Чому вирішила піти у лави ЗСУ та як пройшли перші місяці на фронті львівської патрульної
31-річна львівська патрульна Андріана Ковалишин на передовій допомагає своїм колегам. Вона працювала у відділі моніторингу та аналітичного забезпечення, а після 24 лютого 2022 року повернулася до патрулювання вулиць.
Андріану непокоїла думка, що на фронті вона потрібніша.
Про те, чому вирішила піти у лави ЗСУ та як пройшли перші місяці на фронті львівської патрульної, Андріана розповіла в інтерв’ю LVIV.MEDIA.
— Розкажіть про себе, коли ви вступили до лав патрульної поліції та ким ви працювали до цього?
Я вже вісім років працюю в патрульній поліції, від самого початку її створення. Я пройшла перші набори й 23 серпня склала присягу на вірність українському народу. До того я не працювала і була студенткою Університету фізичної культури. Якраз закінчувала магістратуру, були плани поступати в аспірантуру, але оскільки на той момент в Україні вже відбувались бойові дії, війна яку всі чомусь назвали АТО, хоча це насправді була війна, виникли якісь бажання, оскільки на той період я собі не могла дозволити піти в армію чи вступити у добровольчий батальйон і тут надійшла інформація, що будуть створювати нову поліцію, реформувати цю структуру — я вирішила спробувати свої сили там. Пройшла набір, навчання і 23 серпня ми заступили на першу нічну зміну патрулювати Львів. До поліції я була в громадській організації «Завжди вірні». Це угрупування ультрасів, які активно займалися соціальними проєктами і перформансами на стадіоні «Україна», підтримували футбольний клуб «Карпати». Також я займалась наукою, активно займалась футболом, з моїм тренером ми просували жіночий футбол на території Львівської області, бо на той час це було ні для кого — дівчина не може грати в футбол. І було таке бажання довести всім, що дівчина може грати в футбол, працювати у поліції і робити все на рівні з чоловіками.
— Чи не була для вас складна служба в поліції?
Ні. Я б сказала скоріше, що це була творча робота, оскільки прийшло дуже багато людей цивільних, які до того не працювали в такій структурі, ми самі себе вчили, тобто ми отримали великий багаж теоретичних знань і застосовували на практиці. Кожну ситуацію ти не можеш змоделювати: навіть якщо ми на заняттях з тактики проходили якісь сценарії — воно не завжди так у житті. Ти вже сам маєш якісь навички, розвиваєш свою інтуїцію, було дуже цікаво. Потім ти до цього звикаєш, це стає твоєю реальністю і ти залежний від цього. Бувають такі моменти, бо я не один раз чула від своїх колег про те, що хтось у відпустці каже — о, я б вже повернувся, я вже відпочив. Зараз я те саме відчуваю коли я приїжджаю з фронту, проходить пару днів і ти вже починаєш сумувати за тою атмосферою яка там, тут вже нецікаво і ти бачиш, що люди трішки відвикли, що у нас війна, у нас деколи якісь сирени, але це не те що відбувається там [на фронті — ред.].
— Які були ваші дії та думки 24 лютого 2022 року?
Я дуже добре пам’ятаю цей час. 23-го нам всім після обіду повідомили, що ми залишаємось в Управлінні на ніч, і ми вже десь розуміли, що, напевно, сьогодні почнеться. Особисто я пам’ятаю, що потім, близько десятої години, надійшла інформація, що можемо йти додому. Прийшла додому, прийняла душ і думаю, лягати спати чи не лягати, бо з 24-ї години ми мали перейти на надзвичайний стан. Я думала, що в цей час нас усіх зберуть по тривозі, щоб оголосити надзвичайний стан — цього не сталось. Я не пам’ятаю о котрій годині зранку забили на тривогу, усі дізнались, що почалася в Україні війна. Як лягати спати, я записувала у своєму щоденнику, що сьогодні може настати історична подія і я щаслива, що маю шанс стати частиною цієї історії. Було трішки тривожно, бо ми не розуміли, чи будемо також учасниками на західній Україні, тобто зі сторони Білорусі. Чи в нас також почнеться те, що відбувалось на Київщині, Харківщині, Донеччині, і всіх інших областях, але якось такого страху померти чи бути захопленим не було.
— А як настав ваш перший день. Чи ви були на службі в цей час?
На той момент я ще працювала в апараті. У мене робочий тиждень був з понеділка до п’ятниці. Я пам’ятаю, що провела його в управлінні. Ми жили новинами — не своїм життям. А пізніше я пам’ятаю, можливо, і на наступний день ми поїхали допомагати прикордонникам і патрульним на наш державний кордон — там було багато хаосу: люди кидали свої речі і йшли пішки, великі черги. Це все треба було контролювати, допомагати. Хтось звертався по медичну допомогу. Треба було людей також заспокоювати і мені здається, що ми більше виконували функції не поліцейських, а психологів.
— Скільки часу тривав цей ажіотаж?
Можливо так було навіть місяць, а потім воно почало трохи заспокоюватись. Не знаю, чи вже люди зрозуміли, чи повиїжджали вже і розуміли — може краще лишитись вдома. Точно я вам сказати не можу, бо я цього не пам’ятаю.
— Коли ви вирішили стати на захист України і чому ви ухвалили таке рішення?
На захист України я стала ще 2015-го, коли склала присягу, а стосовно чому я вирішила — це був, скажімо, заповіт від мого дідуся. Я виросла в селі, не ходила у дитячий садок, тато та мама їхали на роботу, а я була постійно з дідусем. Мене називали не татовою чи маминою дочкою — я була дідовою внучкою. Ми з дідом ходили по гриби у ліс чи ще десь. Дід мені розказував, що одного дня почнеться війна, росіяни на нас нападуть. Я говорила, що такого не може бути, а він відповідав: «Прочитай історію. Це буде продовжуватись постійно. Вони постійно хотітимуть нас під себе загарбати, і ти, каже, як людина, яка народилась у незалежній Україні, повинна встати на захист своєї держави».
Я пам’ятаю питала чи мама повинна, а він відповідав «ні», бо вона носила ту «червону митку» на шиї — піонерську краватку. Тоді це сприймалось, на фоні тих січових стрільців, воїнів УПА, партизанів романтизовано. Я пам’ятаю у 2014-му почалась війна і я сказала: «Це те, напевно, про що ви мені розповідали», а дід каже: “Це ще не це. Буде гірше”. І коли почався повномасштабний наступ, я це собі згадала, аж «пішли мурашки» по шкірі, що, аналізуючи історію, можна було це все передбачити. Я вважаю — це моя спадщина, яку я перейняла від дідуся, мій обов’язок захищати свою країну. І ще раз кажу, що для мене це є великою честю, що я стала частиною цієї історії, великої української новітньої історії.
— Як ваші рідні сприйняли ваше рішення піти на фронт?
З усього це було найгіршим моментом. Я переживала, як сказати мамі, але потім вирішила, що все ж таки мама заслуговує на правду. Пам’ятаю зателефонувала і кажу: «Мамо, я їду у відрядження, на скільки — я не знаю, їду, можливо сфотографуюсь з Віталієм Кімом». І пам’ятаю мама спочатку спокійно сприйняла, я була здивована. Пізніше проходить дві години й мама в істериці дзвонить з криками і ненормативною лексикою: «Та ти від першого дня хотіла на фронт». Тоді я сказала, що у такому тоні не хочу закінчувати нашу розмову, щоб вона заспокоїлась і ввечері поговоримо. Ну, і ввечері вона заспокоїлась, може прийняла, що я їду, і ми спокійно поговорили, вона розпитала чи все є, я їй сказала, що вже наступного дня їду. «Якщо треба буде — буду вам телефонувати, чи будемо переписуватись, але все буде добре — не переживайте, все буде добре». І на наступний день ми поїхали.
— Скільки часу ви вже служите у ЗСУ і яку посаду займаєте?
Якраз було десять місяців, як нас відрядили до ЗСУ і я працюю у зводі забезпечення на посаді кухаря. Недавно ми зі знайомими сміялися. Вони кажуть, твої хлопці мають ворога — це росіянина, а ти маєш подвійного ворога — ще й голод. Працюю на посаді кухаря, займаюсь поки що суто приготуванням їжі і дбаю про «чужих» чоловіків та батьків.
— Чи проходили якесь навчання?
Ні, не проходила навчань. Коли ми приїхали, то була жінка, яка за нас відповідала: вчила, як нагодувати таку «масовку» — сніданок, обід і вечеря. Це, вибачте мені, весілля тричі на день. Пізніше ми звикнули до режиму. Це ж теж був страх, що комусь може не вистачити.
— Як взагалі ставляться до жінок на військовій службі?
Ні. Всі ставляться, як рівні. Всі частина команди, яка спрямована на одну ціль — на перемогу. І особисто я з таким за десять місяців не стикалась. Є такі випадки, що допомагають хлопці, які приїжджають з якогось завдання.
— Багато жінок з вами служать?
Дівчат трішки є, але на цей час я не можу сказати скільки нас загалом.
— Чи підходить жінкам стандартний військовий крій форми та чи зручно вам у військовій формі?
Форму я ношу від 2015 року. Я сама по собі низенька, тому мені доводиться трішки вкорочувати. Немає такого, що є запит, зняли з тебе мірки й шиють по тобі, але переважно форма підходить, навіть якщо це чоловічого крою форма, нам підбирають таку форму, щоб дівчатам в ній було зручно.
— Багато зараз говориться про те, що жінкам шитимуть окрему військову форму. Якою вона на вашу думку мала б бути?
Чесно, я над цим питанням не задумувалася, можливо, якась статура може іншою бути. Але ця форма, чоловічого зразка, також нормально підходить. Особисто я до такого крою не маю жодних претензій. Добре, що вона є, бо ж взагалі могли б бути проблеми з її наявністю, але це хороша ідея.
— Розкажіть як проходить ваш день на службі, з якими складнощами ви стикаєтесь?
Вихідних у мене ніколи немає. Вихідний день може бути, коли ми перебираємось на якесь інше місце, а так в принципі в мене день починається о 7:30, коли вмикається генератор і з’являється світло. Я вже починаю собі щось готувати. Всі ходять снідати, а ми вирішуємо з командиром, що хлопці будуть їсти. Бо хтось не їсть зранку, хтось тільки каву п’є з канапкою. Зазвичай стандартно є обід і вечеря. Стараюсь цілий день бути у русі, бо так і день скоріше проходить. Звичайно і відпочивати потрібно, можу щось почитати, подивитись документальний фільм, вишивати або банально деколи поспати, щоб відновитися.
— Розкажіть, якими були перші місяці на фронті?
Ми приїхали у Миколаївську область, у нас там було спекотно. Було трохи незвично, адже ти приїжджаєш звідси — тут все «кольорове», у людей свої проблеми та клопоти, а приїжджаєш туди [на фронт — ред.] — військове село, інколи деякі цивільні трапляються, які не виїхали, постійні обстріли, авіація літала над головою. Я пам’ятаю, як летять літаки, і ми тільки дивились наші чи не наші, щоб знати як поводитися, «хімарси» почали випускати. Мені особисто було дуже цікаво, я не пам’ятаю, щоб було страшно. Найбільший страх у мене викликало, коли хлопці їдуть на роботу і чи повернуться. Звичайно звикала і до клімату, бо він у Львові і на Миколаївщині різний, звикала до нового режиму дня. Вже десять місяців щодня я працюю.
— Як харчуються військові, бо деякі люди вважають, що військовим немає що їсти?
До того, як почала працювати у ЗСУ, у мене теж була така думка. Одного разу приїхав мій товариш, і, востаннє я його бачила, він був дуже худий. Приїжджає такий чувак, який важив 80, а зараз 120 — підкачаний. Як має бути. Насправді всі нормально харчуються, є люди, які про це все дбають, буває, що хлопці щось собі докупляють, але забезпечення Збройних сил хороше.
— Немає логістичних проблем з доставкою продуктів?
Я з таким не стикалась.
— А от щодо свят? Приміром, на Пасху люди передавали військовим велику кількість пасок, і військові вже говорили, що їм немає куди це дівати.
Сім’я кожного солдата дбає, щоб на фронті була паска, і я пам’ятаю, як цього року приїхали волонтери з Києва, потім зі Львова. Ми просто їх порізали, посушили, щоб потім як сухарики можна було брати до чаю чи кави. Були такі підрозділи, що просто їхали передавали це все церкві, щоб роздавали людям, які потребують.
— А в чому у вас є потреба?
Я не можу відповісти, хіба що умови, але це війна, ми не можемо розраховувати, що у нас буде фешенебельна кухня. Десь по-новому дивишся, щось тобі в цивільному житті було необхідне, а виявляється можна обійтись без цього або зробити своїми руками, чи чимось замінити. Можливо, це в кожного окремо, але я уже настільки звикла до тих умов, що у мене все є, я жива.
— Які цікаві історії можете пригадати зі своєї служби?
Приїжджає гурт «Козак систем», дуже люблю цей гурт, їхня лірика десь мені перекликається, і соліст цього гурту також наш працівник. Коли почалась війна, вони вступили до лав поліції і він [соліст — ред.] є одним з наших «хижаків», бо нас називають на фронті хижаками. Здається це була субота, нам привезли курей і потрібно було обскубати їх. Тут приїжджає машина, дивлюсь, а там «Козак систем», думаю: «О, прикольно, я завжди мріяла познайомитись з Іваном Леньом, коли буду скубати курей». Мені здається, кожен день відбувається щось цікаве, але ти до цього звикаєш.
— Можливо, вас щось найбільше вразило чи розчулило?
Була історія, коли ми зранку подавали сніданок, здається, це було коли всі снідали, командир просив хлопцям дати сніданок, бо вони мають їхати на роботу. І я пам’ятаю, як за годину-дві привезли розстріляну машину і хлопців не привезли. Перша думка була, що з ними щось сталось. Напевно, тоді я вперше усвідомила, що хтось може не повернутися додому. Слава Богу, з хлопцями все добре. Поїхали, приїхали… Ти думаєш, що завжди будуть приїжджати, а це перший переломний момент, коли розумієш, що сьогодні ти даєш комусь сніданок, але не факт, що він на вечерю приїде.
— Що, на вашу думку, може пришвидшити нашу перемогу?
Донати на ЗСУ. Якщо ми будемо допомагати армії, ми скоріше переможемо.
— Що ви назавжди плануєте змінити після завершення війни?
Десь в мене зароджуються якісь ідеї, але все ж, напевно, прийде такий момент, коли я зніму форму, повішаю її в шафу і повернусь до науки. Я думаю, що нам потрібно науку розвивати.
— Як ви думаєте, коли та як закінчиться війна?
Я сподіваюсь війна закінчиться цього року. Але все ж таки, як казав мій дідусь, треба дбати про те, щоб назад на нас не напали, бо це в них у крові: нападати на Україну. Україна постійно має бути частиною якоїсь там «болотистої країни», яка не може сама в себе в середині поприбирати, але ще хоче загарбати якийсь кусок. Я все пригадую собі ролик на “1+1”, де ми святкуємо перемогу, а тільки Львів десь не бере у цьому участь, бо ми давно все відсвяткували. Все красиво, всі живуть, все відновлене, а як воно буде насправді — я не знаю, я щодня молюсь, щоб на наступний місяць це все закінчилось..
Я б хотіла сказати всім, що війна триває, і ми маємо про це пам’ятати. Я приїхала до Львова і не відчуваю, що тут війна. Напевно, відчувають сім’ї, у яких військові перебувають на фронті. А в людей вже зовсім інші думки — кожен живе своїм життям. Це добре, але треба пам’ятати, що на сході, на Херсонщині проливається наша кров і кожного дня хтось гине. Зробімо усі так, щоб ці люди, які повернуться з війни, не стали, як колись після Другої світової, втраченим поколінням. Людям дуже важко адаптовуватися, до них треба ставитись з розумінням, і допомагати армії..