — зазначила Надія Козар.
“Сина нема, а писанка є”
Хоч спершу матері з пересторогою брали писачок до рук, з кожною хвилиною у них з’являлось все більше впевненості, і все більше захоплення та навіть азарту. Вони радилися між собою, які ще візерунки можна додати, у які барви опустити розписану писанку. Та зізнавалися, що для більшості з них це перший досвід.
“Я все життя хотіла спробувати, — розповідає пані Марія — Я ніколи не писала писанки. Це моя перша писанка в житті. Емоції переповнюють. Таке світле та радісне дійство. Стараюся малювати і любуюся тим, що виходить, такі смачні закарлючки. Але вони мої. Для мене як витвір мистецтва”.
“Перший раз роблю. 70 років прожила, а перший раз роблю ту писаночку і дуже задоволена. Душа радується. Сина нема, а писанка є. Вона мене, як вам сказати, підіймає духовно. І я вдячна за те, що я сьогодні тут є”, — каже зі сльозами на очах пані Світлана.
“У нас одні тільки будні, а це маленьке дивовижне свято”
Іванна Шевченко, мати загиблого Героя Олега Войтовича, свою писанку теж написала вперше. Зробила її зеленою та яскравою. Каже, що хоч і знає чимало про писанкарство, проте створити свою вперше теж спробувала лише тут:
“Це близько до душі, це наше національне. Багато хто це робить вперше, і я також, до речі, хоч і була на багатьох святах, і бачила відкриття музею писанки, єдиного в Україні. Знаю, що наша писанка дивує світ. Наші писанкарі прекрасно володіють цим мистецтвом. І я навіть не чекала, що це буде настільки приємна подія. У нас одні тільки будні, а це маленьке, але дуже вражаюче свято. Я дуже вдячна Господу Богу за те, що посилає нам таких людей, які можуть хоч трошечки скрасити наші тяжкі-претяжкі будні. Бо втрата дорогих людей для сімей то є навічно найтяжча втрата. Тепер у кожної з нас на Великдень буде вдома писанка. А я свою першу в житті писанку покладу до могили свого синочка - Героя”.