У Львові презентують виставку інклюзивного мистецтва «Деякі квіти», в експозиції якої — роботи людей з інвалідністю та молоді з особливими освітніми потребами. Куратор проєкту, викладач Львівського професійного коледжу прикладного мистецтва та дизайну Ігор Голуб розповів LVIV.MEDIA, як виникла ідея виставки, хто став її учасниками, чому інклюзивне мистецтво варто сприймати не лише як соціальний, а і як культурний продукт.
Пане Ігорю, Розкажіть більше про цю виставку. Скільки робіт представлено, як відбиралися твори, хто автори?
Що ж, у нас класна подія. Дякую, що ця подія може відбуватися у Львові і ми можемо представити виставку саме інклюзивного мистецтва, тому що такого сегмента в Україні майже немає. Але творчість, де беруть участь люди з інвалідністю або молодь з особливими освітніми потребами, є, і сьогодні вона потребує сприйняття і представлення.
Це і люди з аутизмом, і люди з порушенням слуху, з порушенням зору, і навіть були учасники, які пересуваються за допомогою крісел колісних. Також не було вікової категорії, тобто це були і дорослі, і молодь. На виставці у нас 18 робіт. Буде можливість познайомитися, поспілкуватися, автори також з нетерпінням чекають цієї виставки.
Розкажіть більше про учасників. Як відбирали ці 18 робіт? Хто ці люди?
Левова частка — це мої студенти в коледжі. Хоча за критеріями самої програми у нас була відкрита реєстрація. Тобто всі охочі могли взяти участь. І як такого відбору не було. Але загалом 14 резидентів — це була літня мистецька резиденція — стали учасниками цього проєкту.
Як народилася ідея виставки? І як з’явилася назва «Деякі квіти»?
Мабуть, моя мистецька освіта дає відчуття оцієї синергії і емпатії до учасників, що би я хотів зробити. Коли я писав заявку на проєкт до Українського культурного фонду, я дивився популярний серіал, і там був саундтрек, здається, англійської співачки. Там йшлося, що деякі квіти розквітають, щоб побачити новий день, деякі падають. І відповідно оця емоція, sunflowers і «деякі квіти», в мене навіть у назві проєкту дублювалася українською й англійською мовами
Та й загалом ботанічна ілюстрація мені притаманна з дитинства. Коли я був підлітком, мені потрапила книга з ботаніки. Десь воно все формується і потім виходить у таку ідею проєкту, яка має свій сенс особисто для мене, і який я вже намагаюся передати своїм учасникам чи віднайти.
Чи був під час створення картин якийсь терапевтичний ефект? І чи відрізняється ваша робота з особливими митцями від роботи з митцями, які не мають явних проблем зі здоров’ям?
Однозначно відрізняється, і за багатьма чинниками. Тому що академічне мистецтво — є канони, є принципи побудови, є принципи самого живопису. Коли ти працюєш з людьми, з молоддю, студентами, молодими людьми з особливими освітніми потребами, у кожного є своя якась категорія.
У мене була учасниця — людина з аутизмом. У неї зовсім інше бачення і технічно промалювати вона не може. Але декоративний абстрактний живопис якраз їй у цьому допомагає. Причому вони дуже хвилюються і завжди мене перепитують, чи добре вони малюють, чи правильно поставили цей мазок. Здебільшого це індивідуальні заняття, тому що треба приділити багато часу, треба досягти цього результату, щоб людина сама зробила і відчула: от це вже завершена робота, яку ми можемо далі просувати, показувати.
Ми також створили друкований каталог, там є інформація про учасників, були відзняті їхні роботи. А тепер буде ще й повноцінна виставка в сучасній галереї України.
Наскільки важливо було зберегти під час воркшопу, під час майстерні, авторство — їхню необроблену щирість, навіть, можливо, цей неідеальний, але правильний мазок?
Саме це і було. Наприклад, є учасниця з Івано-Франківщини, вона малює, тримаючи пензель ротом. Вона пересувається на кріслі колісному. І коли зі мною зв’язалися, сказали: у неї такий примітивізм у техніці, немає цієї ідеальності. Але скільки їй вартує зусиль, щоби малювати? І вона хоче малювати, то чому би не дати цю можливість?
Ці роботи не ідеальні. І хтось, можливо, скаже, що це дитячий малюнок. Але я знаю, чого вони прагнуть, і вважаю, що варто саме інклюзивне мистецтво демонструвати вже на такому рівні. Я думаю, що в майбутньому це буде інша категорія митців, класні техніки і так далі. Ми всі знаємо Марію Примаченко з її наївним малярством — десь навіть такі прояви можуть бути. Ми стараємося зберегти цю автентичність саме художника, але як педагог я також навчаю, що можна робити.
Мені видається, що в нас інклюзивне мистецтво сприймається більше як соціальний проєкт, а не як культура. Це погано чи добре?
Це добре, що соціальний, але я вважаю, що його варто робити також і культурним. Тобто моя ідея проєкту загалом полягала в тому, щоб це було таке мистецьке середовище, де ми робимо культурний продукт сьогодні і його презентуємо.
Усі ці роботи об’єднує те, що на них зображені квіти. Але я так розумію, кожен митець обирав свою квітку і свої кольори?
Дивились, що кому подобалося, ми також це досліджували, дивилися, які є ботанічні ілюстрації, як інші художники зображують, яку техніку можна в тій чи іншій квітці відобразити і як вона ляже. Це не тільки пензлі, фарби, це є мастихіни, спеціальні інструменти, якими ти накладаєш, формуєш образ. Ми тут уже так ретельно підходили.
Моє завдання було не нав’язувати, не казати: «малюй троянду». Це були їхні вибори. Щодо кольорової гами, квіти в нас кольорові, звісно, життєрадісні, тому вони в основному кольорові. Але в нас також була учасниця Малія Гулягродська. В неї порушення зору, але її живописні роботи зображені на темному фоні. У неї така своя асоціація. У неї такі квіти скорботи, вони з таким трішки сумним значенням, але вона хотіла саме їх малювати. Коли ми проводили заняття, я вже старався мінімум контактувати. Вона вдягала навушники, слухала музику і собі працювала. І я також отримую задоволення, що людина працює, їй цікаво.
Ви як куратор — як хочете, щоб глядач зчитав цю виставку? З якими емоціями він має прийти і з якими емоціями вийти?
По-перше — зрозуміти, що за цими роботами є цілий світ людей з інвалідністю чи молоді з особливими освітніми потребами. Вони бачать речі, можливо, не так, як ми звикли. Тому це треба прочитати. А також, що це є мистецтво. Це такий психоемоційний зв’язок з великим мистецтвом, яке кожен для себе має прочитати. Але все-таки віддати шану, бо це є робота. Комусь складно, хтось не вірить, що вийде. А я завжди кажу, що вийде. Ці проєкти для мене емпатичні, я переживаю за кожного учасника, учасницю. Тому дуже радий, що є можливість презентувати їхні роботи у Львові.