У грудні 1885 року у Львові відбулися громадські слухання, які фактично дали старт створенню Янівського цвинтаря. Тоді місто стрімко зростало, а існуючі некрополі вже не могли приймати нові поховання.
Після кількох років дискусій, протестів мешканців і санітарних експертиз Янівський цвинтар таки відкрили. Уже з серпня 1888 року він став одним із головних місць поховань львів’ян. За понад століття тут з’явилися тисячі могил — від знаних постатей до людей, чиї імена сьогодні майже ніхто не пам’ятає.
Львівський краєзнавець Ігор Мончук уже кілька років вивчає давні поховання цвинтаря й знаходить забуті могили фотографів, диригентів, художників, акторів та інших діячів. На Янівському цвинтарі також зберігся один із найдавніших склепів — перше поховання там зробили вже за тиждень після відкриття некрополя.
Ігор Мончук провів екскурсію для LVIV.MEDIA маловідомими могилами Янівського цвинтаря.
Пам'ятник дітям, закатованим у тюрмах Львова у 1949—1951 рр.
Пам’ятник вшановує пам’ять 26 дітей, закатованих комуністичним режимом. Серед них — діти репресованих українських родин віком від одного дня до трьох років, а також двоє неповнолітніх — 15 і 17 років. На Янівський цвинтар тіла привозили із Замарстинівської в’язниці та «Бригідок».
Найпершим про братську могилу дізнався львівський громадський діяч Петро Франко — про це йому розповів сторож Янівського цвинтаря. Згодом Франко знайшов підтвердження в архівних документах і встановив усі прізвища дітей. Раніше на цьому місці стояв дерев’яний хрест, а у травні 2012 року тут встановили пам’ятник.
Орбеллі Гамкрелідзе Томас Георгійович (1951 — 2019 рр.)
Тбіліський архітектор, вуличний художник, представник львівського андеграунду.
Він спроєктував багато будівель у Батумі, Кутаїсі, Телаві, Зугдіді та Тбілісі — філармонії, музеї й ресторани, санаторії та будинки відпочинку, готелі й житлові масиви. Частину робіт відзначали міжнародними преміями та нагородами. Згодом Орбеллі переїхав до Львова й малював картини на дощечках і старих платівках на ринку «Вернісаж».
Людвік Шішка (1854 —1930 рр.)
Пивовар та директор Львівської акціонерної спілки броварів. Він жив на вулиці Клепарівській на території пивоварні. У книзі про чеську діаспору у Львові зазначено, що у 1889 році Людвіка Шишку запросили до Львівського акційного товариства броварів. Спершу він був пивоваром, а згодом став одним із її керівників. Окрім цього відомо, що чоловік був членом «Чеської бесіди» у Львові.
Михайло Стецкевич (1868 — 1934)
Український громадський діяч і меценат, перший голова осередку українського тіловиховного та руханкового товариства «Сокіл» у Голоску Великому (прим. автора — територія сучасних вулиць Замарстинівської, Варшавської та проспекту В’ячеслава Чорновола), член товариства «Просвіта» у Львові.
Михайло Стецкевич народився поблизу Перемишля. Працював писарем у Відні на цісарській службі, а згодом — ад’ютантом у львівського намісника: возив гроші, депеші та телеграми зі Львова до Бібрки. На Голоско він збудував будинок, який згодом віддав Андрею Шептицькому під дитячий садочок. Через стан здоров’я Стецкевич не міг мати дітей, тож узяв із дитячого будинку трьох дітей — дівчинку та двох хлопців.
Також чоловік збудував віллу на вулиці Замарстинівській, 213. У 2019 році будинок планували знести для будівництва житлового комплексу. Проте після публічного розголосу й переговорів місту вдалося знайти компроміс із забудовником, який профінансував реставрацію, а натомість отримав іншу ділянку. Зараз тут працює молодіжний центр та пластова домівка.
Валерій Гнатенко (1947 — 1987)
Художник, графік, реставратор. Митець переїхав до Львова з Одеси. Працював реставратором у Львівських науково-реставраційних майстернях.
Реставрував Успенську церкву у Львові, іконостас церкви святого Архистратига Михаїла в селі Кути Буського району, розписи церкви Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі, монументальні розписи Львівського політехнічного інституту, станкове малярство в Острозькому історико-архітектурному заповіднику, монументальні розписи в Ужгородському замку, у Вірменському соборі в Івано-Франківську, історико-архітектурному заповіднику у Скиті Манявському (Івано-Франківська область) та інші об’єкти.
В останні роки хворів на онкологію. Після смерті у місті організували його персональну виставку. Митець створював пейзажі, портрети, натюрморти, ілюстрації. Похований на полі №60 Янівського цвинтаря.
Олександр Аксінін (1949 — 1985)
Художник-графік, працював і жив у Львові. З 1974 року Аксінін працював художником-дизайнером у проєктно-конструкторському бюро Міністерства легкої промисловості, а за три роки став вільним художником.
У помешканні Аксініна та його дружини — письменниці й художниці Енґеліни Буряковської — на сучасній вулиці Августина Волошина відбувалися перші «квартирні» виставки. Роботи Олександра Аксініна зберігаються в музейних і публічних зібраннях, а також у приватних колекціях багатьох країн світу. Митець загинув в авіакатастрофі під Золочевом у 1985 році. Йому було 35 років.
Володимир Глухий (1938 — 1988)
Заслужений артист України. Працював у театрі імені Марії Заньковецької. Тоді до трупи також потрапили Богдан Ступка, Наталія Лотоцька і Алла Бабенко.
Глухий виступав у виставах «Украдене щастя» Івана Франка, «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Камінний господар» Лесі Українки. Також мав кіноролі у стрічках «Я, Франциск Скорина», «Пропала грамота», «Пам’ять землі» та інших фільмах. Похований на полі №16.
Іванна Нижник-Винників (1912 —1993)
Мисткиня, художниця декоративного текстилю та кераміки, упорядниця архівів Володимира Винниченка, одна з найкращих учениць Олекси Новаківського.
Згодом працювала за кордоном. У 1990-х роках її перепоховали з Франції на Янівський цвинтар. (У блоці про мисткиню варто мати підтверджені джерела для деталей біографії — особливо тих, що стосуються її міжнародних контактів і виставкової діяльності.)
Тадей Купчинський (1880 —1938)
Радник дирекції скарбу, український музично-громадський діяч, хоровий диригент. Брат Євгена Купчинського — українського галицького греко-католицького священника, композитора, хорового диригента. Десять років був секретарем і членом президії львівського товариства «Руська бесіда». Працював у Галицькій фінансовій палаті Львова.
Також диригував хором церкви Преображення Господнього у Львові. Був помічником диригента Львівського «Бояна», очолював хори львівських товариств українських ремісників «Зоря» та «Просвіта». У 1927 році заснував у Львові чоловічий хор «Сурма», а згодом — мішаний хор. Похований на полі №28 Янівського цвинтаря.
Григорій Терлецький (1893 — 1970)
Диригент народних хорів, педагог, перший учитель музики Мирослава Скорика.
«Навіть ті два роки навчання з моїм першим учителем сольфеджіо Григорієм Терлецьким стали визначальними. Вважаю, що це був феноменальний викладач музики… Саме він надихнув мене на створення музики», — сказав в інтерв’ю для «Високого Замку» Мирослав Скорик.
Ярослав Савка (1907 — 1972)
Український фотограф, співорганізатор першого українського фотографічно-мистецького часопису «Світло й Тінь». Уперше свої пейзажні світлини він представив на виставці в Івано-Франківську, а згодом не раз організовував фотовиставки у Львові. Один із перших почав робити панорамні фотографії Львова.
Його творче життя перервали репресії та багаторічне заслання до Сибіру. Там митця засудили на 25 років тюремного ув’язнення у Мордовії. На волю він вийшов лише після смерті Сталіна, після чого повернувся до Львова. Похований на полі №13 Янівського цвинтаря.
До слова, деякі поховання на Янівському цвинтарі знайшли і відновили в межах ініціативи благодійного фонду «Про пам’ять», який документує, досліджує й дбає про місця поховань видатних українців.
***
За цими надгробками — не просто дати й прізвища, а життя: з талантом, працею, втратами, тишею забуття і поверненням у пам’ять. Янівський цвинтар вчить дивитися на Львів ширше — як на місто людей, чиї історії ще можна віднайти, якщо зупинитися й придивитися.
- Дата публікації