Загартовані поверненням: як кримські татари живуть у Львові та яким бачать деокупований Крим

18 травня в Україні відзначають День боротьби за права кримськотатарського народу та День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Ці дні покликані вшанувати пам’ять кримських татар, яких з 18 травня 1944 року за наказом Сталіна було депортовано з рідного півострова до країн Середньої Азії.

Тоді близько 200 тисяч людей вивезли в залізничних товарних вагонах. Це призвело до незліченних жертв. Протягом кількох днів цілий народ було позбавлено дому. В ешелонах, у місцях спецпоселень загинули тисячі людей. Було знищено цілі родини.

Тепер же, Крим перебуває під тимчасовою окупацією Російської Федерації. Знову тисячі кримських татар були змушені покинути свої домівки та чекати на повернення.

До річниці депортації кримськотатарського народу LVIV.MEDIA поспілкувалося з кримською татаркою, активісткою Леране Хайбуллаєвою, яка зараз мешкає у Львові.

Крим має бути кримськотатарським

Ми зустрічаємось з Леране поблизу пам’ятника В’ячеслава Чорновола у Львові. Вона обрала це місце, як одне з важливих для неї у місті.

Чому для вас важлива постать Чорновола, хто для вас ця людина?

Це людина, яка знає трохи більше про кримських татар і про Крим, ніж пересічний українець. Саме тому він і не є пересічним. У нього є така фраза: «Крим має бути кримськотатарським». І зараз, коли активно обговорюється інтерв’ю з радником Офісу Президента Михайлом Подоляком (йдеться про його заяву, що після деокупації Криму в нього, можливо, відберуть автономний статус, — ред.), я думаю, що людина, яка точно знає, хто такі кримські татари й чому у нас така історія, чому ми маємо право на самовизначення, так не висловлюватиметься. Він влаштував гойдалки, які, особливо зараз, нікому не потрібні, бо у нас є спільний ворог, який існує не останні 9 років, а щонайменше останні 300 років.

Я в такі моменти шкодую, що досі немає історії Криму в складі історії України. Це закладає фундамент непорозуміння для майбутніх поколінь. Кожен з нас може показати та розказати про кримських татар друзям своїх дітей, але має бути окремий предмет, бо якщо немає системності, ми закладаємо міну, яка розтягнеться на роки. Такими заявами людина, яка представляє владу створює п’яту колону. Починаються пошуки внутрішнього ворога. Я вважаю, що зараз замало часу та ресурсів інвестується у те, щоб закладати фундамент щодо деокупації.

Треба шукати рішення, починаючи від пошуку кадрів, до розуміння, як це буде влаштовано у плані бізнесу, юрисдикції, перехідного правосуддя, що робитимуть з тими людьми, які залишаться, ким заселяти Крим, бо не всі повернуться, що робити з проукраїнським населенням та як його визначати, з ким співпрацювати. Там є багато роботи. Це вже 9 років окупації, масштаб роботи величезний.

Чи ви для себе бачити Крим винятково автономним?

Я розумію, що автономія може не кращий формат і певно, що суть і зміст — суттєвіші, ніж форма. Але у нашому випадку і зміст, і форма важливі. Люди у Криму, чуючи слова Подоляка, відчуватимуть розчарування. У кримських татар такі заяви викликають обурення. Це підштовхує до радикалізації. Так не має бути.

Я намагаюся толерантно пояснювати, що перед тим, як звинувачувати нас у сепаратизмі, треба розібратися в історії кримських татар, бо це не тільки Кримське Ханство, а й початок минулого століття, коли кримських татар вбивали. Це колонізаторська історія, де «вишенькою на торті» стала депортація. Ніцше писав, що «переможець дракона може сам стати драконом». А подібні імперські, колонізаторські потяги українців, які звичайно не можна порівнювати з російськими, але вони зараз не несуть користі. Ми корінний народ України й маємо право на самовизначення.

Кримськотатарський Крим — частина України та туристичний центр

А яким загалом для вас має бути Крим після деокупації?

Новий Крим я бачу винятково українським. Всі інституції, закони України, потрібно відновити. Це частина України як країни, яка хоче бачити своїх людей і яка все зробить, щоб там було максимально багато цих людей. Це кримські татари й решта проукраїнських людей. Я знаю, що їх багато. Я знаю, що ті, хто там, іноді зневірюються, можуть тихо себе вести, але партизанський рух все ж є.

Крим — це також однозначно потужний туристичний центр, бо потенціал великий і він невикористаний на 100%. Це зона відпочинку, зеленого туризму, медичного туризму. Багато що знищилося, але є що продавати туристам. Озеро Мойнаки біля Євпаторії може бути світовим лікувальним курортом. Але для цього треба багато інвестицій.

Крім того, це міжкультурний центр. Туристичний маршрут «Малий Єрусалим» — це приклад того, як у середні віки у Крим біч-о-біч існувала синагога, греко-католицька та вірменська церква, православні церкви, мечеть та кенаси. Це треба показувати, цим треба хвалитися. Побутове життя у Криму зразка до 2014 року — це приклад міжконфесійного та міжетнічного життя.

Ми не споживаємо, не хочемо забирати ресурси, ми хочемо це підтримувати, збагачувати, чистити, плекати. Крим — це місце, де я всеодно буду. Чоловік не хоче їхати, він себе бачить тут, але я все одно буду туди їздити.

Загартовані поверненням

Ви кажете, що чоловік не хоче повертатися, а у вас немає бажання нарешті осісти десь в іншому місці?

Ми так загартувалися. Коли робиш щось вперше, це важко і ти робиш це довше, другий раз — трохи легше, а третій раз — ще простіше. Вже зразу знаєш, що треба бетономішалку. Закачати рукава і робити. Так, життя одне, хочеться іноді про все забути, бо доводити щось запроданцям, вигрібати все, звичайно, не хочеться. Але кримськотатарський правозахисник та журналіст Алім Алієв колись мені сказав, що кримські татари як слони. Чого слони? Був експеримент у саванні. Слонів, які вже вимирали перевозили до інших безпечніших місць, а вони все одно тікали, ламали всі огорожі й вертались. Ми слони.

Так, зараз мій чоловік повернувся з фронту, його обурює бюрократія. Він у майбутньому хоче їхати жити за кордон, але я не хочу. Так само моя подруга говорить про те, що вона не хоче повертатися, бачити тих людей, які там ходили з триколорами. Але я переконую її в тому, що ми повинні там бути. Ми там потрібні, бо українська мова має лунати у супермаркетах і транспорті, на вулицях. Ми маємо показати, що на День вишиванки потрібно одягати вишиту сорочку. Ми маємо навчити їх вивішувати прапор. Ми маємо вчити, що не 23 лютого, а 14 жовтня.

Розкажіть про ваш перший досвід повернення додому?

Я свій восьмий рік народження зустрічала на борту літака Андижан — Набережні Челни — Сімферополь. У нас був повний борт кримських татар. Жінки, старші люди й діти. Ми прилетіли вночі. Нас висадили на віддаленому терміналі. З обох боків зустрічали чоловіки, бо вони тоді їхали у Крим завчасно, щоб знайти й купити дім і потім вже перевезти свою родину. Ми потрапили у Джанкойський район. Степ. Це був 1988 рік. Туалет на вулиці. В Узбекистані ми жили в селищі міського типу, але у нас був двоповерховий будинок з туалетом на обох поверхах. Був внутрішній дворик. А у Криму довелося одягати галоші, бо це було дощове літо.

Батька і маму не прописували, але директорка школи сказала, що у СРСР вчитися мають всі. Батько працював на фермі, вставав о 5 ранку. Мама рік шукала роботу, врешті її взяли в районну лікарню. Влітку ми пасли баранів і читали Жорж Санд та Шекспіра. Городи були на 20-30 соток. У мене досі лишився мозоль з дитячих років.

А ще це було вічне будівництво. Ми спочатку побудували дім для бабці. Згодом на тата впала електроопора і він отримав інвалідність. Одна нога у нього не згинається. Тато був після операції, на милицях, з апаратом Єлізарова, але будував. Він теж косив траву, стриг овець, бо шерсть можна було здати й отримати гроші.

Схоже побачили й наші діти. Мій син, якому 11 років. З ним я переїхала в Ірпінь, в такі самі умови. У мене не було можливості купити чи орендувати нове житло. Ми опинилися у квартирі знайомих, яку добували, але ще нічого не встигли зробити. Досвід переселення має тепер і моя дитина. Це вічна «хайтарма» (qaytarma — повернення з кримськотатарської, — ред.).

Маленька кримська історія

Чи не відбувається певна асиміляція кримських татар через ось такий досвід переселення?

Ми живемо у глобальному світі й наші діти теж.

Проте асиміляції немає, я не люблю цього слова. Хоча вона може бути й наслідки можуть бути катастрофічними. Чи те, що ми маємо, втрачається? Це є. Але є купа людей, які долучаються до поширення кримськотатарської культури. Ці всі люди не шукали як такої підтримки, вони шукали можливості й ресурси, щоб це робити.

У мене, до прикладу, в Ірпені було кафе. Я його відкрила для того, щоб у маленьких і дорослих українців, які не були у Криму, була своя маленька кримська історія. Хоча б через їжу. Це те, що добре зв’язує і підходить. Поки батьки чекають своє замовлення, дитина розмальовує кримськотатарський орнамент. Це відкладається, формує приємну асоціацію.

Спільний шлях

Мені видається, що історія кримських татар може стати хорошою опорою для українців, які в переважній більшості мають лише перший досвід переміщення. Яким ви бачите цей шлях українців і кримських татар?

Кримські татари говорили про європейськість так само як і українці. Ісмаїл Гаспринський, кримськотатарський письменник, педагог, культурний та громадсько-політичний діяч, наголошував на тому, що нам потрібна Європа. Це дуже довгий і болісний шлях, але ми маємо це пройти разом.

Я сподіваюся, що з кримських воїнів сформується фундамент тих людей, які триматимуть у тонусі владу у Криму. Можливо, не всі підуть у політику, але частина з цих людей стануть маятниками у системі координат. Може вони будуть різкими й емоційними, але вони точно не дадуть нам піти не туди. Головне бажання розібратися і працювати.

Нагадаємо, LVIV.MEDIA так само розповідало історію бійця зі Львівщини, який воює проти окупантів на Донеччині.