Ексгуматори... «перейняли обов’язки чортів з пекла, [вони] зняті з усіх посад, вигнані звідусюди, опущені так, що нижче нікуди, здичавілі, далекі від людської подоби, спустилися в отхлань, відреклися од усього чистого й світлого, платили людям і світові зневагою, глумом, цинізмом». Так яскраво описав мій «професіон де фуа» український класик Павло Загребельний. Тематика польських поховань, їх пошук, ексгумація і перепоховання знову (від 2017 року) вийшла на вищий рівень політики і міждержавних стосунків. Пересічному спостерігачеві це скидається на ігри великих політиків у дитячій пісочниці. Насправді ці «ігри» містять доволі важливий морально-етичний посил і демонструють в першу чергу культурні та меншою мірою – політичні розбіжності двох сусідніх народів до означуваної проблематики. Фунеральна (поховальна) культура поляків відрізняється від подібних практик інших слов’янських народів. Вона більше просякнута містицизмом католицизму, чого не знайти у прагматичних німців чи англійців, і тим більше у православних, зрусифікованих українців. Вона є невідʼємною частиною процесу виховання дітей, де з наймолодшого віку плекається пам’ять про предків, шанобливе ставлення до мертвих/загиблих/героїв і є важливим елементом формування патріота своєї держави, законослухняного громадянина, чемного сина або доньки. Подібного роду підходи мають своє відображення на рівні національного законодавства Польщі. До такого роду правових актів належать і «антиукраїнські», а скоріше антибандерівські закони про заборону глофирікації ОУН-УПА і визнання «Волинської різанини» геноцидом поляків.
Вважаю потрібним такий вступ, щоб не застрягнути на причинах жахливої трагедії на Заході Україні 1943-1944 років. Щоб не шукати її корені (а радше виправдання) в утисках українців з боку міжвоєнної Речі Посполитої: знищенні церков на Холмщині, пацифікації, осадництві та інших обмеженнях щодо національних меншин.
На початку варто зазначити, що ОУН(б) і створена нею військова формація Українська повстанська армія (УПА) не були репрезентантами всіх українців. Вони ніколи не уповноважувалися українцями шляхом голосування або виборів на цю роль. Що ОУН насправді була тоталітарною, націоналістичною організацією, «скопійованою» з німецьких та італійських аналогів тогочасної Європи. Вона сповідувала тактику революційного терору, при чому не тільки щодо зовнішніх ворогів, але й щодо не згідних з її лінією українців. Тому обирати діяльність ОУН та УПА центральним сюжетом новітнього українського наративу категорично не можна.
Оскільки убивати цивільних людей за приналежність до іншої нації або за інакодумство, а потім стирати пам’ять про них є невідʼємною ознакою тоталітарних спільнот та держав. Таких, наприклад, як Третій Рейх, СРСР та сучасна Росія. Саме в ставленні до пам’яті про загиблих невійськових і полягає головна розбіжність між Польщею та демократичними країнами Заходу і Україною, яка своїми діями про заборону ексгумації стає в один ряд з тими, хто нищить памʼять та намагається приховати злочини.
Ставлення до військових поховань і особливо масових захоронень жертв терору у Центрально-Східній Європі пройшло низку етапів. Після великої «м’ясорубки» Першої світової війни на теренах Заходу України залишилися сотні тисяч облікованих і необлікованих могил загиблих. Уряд Речі Посполитої на кошти Ради Європи впорядкував усі відомі поховання, спорудив меморіали в пам’ять про полеглих. При чому без різниці їхньої конфесійної або державної приналежності. В радянський час більшість цих меморіалів були варварським чином знищені.
За часів незалежної України лише одиниці з них були відновлені. На відміну від тієї ж Польщі, де були відновлені і взяті на облік практично всі як пам’ятки історії. Фактично застосування подібної практики домагаються польська держава та суспільство і щодо вшанування таких місць на території сучасної України. Поляки хочуть гідно вшанувати своїх предків, помолитися на їхніх могилах, запалити свічки. Що з українського боку часто сприймається як свого роду реваншизм. Як спроба ознакувати межі «історичної Польщі». Або ж, ще гірше – як пошук доказів тому, що певні українські формації здійснювали злочини проти цивільного населення. А завданням відповідних державних інституцій є берегти памʼять про національних героїв.
Правова база
Тому тут варто окремо зупинитися на позиції української сторони. Директор Українського Інституту національної пам’яті (УІНП) Антон Дробович заявляє, що ніякого мораторію нема, оскільки в «українському законодавстві не існує процедури, яка б могла подібний мораторій встановити». Виходить така собі словесна казуїстика. Але насправді регламентуючий документ існує. Документ про мораторій був опублікований у квітні 2017 року на старому сайті УІНП. Тепер пропав навіть його слід. Але збереглося роз’яснення того ж самого УІНП та Міністерства культури для СБУ, обласних органів охорони культурної спадщини про те, як впроваджувати мораторій у правове поле.
Археологічно-ексгумаційні роботи в Україні чітко регламентуються державою. Зокрема Законом України «Про охорону культурної спадщини» 2000 р., Постановою КМУ №316 від 13.03.2002 р., «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України», наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України №193 від 09.06.2006 р. «Про затвердження Тимчасового порядку здійснення на території України пошуку, ексгумації та перепоховання останків осіб, які загинули внаслідок воєн, депортацій, політичних репресій і впорядкування місць їх поховання», зареєстрованим у Міністерстві юстиції України від 11 серпня 2006 р. за №969/12843.
Постановою №316 у п.5 зазначається, що «іноземні громадяни та особи без громадянства можуть брати участь в археологічних розвідках, розкопках у складі національних або спільних експедицій», тобто створювати власну експедицію іноземні громадяни, у тому числі польські науковці, не мають права. Діяльність спільних українсько-польських експедицій регламентується Угодою між Урядом України і Урядом Республіки Польща «Про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій» від 21.03.1994 р., що має юридичний статус підзаконного акту.
Археологічно-пошукові роботи в Україні проводяться лише за наявності відповідного Дозволу Міністерства культури України. Ексгумаційні роботи можуть проводитися лише на основі Дозволу Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення учасників АТО, жертв війни та політичних репресій (ДМК).
Дозволи на проведення земляних робіт на території місць бойових дій, місць поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, надаються згідно з програмами, погодженими з відповідним органом охорони культурної спадщини.
Дозвіл дає право здійснювати зазначений в ньому вид археологічно-пошукових робіт на вказаній території. Він видається на ім’я конкретного фахівця. Знахідки, виявлені під час робіт, передаються згідно Дозволу до конкретної музейної установи.
Перед початком археологічних робіт керівник групи зобов’язаний пред’явити копію цього Дозволу представнику місцевої влади як підставу для початку робіт.
Під час археологічних пошукових досліджень при виявленні людських останків відповідно до Тимчасового порядку складається Акт про встановлення місця поховання осіб, які загинули внаслідок воєн, депортацій та політичних репресій. Документ складається за участю осіб, уповноважених відповідним органом виконавчої влади або відповідним органом місцевого самоврядування. Додатком до Акту є карта-схема поховання з прив’язкою до місцевості, вказуються також координати GPS. Документ скріплюється печаткою органу виконавчої влади або місцевого самоврядування і реєструється у секретаря Обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв АТО, війни та політичних репресій для отримання Дозволу на проведення ексгумаційних робіт.
У випадку виявлення в ході робіт невідомих поховань, перенесення яких визнане недоцільним, акт про встановлення місця поховання є підставою для занесення місця поховання до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Форма Дозволу на здійснення ексгумації та перепоховання останків осіб, полеглих внаслідок воєн, депортацій та політичних репресій затверджена Тимчасовим порядком. Перед початком ексгумаційних робіт керівник узгоджує Дозвіл з представниками місцевої влади.
Після закінчення ексгумаційних робіт археологи складають «Акт про ексгумацію останків осіб, які загинули внаслідок воєн, депортацій та політичних репресій». Документ скріплюється печаткою органу виконавчої влади або місцевого самоврядування та передається до ДМК.
Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» місця поховань іноземців, які загинули у війнах, внаслідок депортацій та політичних репресій на території України є об’єктами культурної спадщини.
Догляд за місцями поховань іноземних військових, жертв війни та політичних репресій на території України, а також загиблих українців, похованих на території інших держав, стали предметом низки міжнародних угод. Зокрема, з Німеччиною у 1993 р. та з Польщею 1994 р.
Зокрема українсько-польська угода декларує у ст. 3, що «у разі виявлення нових місць пам’яті або поховання Договірна сторона, на території якої вони знаходяться, негайно вживатиме заходів з метою їх охорони». У ст. 5 п. 2. «Після отримання згоди на ексгумацію тлінних останків військових і цивільних осіб Договірні Сторони, в разі необхідності, узгоджують процедуру здійснення ексгумації та передання останків». Ст. 6 регламентує зміну місця поховання останків: «Ексгумація, яка проводиться з метою зміни місця поховання, здійснюється за участю представників відповідних установ обох Договірних Сторін, з дотриманням процедури, прийнятої у державі ексгумації, разом із складанням відповідних документів». Стаття 7 регламентує діяльність археологічних пошукових експедицій («спеціальних робочих груп»). Зокрема п.3. цієї статті зазначає, що «умови діяльності зазначених груп, строки їх прийому та їх кількість узгоджується відповідними установами Договірних Сторін». П.4: «Плани робіт, на основі яких будуть діяти спеціальні робочі групи однієї Договірної Сторони на території держави іншої Договірної Сторони, підлягають погодженню з відповідними органами цієї Сторони».
На практиці польську сторону тривалий час представляла Рада Охорони пам’яті, боротьби і мучеництва (останні роки – Інститут національної пам’яті), з української – ДМК. Відповідно до українсько-польської угоди щодо проведення археологічно-пошукової експедиції та ексгумації польська сторона мала повідомити українську про склад та кількість учасників експедиції, термін та місце її роботи. Відсутність такої інформації могла послужити приводом для зупинки діяльності експедиції, навіть якщо вона діє у рамках спільного українсько-польського проекту на підставі Дозволу Міністерства культури України.
Алгоритм дій для отримання дозволів на пошук та ексгумацію виглядав так:
- Польська сторона має вибрати партнера своїх праць в Україні, спеціалізовану фірму або організацію, яка відповідно до Статуту своєї діяльності має право на проведення пошуку останків та їх ексгумацію.
- Партнер подавав в обласне управління культури програму досліджень на певний рік, де вказував місце дослідження і учасників робіт.
- Погоджена обласним управлінням культури програма скеровувалася до Міністерства культури України для отримання Дозволу на пошук. А Міністерство культури мало протягом 1 місяця погодити або відмовити.
- При погодженні Дозволу той реєструвався українським партнером у обласному управлінні культури через дозвільний центр.
- Після отримання Дозволу узгоджувалося право доступу до земельної ділянки, направлялися листи до власників земельних ділянок або органів самоврядування.
- Після отримання Дозволу українською стороною польська сторона інформувала Міністерство культури та ДМК про місце, терміни проведення і склад експедиції.
- При виявленні поховання складався Акт, який мали підписати керівники експедиції та голова місцевого органу самоврядування, а секретар обласної комісії вшанування жертв війни політичних репресій затвердити.
- Затверджений Акт разом із листом на отримання Дозволу на ексгумацію та перепоховання осіб направлявся до ДМК. А ДМК мала протягом 1 місяця погодити або відмовити.
- Партнери узгоджували місце дослідження та місце перепоховання останків з місцевим органом самоврядування. Місцевий орган мав зареєструвати отриманий Дозвіл, а також ухвалити на сесії рішення про необхідність проведення перепоховання, у якому визначалося місце поховання.
- Український партнер мав оформити Акт про ексгумацію, який би затвердив секретар обласної комісії вшанування жертв.
- Якщо перепоховання мало відбутися на території вже існуючих меморіалів, що є пам’ятками історії і перебувають на обліку, необхідно було також отримати Дозвіл на проведення робіт на місці пам’ятки місцевого значення в обласному управлінні культури.
- Після проведення поховання український партнер мав скласти «Протокол перепоховання осіб», який передає ДМК.
Тут цікавим є німецький приклад. На відміну від угоди з Польщею, угода з Німеччиною надає виключне право на пошук, ексгумацію та перепоховання організації «Німецький народний союз» чи уповноваженій нею організації (особі). Ця організація самостійно звертається до Міністерства культури України для отримання дозволу на археологічно-ексгумаційні роботи і у ДМК для отримання дозволу на ексгумацію.
Гірка практика
В Україні археологічно-ексгумаційні роботи у рамках діючого законодавства здійснює низка спеціалізованих організацій, які у статуті зазначили подібну діяльність. Зокрема, КП ЛОР «Доля», ТзОВ «Волинські старожитності», ГО «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять”». Також низка музейних установ виступала партнерами у пошуку та ексгумації останків поляків. «Волинські старожитності» разом з українсько-польською експедицією провели на городищі у місті Володимир (масові могили поляків – жертв НКВС та євреїв - жертв гестапо), колишніх селах Острівки і Воля-Острівецька (жертви 1943 р.), колишній колонії Гай у селі Кашівка (жертви 1943 р.), селі Гайки-Ситенські (військові, які загинули у 1939 р.), Шацькому поозер’ї: селище Шацьк, села Мельники, Положево, Глинянка, Піща, Грабово (польські прикордонники і поліцейський 1939 р.), селі Тинне (польські прикордонники 1939 р.), селі Костюхнівка, Кукли, Велика Яблунька (легіонери періоду Першої світової війни), селі Журавники (пошук останків мера Познаня Тадеуша Ругге, який трагічно загинув у 1939 р.), колишньому селі Пузники (жертви 1943 р.).
Призупинення роботи українсько-польських пошукових експедицій розпочалося у квітні 2017 року. Тоді у польсько-українських стосунках на високому державному рівні розгорівся скандал навколо пам’ятника воїнам УПА у селі Грушовичі поблизу Перемишля. Польська сторона заявила про те, що пам’ятник стоїть як кенотаф (порожнє поховання), імітація, оскільки ніяких архівних підтверджень існування братської могили на його місці немає. Було проведено археологічне дослідження території під пам’ятником, до участі в якому запросили й українську сторону.
За результатами робіт було проведено дві окремі публічні прес-конференції. Польська сторона заявила, що виявлені цивільні поховання 1950-1960-х років (про що свідчили укладання тіл покійників та супровідний матеріал, зокрема, скажімо шолом мотоцикліста). Українські стороні навіть було запропоновано відібрати зразки ДНК померлих, щоб переконатися, що серед них нема воїнів УПА. Українська сторона відмовилася, бо, зрозуміло, що не можливо тоді було провести таке дослідження та й, чесно сказати, представники України на той час і не знали, як то взяти ті зразки ДНК.
Натомість на своїй прес-конференції, представники України заявили, що було знайдено принаймні три могили воїнів УПА, про що, за їхніми словами свідчить нетипова глибина (1 м) залягання трьох тіл, характер пошкодження чашки черепа (як раз у мотоцикліста) та ... «знайдений біля людських останків ґудзик від німецької натільної білизни, яку носили воїни УПА». Чесно, навіть не знаю, як прокоментувати всі ці три «аргументи», але саме з них все і почалося.
Зараз про Грушовичі практично ніхто вже не згадує, а більше інформаційної уваги звернено до знищеного пам’ятника на горі Монастир у Підкарпатському воєводстві. Пам’ятник було відновлено польською стороною, але без написів прізвищ 62 загиблих.
З іншого боку, УІНП наклав мораторій на проведення пошуково-археологічних робіт, ексгумації і навіть прибирання старих польських цвинтарів (і така заборона була здійснена, наприклад, від міської влади Дубна). Під заборону потрапили дослідження ледве не усіх польських поховань, а не лише, скажімо, поховань жертв та учасників українсько-польського протистояння 1943-1944 років.
Скажімо так, стало неможливим проведення пошуку та дослідження останків польських легіонерів 1914-1918 років, що, як і Українські січові стрільці були у складі австро-угорської армії. Неможливо досліджувати останки польських воїнів, що спільно з українцями воювали проти більшовиків. Неможливо досліджувати останки польських воїнів, що загинули у боях зі сталінськими завойовниками у 1939 році. Я вже мовчу про те, що паралельно можливо досліджувати і проводити перепоховання останків як раз сталінських завойовників, хоча стосовно них діють інші окремі підзаконні акти. І нічого у цьому, на мою думку, поганого не було б, якби... Якби цілий солідарний з нами народ, не опинився під такою огидною забороною в Україні.
У 2015 році, ще до мораторію, під час будівництва лісової дороги неподалік від волинського села Кропиники, на кордоні із Білоруссю, механізованою технікою було розрито і викинуто на поверхню людські кістки. Викликали слідчо-оперативну групу, яка й зібрала їх з поверхні. Експерти визначили, що поховання давнє, а кістки належать різним кільком особам. Взяті на експертизу кістки потім поховали на сільському кладовищі у селі Прип’ять. Але більшість кістяків залишилися в землі, біля тієї ж дороги. І ніхто тоді не звернув увагу на те, що біля кісток виявлено військові польські ґудзики 1939 року. Мало того, що їх вбили радянські військові і по-звірячому закопали. Вибачте за емоційність, але їх повторно вбили. Цього разу вже наші «спритники» і мародери, які розграбували знахідки, викопавши із землі для колекції іменні нагороди, нашивки, ґудзики і холодну зброю.
У січні 2020 року один із мародерів звернувся до шацького археолога Сергія Демедюка з пропозицією купити знахідки. Тоді ж на місце поховання виїхав я, як представник «Волинських старожитностей», а також представник Генерального Консульства у Луцьку – віце-консул Марек Запур. Сергій Демедюк показав нам фото знахідок, місце поховання, а також розміри могили та кістки. 15 січня 2020 року я звернувся від імені «Волинських старожитностей» до начальника управління культури Волинської ОДА з інформацією про виявлення поховання та його локалізацію. Уточнивши, що це ймовірно поховання польських військових 1939 року. До листа додав Акт про встановлення місця поховання (з картою-схемою розташування могили та фото останків і знахідок). У листі було прохання відповідно до чинного законодавства взяти поховання на облік та забезпечити його охорону. Паралельно поінформував ІПН у Варшаві про виявлені поховання.
Тоді ж відповідно до чинного законодавства подав в управління культури Програму та календарний план пошукових робіт, де, зокрема, вказав села Кропивники та Прип’ять. А ІПН звернувся до Міністерства культури України з проханням на отримання дозволу щодо проведення пошуку та ексгумації в Кропивниках спільно з «Волинськими старожитностями».
24 лютого 2020 року Управління культури Волинської ОДА відмовило погодити Програму досліджень у місцях, де є польські поховання (у тому числі в Кропивниках). У відмові зазначалося, що це зроблено «з метою проведення більш якісних та ґрунтовних пошукових земляних робіт». Треба розуміти, в майбутньому.
25 лютого 2020 року я переписав Програму досліджень «Волинських старожитностей», вказуючи лише пункти робіт спільно з ІПН (у тому числі Кропивники) та подав її в управління культури Волинської ОДА. Паралельно звернувся до голови Волинської ОДА пана Погуляйка з проханням у справі сприяння українсько-польській співпраці на Волині у галузі археологічно-історичних досліджень. В листі вказав проблему з погодженням програми, зокрема, виключення локацій досліджень поховань з польською ідентифікацією, у тому числі у Кропивниках. У додатку до листа додав копію «Календарного плану» з викресленими пунктами (креслив я, але так воно виглядає і в реальності): Маневицький район (Костюхнівка, Кукли, Велика Яблунька, Мала Яблунька - поховання легіонерів 1915-1916 рр.), Камінь-Каширський район (Малі Голоби - поховання римо-католицьких ксьондзів – жертв УПА 1943 р.), Турійський район (Туропин – поховання польської родини 1943 р.), Любомльський район (Рівне (Острівки, Воля Островецька) – поховання 1943 р.), Ковельський район (Вербка – поховання польських легіонерів 1916 р., до речі досі нищиться землерийною технікою), Горохівський район (Журавники – могила останнього мера Познані – Ругге), Шацький район (Мельники, Кропивники, Прип’ять – могили 1939 р.), Любешівський район (Деревок – поховання 1943 р.), Іваничівський район (Павлівка – поховання 1943 р.).
У відповідь на це звернення від 28 лютого 2020 р. отримую листа від управління культури зі залякуванням. Що управління культури не може прийняти під охорону виявлену могилу польських військових, але буде звертатися до правоохоронних органів з метою перевірки фактів порушення проведення пошуково-земляних робіт «Волинськими старожитностями». Тобто, діяльність мародерів ніяк не насторожила діячів волинського адміністративного істеблішменту, а от виявлення могил і піклування про їх охорону – то є злочин.
1 березня 2020 року відправив на управління культури запит на отримання публічної інформації стосовно реагування обласного управління на інформацію про виявлення поховання польських прикордонників 1939 року у селі Кропивники та необхідність забезпечення його охорони. Публічний запит відповідно до українського законодавства вимагає відповіді протягом 5 днів. Забігаючи наперед, скажу, що цього терміну чиновники не дотрималися.
30 березня 2020 р. отримав відповідь управління культури на запит про Кропивники від 1 березня. У листі мені дидактично пояснили, які дії необхідно провести для занесення могили польських прикордонників до Переліку об’єктів культурної спадщини, і жодної відповіді по суті запиту у моєму листі. Про те, які дії здійснило саме управління у справі забезпечення охорони могили. Лист підтвердив лише знаний мені факт: вся діяльність волинських чиновників у справі Кропивник – це відписки «Волинським старожитностям» таким чином, щоб я не міг подати на них до суду за бездіяльність та знищення могили. Хоча такий варіант розглядався мною.
12 травня 2020 року отримав лист управління культури з інформацією, що вони не можуть погодити Програму досліджень «Волинських старожитностей» на 2020 р., оскільки отримали роз’яснення Міністерства культури. Текст роз’яснення я отримати не зміг, але суть його, я думаю, наступна: оскільки я у 2017 році продовжував пошуково-археологічні роботи з польською стороною, не дивлячись на оголошений мораторій Українського Інституту національної пам’яті, то у 2020 р. я не можу отримати Дозвіл на пошукові роботи. Тепер, напевно, вже і довічно «Волинські старожитності» не зможуть отримати дозвіл на пошукові роботи, або принаймні доти, допоки в київських кабінетах не зміниться політика і люди.
05 червня 2020 р. звернувся з листом до управління культури стосовно вилучення аварійного поховання та евакуації останків у селі Кропивники без отримання відповідних дозвільних документів. Тут варто наголосити, що українське законодавство передбачає три шляхи пошуку та ексгумації останків. Часто вони об’єднані в одну дію. Але, деколи діють за варіантом підключення слідчо-оперативної групи поліції. Це досить ризикований варіант, оскільки в українській поліції практично не існує спеціалістів з пошуку та ексгумації, а для дослідника існує загроза наразитися на небезпеку отримати проти себе кримінальне провадження. Хоча такий варіант є. Заручившись підтримкою певних осіб при владі (яких не можу назвати), я вирішив використати цей варіант, запланувавши виїзд для ексгумації на 16 червня того ж року.
11 червня 2020 р. отримав у відповідь від управління культури, що вони не заперечують проти аварійного вилучення останків у Кропивниках. Важливим також є те, що нарешті, за півроку, управління культури звернулася з відповідними листами до Шацької районної державної адміністрації, Шацької селищної територіальної громади та поліції з проханням забезпечити охорону невідомого місця поховання. На жаль, я не бачив ні ці листи, ні реакцію на них.
15 червня 2020 р. оскільки ситуація з Кропивниками вийшла на міжнародний рівень, і питання дослідження могили там внесено у програму досліджень ІПН в Україні, про що поінформавано Міністерство культури України, «Волинські старожитності» відповідно до Договору між Україною та Польщею не могли проводити ексгумацію у Кропивниках без участі спеціалістів ІПН. Я склав відповідного листа до управління культури з проханням відтермінувати ексгумацію. Враховуючи міжнародний резонанс виявлення поховання невідомих у Кропивниках, прошу управління взяти місце поховання на облік окремим наказом управління культури. Відповіді на цей лист я так і не отримав.
29 вересня 2020 року на меморіалі польським прикордонникам у Мельниках Шацької СТГ пройшли заходи пам’яті загиблих, в яких взяли участь представники польської та української влади. На запрошення Генерального Консула РП у Луцьку, разом з Сергієм Демедюком та сільським головою Прип’яті Іваном Гінчуком ми показали представникам делегацій могилу польських військових у Кропивниках. Про ситуацію з цією могилою мені вдалося розповісти Генеральному консулу, віце-консулу, заступнику голови Волинської ОДА, голові Волинської обласної ради, шацьким та іншим чиновникам. Звернувся з проханням отримати дозвіл на встановлення тимчасового місця пам’яті на могилі. Представники української влади пообіцяли сприяти у цьому.
І... це лише не повна хронологія подій стосовно знищеного поховання польських воїнів 1939 року у Кропивниках. Не повна, бо якби описати всі дії і події навколо цього маленького села в Україні та знищеної там могили, то потрібно було б готувати велику монографію. Нічого не сьогоднішній день на тому місці так і не зроблено. А враховуючи розташування могили поруч із білоруським кордоном – не буде зроблено ще досить довго. Бо за словами деяких українських «науковців», якщо ці могили пролежали в землі 80 років, то можуть ще стільки ж пролежати.
Двічі українська влада на заклик польської надавала дозвіл на пошук польських останків: 2019 року на пошук останків військових 1939 р. на Збоїщах на околицях Львова та другий раз на пошук останків цивільних з 1944 року у Пужниках біля Коропця на Тернопільщині. Це пов’язували з довгоочікуваним «потеплінням» у стосунках двох сусідніх народів. Двічі могили загиблих були виявлені та розкриті. Але цинічно двічі не отримано дозволів на їх ексгумацію. Подібна ситуація як у Кропивниках, але ще погіршена тим, що антропологічний матеріал (останки), який отримав доступ до повітря, надалі зазнає змін для дослідження ДНК загиблих, причин смерті і тому подібне. Не виключено, що станки можуть також «потривожити» наші всюдисущі мародери.
За час, поки писався цей матеріал, розпочалася нова сумна епопея з перетягування линви над могилами. Поки що відомий один з варіантів продовження ексгумаційних пошуків. Він повʼязаний із ініціативою Кароліни Романовської. А отже продовження буде.
Стаття підготована в рамках проекту "Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу".
Проект співфінансується Центром Мєрошевського в рамках ІІ Відкритого Конкурсу.
Автор – Олексій Златогорський, директор ТзОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності», військовослужбовець ЗСУ.