Навчання незрячих ветеранів: репортаж від першої особи

У період з 11 до 22 березня у Львові відбувся проєкт «Точка дотику», під час якого четверо ветеранів та одна цивільна жінка вчилися без зору орієнтуватися в просторі, куховарити й працювати з комп’ютерами та смартфонами. Я був одним з тренерів на цьому проєкті — вчив трьох незрячих ветеранів користуватися смартфонами й комп’ютерами без зору. Оскільки я сам незрячий, то міг передати їм свій досвід (хоча за два тижні багато досвіду передати неможливо). У цьому ж репортажі я розповім про власний досвід навчання незрячих ветеранів.

Двоє добровольців та полковник

Я працював з трьома ветеранами (ще з одним ветераном та цивільною жінкою з Київщини працював інший, зрячий тренер). Двоє з них — Антон Богач із Кропивницького й Денис Абдулін з Білої Церкви — молоді хлопці, які пішли на війну добровольцями. Антон працював далекобійником, Денис був боксером і працював на різних роботах. Третім був одесит Олег Автомєєнко — кадровий військовий, який на момент втрати зору вже мав звання полковника і планував продовжувати військову кар’єру. Олег і Денис втратили зір на початку війни, тоді як Антон став незрячим у вересні 2023 року. Для нього це була перша реабілітація, тоді як Олег вже був на реабілітації в Польщі, а Денис — на двох реабілітаційних таборах в Україні.

«Який солдат не хоче стати генералом?»

Олег Автомєєнко у війську — з 1995 року. Розповідає, що хотів пов’язати своє життя з силовими структурами. На вступ до одеського Інституту Сухопутних військ його підбив шкільний друг. Остаточно вибір на цей заклад впав тоді, коли Олег дізнався, що в цьому інституті відкривають розвідувальний факультет. «Ми вирішили стати розвідниками. Це була романтика», — розповідає незрячий ветеран.

Безпосередньо у Збройних силах Олег почав служити з 1999 року, аж поки в 2005 році його не звільнили через скорочення штату. Зрештою він відновив службу в березні 2014 року під час першої хвилі мобілізації.

«Спершу служив у районному військовому комісаріаті в себе в Одесі. Потім я забажав піти у війська, бо папірці — це не моє. І мене перевели в нову бригаду, яка лише формувалася. Це була 54-та окрема механізована бригада. Далі проходив службу в 93-й бригаді й закінчив службу в 53-й окремій механізованій бригаді», — розповідає Олег.

Олег втратив зір на самому початку повномасштабної війни — 26 лютого 2022 року. Проте зі ЗСУ його звільнили в жовтні 2022 року. «27 жовтня 2022 року завершилася моя військова кар’єра», — каже ветеран російсько-української війни з Одеси.

Якби не втрата зору на війні, Олег йшов би далі вгору по військовій кар’єрі. «Який солдат не хоче стати генералом?» — каже він і додає, що хотів далі вступити до Національного університету оборони України.

«Він хотів вчитися далі. Звичайно, це важко, коли він втратив зір», — каже дружина Олега Тетяна. Вона супроводжує мене до іншого мого учня, тож ми встигаємо поспілкуватися один на один. Однак я постійно наголошував на тому, що якщо чоловік втратив зір — він не перестав бути чоловіком.

А ще Тетяна розповідала, що вони з чоловіком раніше ходили в кіно, зазвичай це було в суботу. Тут я розповів і Тетяні, і Олегу, що кіно для них доступне — завдяки спеціальній звуковій доріжці. Вона відтворюється через застосунок у смартфоні й нікому не заважає, бо такий опис можна слухати в навушниках. Тому на другий день навчання ми встановили йому на смартфон усі відомі на цей момент застосунки:

• Greta;
• Earcatch;
• Movie Reading;
• «Подив».

Але загалом з Олегом ми вивчали комп’ютер. Він дуже гарно виконував домашні завдання і вчився швидко. Шкода лише, що одне заняття тривало тільки 50 хвилин.

«Я почав забувати риси обличчя своєї дружини»

Для Антона я став першим незрячим співрозмовником, який не бачить від народження. Тому, крім навчання, ми багато говорили про те, як воно — бути незрячим. Йому бракувало інформації, адже на проєкті я був єдиним незрячим тренером. Це пов’язано з тим, що такі правила прописані у відповідних методичних рекомендаціях, розповіла мені співорганізаторка проєкту Віра Ремажевська — керівниця громадської організації «Всеукраїнська асоціація працівників спеціальної та інклюзивної освіти» й колишня директорка навчально-реабілітаційного центру «Левеня», на базі якого й організували цей реабілітаційний табір. І я подумав, що методичні рекомендації було б непогано змінити — наприклад, залучати також незрячих психологів.

Антон за професією кухар — має четвертий розряд. Про його смачне олів’є я почув купу відгуків, але сам не спробував — коли тренери та ветерани їли салати, я публікував новини. Таке воно — життя журналіста. Але фотографії того, як незрячі ветерани готують салати, покажу.

Попри те, що Антон за професією кухар, він працював далекобійником. На війну пішов як доброволець у березні 2022 року. Там, власне, й займався своєю водійською роботою: перевозив піхоту, боєкомплект, проводив евакуацію поранених. Поранення, яке призвело до втрати зору, Антон отримав 15 вересня 2023 року. Після цього він вісім днів пролежав у комі. Далі була низка операцій. Окрім втрати зору, в нього також є ураження слуху, але є надія на його покращення.

Антон зізнається: раніше думав, що жити без зору — це нереально, але тепер каже, що це реально, але незручно. «Я вже почав забувати риси обличчя своєї дружини», — каже мені після одного з занять. На що я порадив йому цим не перейматися — обличчя не обов’язково бачити, адже є губи!

Коли Антон приїхав на реабілітацію, то вмів лише самостійно прийняти дзвінок, а також увімкнути й вимкнути озвучення телефона. Але після реабілітації вже вміє завантажувати застосунки з Google Play, розпізнавати купюри та багато іншого. А ось комп’ютер освоюватиме вдома — за час навчання він отримав базові знання та копію читача екрана NVDA. Головне не забути проконтролювати, чи буде він вдома удосконалювати свої навички користування комп’ютером, адже в розмові з моїм колегою Антон розповідав, що трохи лінується.

В Антона є 4-річна донька і дуже весела дружина. Донька ще не усвідомлює, що сталося з татом — знає, що в нього хворі очі, водить його за руку. Сам незрячий ветеран розповідає, що ще не знає, чим буде займатися далі. Я порадив йому відкрити заклад з виробництва кебабів — все-таки він кухар четвертого розряду, а кебаби я дуже люблю. Однак наразі він чекає, коли з’явиться іскра, яка запалить у ньому бажання рухатися далі.

Водночас через проблеми зі слухом Антон не зможе нормально орієнтуватися на вулиці задля власної безпеки. І тут ми підходимо до того, що всі українські онлайн-сервіси мають бути доступними для незрячих — бо не всі незрячі зможуть, наприклад, піти в супермаркет. Таким, як Антон, до відновлення слуху все ж буде краще користуватися доставкою. А доступність таких сайтів, скажу з власного досвіду, бажає кращого. І це для мене — досвідченого користувача. А що казати про початківців?

«Тричі ходив до військкомату»

Денис Абдулін — найвеселіший з усіх моїх учнів. Жартував постійно. Ставив собі за мету опанувати комп’ютер. Казав: «клавіатуру вивчу швидко, я ж в ігри грав». Але не так сталося, як гадалося.

Коли почалася війна, Денис тричі ходив до військкомату, але таки потрапив на фронт. Дружину з дітьми, тим часом, відправив у Литву. Після втрати зору вже був на кількох реабілітаційних проєктах і каже, що буде їздити ще.

Денис попри втрату зору готує їсти і цікавиться масажем. Хоче стати масажистом. А ще дуже хоче навчитися користуватися комп’ютером, однак йому це дається важко. Ми дуже довго вивчали клавіатуру. Треба тепер тільки сподіватися, що під час перебування вдома він знаходитиме час на вивчення комп’ютера. А ще Денис сподівається, що в майбутньому з’являться технології, які дадуть незрячим зір. На що я йому відповів, що чув про розробку таких технологій ще понад 20 років тому, а віз і нині там, і порадив йому не чекати з моря погоди, а звикати до свого нового стану.

Денис — батько двох дітей. Каже — вони теж не зовсім розуміють те, що сталося. «Якось вони сильно шуміли і я зайшов до них у кімнату, щоб їх заспокоїти. Заходжу — а вони відразу замовкли. Мовчать. Бавляться в хованки», — розповідає ветеран.

Висновки: мало часу і незрячих тренерів

Після того, як 10 навчальних днів пролетіли, немов одна година, у мене все ж є деякі висновки, якими я хочу поділитися.

По-перше, 50 хвилин на день, та ще й у вечірній час — це мало. Хлопці вже були трохи втомлені після напруженого дня, а освоєння комп’ютера чи смартфона — це все-таки розумова діяльність. Ввечері вчитися складно та й, відверто кажучи, мало кому хочеться. Тому краще це робити вдень — буде більше ефективності.

По-друге, незрячих тренерів треба більше. Можливо, треба незрячого психолога. Бо Денис розповідав, як після поранення до нього, коли він вже не бачив, в лікарню приходила психологиня та просила виконати різні зорові вправи. Вона ніяк не могла зрозуміти, що людина не бачить і не могла знайти підходу, натомість все робила за якимись шаблонами.

По-третє — таких таборів має бути більше, вони мають відбуватися частіше та охоплювати всі регіони України. Ветеран має отримувати підтримку на місці і постійно, а не раз на три місяці. Окремо наголошу: про цивільних теж не можна забувати. Вони також через війну втрачають зір.

І, нарешті, по-четверте: всі онлайн-сервіси мають стати доступними для незрячих. Це стосується служб доставки, банків, сервісів замовлення таксі, та й навіть податкової — наразі незрячий підприємець не може самостійно подати декларацію в електронному кабінеті платника податків.