Основна теза цього тексту — приреченість старого наративу, прихильники якого не мають шансів уникнути інструменталізації тих чи інших сюжетів і змушені виступати його охоронцями, тим самим заперечуючи головну умову академічного дослідження — свободу думки його автора.
На межу літа та осені припали жваві публічні обговорення того, як може/має виглядати історія України. Сприймати ці битви за історію варто з іронією, бо, на щастя, демократія дає шанс історії бути різною, а кожному з істориків — мати свою думку. Що не скасовує спільності поглядів дослідників, але точно не має заперечувати або відкидати інші візії. Звичайно, треба також віддати належне критикам, які підсвітили ініціативи для широкої громадськості та мас-медіа, що підхопили дискусії.
Свою роль традиційно відіграли і соцмережі, головне Фейсбук/Мета — простір, у якому все ще продовжують відбуватись найбільш помітні внутрішньоукраїнські навколоакадемічні дискусії. По-перше, тому що почалися розмови про інтегрований шкільний курс всесвітньої та української історії. По-друге, привернула до себе увагу публічно презентована ідея/команди проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Два зовсім різні кейси, які, здається, можна поєднати через схожість претензій, висловлених їхніми критиками. І це незалежно від того, що, звичайно, є мало спільного між корегуванням шкільних програм та дослідницьким проєктом, який бере трохи в бік популярної історії.
Загалом їхню критику можна звести до двох основних положень: погана комунікація з боку МОН/ініціаторів проєкту з експертним середовищем/незалученими до проєкту дослідниками. І занепокоєння, що реалізація ініціатив нашкодить існуючому наративу, який, за всіх можливих недоліків, начебто виконує свою функцію. Безперечно, комунікації ніколи не буває достатньо, і вимога її з боку тих, хто зацікавлений у процесах, навіть коли не є їхнім безпосереднім учасником, — справедлива і має бути задоволена. З маленьким нюансом, що мова йде саме про конструктивну критику і бажання розширити обрії для існуючої ініціативи, а не про ігри, де історія стає інструментом у досягненні тих чи інших політичних цілей.
А от питання до чинного історичного наративу є увесь час після падіння догматичної радянської парадигми у 1991 році. Насправді мова про цілком природний стан речей — гуманітаристика живе і розвивається лише у постійних дискусіях, вона не може застигнути і має змінюватися разом із суспільством.
Слід зазначити, що у дискусіях навколо нового прочитання минулого чимало коментаторів виступили в ролі, так би мовити, третейських суддів, як це зробив філософ Володимир Єрмоленко, який присвятив свій допис дискусії навколо «глобальної історії». Фінальною його тезою стало наголошення на значущості всіх текстів, які разом відбивають складну реальність. Але більшу увагу певно привернули полярні погляди, яких теж не бракувало.
Зокрема, такий підхід продемонстрував журналіст та публіцист Віталій Портніков у вересневій публікації у виданні «Збруч», де наполягав на замиканні історії в національних шухлядках і заперечував те, що не вписується в існуючий національний наратив. Затребувана ним історія — це «процес перетворення населення на народ», що і для неозброєного ока виглядає модерним, але надзвичайно застарілим політичним гаслом. Історія, про яку він пише, — це змагання, де «меншість» має «неймовірний шанс» перемогти «більшість», якій передбачено розтанути в «безпам’ятстві».
Проговорене ним «відчуття гіркоти» так нагадує необхідність заспокійливого для читання української історії. І все це разом відбиває всі ті комплекси «жертви», які були закладені в наративі «бездержавного» народу. Здається, вже заради того, щоб уникнути цих проговорених травм, варто інакше поглянути на чинний наратив, який відбивається в шкільній освіті та публічному просторі.
Чимало критики стосувалося відсутності в програмі «визвольного руху», який проголошувався головним творцем у перетворенні українців на суб’єкт. І тут дійсно важливим постає питання, кого ж ми вважаємо українцями? Очевидна відповідь на це питання сьогодні — кожного, хто має паспорт громадянина української держави і вважає себе частиною цієї спільноти. У попередніх епохах такої легкості ми не маємо, але якраз сучасний погляд на інклюзивну модель політичної нації вимагав би розмови про інтеграційний наратив, який включав би різні спільноти і їхні інститути — політичні, державні, соціальні. Кримський ханат тоді є такою ж частиною української історії, як Держава Війська Запорозького, а євреї чи поляки такими ж акторами, як етнічні українці.
Знову ж таки, акцент критиків на недостатній увазі до XX ст. (хоча, як на мене, його домінування досі лишається беззаперечним), де українці «повертали» собі державність — і це буквально антитеза до сучасних наукових знань, апеляція до класичних наративів минулого, в яких мав місце «золотий вік», який повертали «ті, хто розбудив нації».
Спротив змінам, який виявляють охоронці панівного наративу, цілком зрозумілий навіть з огляду на банальні знання про людську психологію — ми звикли до цього, нас так вчили, так говорять ті, кого ми вважаємо авторитетами. Одночасно є і ті, хто вимагає зберегти статус-кво з чітких переконань і уявлень про те, яку роль має відігравати історична наука — «виховувати громадянина», і ця роль переслідує історію з часів її перетворення на шкільний предмет. Навіть коли йдеться про академічних істориків, які стають заручниками існуючої парадигми — вони в ній навчалися, почали професійний шлях, переважно зосереджуються на політичній історії, де гендерна історія чи історія повсякдення цінні за умови їхньої прив’язки до політичного.
Насправді такий підхід фактично гальмує сприйняття історичної науки в сучасному її розумінні широким українським академічним середовищем — представленим великою кількістю кафедр та факультетів закладів вищої освіти, різноманітних наукових установ у межах Академії наук, а також вчительським складом у школах. І збіднює колективні знання, з яких випадає те, що сучасна гуманітаристика — це міждисциплінарне поле, яке творять численні студії, у межах яких увага до річок чи коней не є жартом, а предметом серйозного дослідження. І увага до політичних інститутів є важливою, на що вчергове натякнула цьогорічна Нобелівська премія з економіки, але, м’яко кажучи, недостатньою для розуміння суспільства.
Консервативний підхід із фокусом лише на політичній історії часто межує з інструменталізацією історії, мимоволі стає її заручником. Один із подібних яскравих прикладів — ситуація навколо теми українсько-польських відносин, яка насправді зводиться до меж 1910-х —1940-х рр. Ситуація нагадує обопільне «отруєння історією», де польська сторона, здається, має більш консолідовану позицію.
Найгостріші суперечки відбуваються навколо подій Другої світової війни, де поляки наголошують на етнічних чистках, а українці апелюють до врахування того, що їм передувало. Цієї осені можна було спостерігати чергове загострення теми, яка знову вийшла на вищий політичний рівень.
Гашеткою начебто стали слова тодішнього міністра закордонних справ України (деякі українські дипломати зазвичай говорять більше за колег по політичному цеху, і цікаво, що відставка Дмитра Кулеби відбулась буквально на тлі взаємних звинувачень) про «українські землі», охоплені операцією «Вісла». У відповідь, міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш та прем’єр країни Дональд Туск натякнули на можливе ускладнення українського шляху до євроінтеграції без вирішення історичних проблем.
Президент Польщі Анджей Дуда мусив реагувати на ці заяви, застерігши колег від пов’язання між собою двох різних тем. Виглядає, що принаймні з приходу до влади Леха Качинського і ПіС, топові польські політики набагато частіше грають в інструменталізацію теми Волині, а українські політики реагують у відповідь, і то стримано, як це робить президент Володимир Зеленський. Виходить також, що головними опонентами польської сторони в цій грі стають українські дослідники, зокрема найпомітніший у медійному полі історик-політик — Володимир В’ятрович. Який за часів президентства Петра Порошенка був фронтменом української історичної політики в її націоналістичному варіанті. А з 2019 року змушений зосередитися на політичній кар’єрі в опозиційній партії.
І важко порахувати всі ті програми та численні ефіри, де предметом обговорення був конфлікт більш ніж 80-річної давнини. Складається враження, що по колу йде обговорення тих самих питань — хто несе головну відповідальність, якою була чисельність жертв кожної зі сторін, за яким порядком має відбуватися примирення пам’ятей.
Спрощено, наприклад, ситуація з Харкова могла б виглядати так: існує заплутаний сюжет регіональної історії, який постійно підігріває пристрасті у стосунках України з одним із найближчих її партнерів. Суспільством, яке в карколомному 2022 дало прихисток мільйонам українських громадян. Враховуючи, що в системі освіти східних регіонів теми західних територій вивчаються за залишковим принципом (і навпаки), більшість молоді гадки не має, про події 1943 року на Волині.
Ця трагедія не є частиною їхньої родинної історії, не є складовою регіональної пам’яті. Щобільше, тривалий час «інструменталізатори» від отримання Україною незалежності до початку повномасштабної війни свідомо грали у таке викривлення сюжету, який насправді поступово став частиною національного наративу. Всупереч радянському табуюванню і зведенню теми до «нацистських посібників».
Вихід за межі національного наративу дає можливість зрозуміти, що мова не про застиглий сюжет постійної боротьби і страждання, а про події, які охопили великий регіон, де авторитарні режими проводили депортації та чистки населення, влаштовували геноциди, а місцеве населення часто відповідало партизанською боротьбою, яка охопила широкий пояс від балтійських країн до Балкан. Історія цього опору — це не лише героїчні картинки, а атмосфера тотального насильства вилилась у злочини, яких припускалася кожна зі сторін.
Зовсім інше, що сучасне суспільство, яке проголошує шлях до Європи і сповідування однакових цінностей, не має грати у відмивання плям, змагання за більшу кількість жертв чи з’ясовування — хто перший почав. Це робота не так для сусідів, як для нашого суспільства — бути відповідальними перед собою.
У жовтні цього року в публікації на «НВ» Ярослав Грицак доволі песимістично писав, що українці нездатні подолати минуле, яке повертається. І зазначив, що жодна зі сторін не готова до домовленостей. Безперечно, що існує чимало людей з обох боків, які можуть зважено досліджувати тему і говорити про неї, а також шукають шляхи дотику. Прикладом тут може бути і сам Грицак, і дослідник українського націоналізму міжвоєнного періоду Олександр Зайцев, або покійний ієрарх Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар. Але інструменталізація теми, мабуть, дійсно буде ще довго ускладнювати примирення заради майбутнього в обох спільнотах. Бо залишаються ті, хто охороняє старий порядок речей. І мова не про теорію змови, а про цілком публічних персон, які самі стали заручниками цієї «матриці». У такому випадку деполітизація історії — це свого роду детоксикація суспільства.
Фінал, мабуть, потребував би якихось вагомих висновків, але виглядає на те, що вони не мусять бути академічними. Пишемо ми науковий або популярний текст, беремо участь у створенні коміксу чи художнього фільму, важливо відповідати запитам сучасного суспільства, говорити про ті цінності, які ми хочемо сповідувати. «Джанго вільний» Тарантіно — це про цінності сучасного американського суспільства, так само як фінальні слова героїв «Гладіатора» Рідлі Скотта. І коли ми говоримо про популярну історію чи історичну політику, питання відповідності сучасним цінностям, запиту суспільства має не меншу актуальність, ніж коли мова йде про академічні дослідження. Інструменталізація — це про короткочасну тактику, а не про довгі стратегії демократичної нації, яка вже є складнішою, ніж той культурний чи інтелектуальний продукт, який іноді їй пропонується. Старий наратив, який не відповідає цим цінностям, уже помер, нехай живе новий наратив!
Стаття підготована в рамках проекту "Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу".
Проект співфінансується Центром Мєрошевського в рамках ІІ Відкритого Конкурсу.
Автор – Артем Харченко, історик, Харків