Як формувати польсько-українські відносини нині та в майбутньому? Саме такою була тема секції, у якій я брав участь разом з відомими українськими та польським науковцями і експертами під час вже сімнадцятих за рахунком щорічних українсько-польських зустрічей в Яремче 19-22 вересня цього року.
Після початку повномасштабної російської агресії та видимого стрибкоподібного покращення стосунків двох країн і народів, небаченого до цього емоційного піднесення у стосунках на рівні звичайних людей, за якийсь час відносини знову зіпсувалися і писати про них вкотре стало дуже складно. На жаль, Україні та Польщі ніяк не вдається вийти на стабільний рівень конструктивного діалогу, без синусоїдних піднесень та піке, з наповненням діалогу насправді важливими для майбутнього обох держав змістами і практичними діями.
Замість цього ми знову або тупцяємо на місці, або вкотре ходимо по колу. І навіть якщо питання складних моментів трагічної історичної пам’яті народів про Волинську трагедію є далеко не єдиним з проблемних, воно занадто тривалий час є тим потужним тлом, яке значно підсилює емоції політиків і пересічних громадян та напряму впливає навіть на відносини обох держав у сферах безпеки і оборони, на які взагалі впливати не повинна. Псуються й дипломатичні стосунки, кожен необережний вислів миттєво сприймається як навмисна інформаційна атака. Тобто по факту ми бачимо як невирішена вчасно суперечка вкотре задає негативну тональність і впливає на формування міждержавних стосунків.
Звісно, ми можемо і повинні говорити про негативний зовнішній вплив на цей історичний діалог з боку третіх сил, які є або відверто ворожими, або з різних причин не зацікавлені в українсько-польському примиренні. Проте наші політичні, наукові, інтелектуальні еліти повинні стояти на висоті завдання, усвідомлюючи безперспективність дипломатії в стилі «нам потрібно одразу все і просто зараз», обміну емоційними звинуваченнями в стилі «сам дурень» та нескінченними з’ясуваннями хто перший почав і на чиїй стороні зараз перебуває м’яч. Плутані і суперечливі пояснення посадових осіб відповідальних відомств обох держав, які мали б спростити, а не ускладнювати завдання керівникам вищих державних органів, відверто дратують. Якщо за всі ці довгі роки досі триває цей видовищний «футбол» (зважаючи на кількість глядачів, але далеко не результат) чому не відновлена в належному вигляді табличка на могилі воїнів УПА, які загинули у бою з військами НКВС на горі Монастир біля села Верхрата та чому буксують роботи з пошуку та ексгумації решток поляків, які загинули на території України не лише в 1943-1944, а й у 1920, 1939 та 1940 роках, це свідчить про те, що вони просто не справилися зі своєю роботою.
Намагання понад усе довести власну правоту, непоступливість та обмін гучними звинуваченнями в результаті лише шкодять відносинам, адже помітно погіршують суспільну думку в обох державах, навіть якщо політики та чиновники цього не усвідомлюють. Стратегічне партнерство між державами так не будується. Україна і Польща є демократичними державами і суспільні настрої по обидва боки кордону є дуже важливими. І їх потрібно вивчати, розуміти, робити висновки та формувати в позитивному руслі. Українці повинні розуміти важливість для поляків питання гідного поховання та встановлення пам’ятників на могилах їхніх предків, а поляки повинні розуміти нинішні відчуття та емоції українців, травмованих страшної екзистенційною війною з московитами. Не розуміючи важливості цього, заявляючи навзаєм щось на зразок «це їхні (поляків/українців) проблеми, нам своїх вистачає», ми робимо боляче лише своїм друзям, відштовхуємо лише союзників, і полегшуємо завдання противникам союзницьких відносин між Україною і Польщею, яких вистачає з обох сторін та поза межами наших держав. Зважмо на це і не будемо власноруч ростити антиукраїнські та антипольські настрої і сили.
Передусім нам важливо навчитися дружити не проти когось, а за щось, во ім’я майбутнього. Задля об’єднання зусиль і потенціалів обох країн з метою забезпечення взаємних стратегічних інтересів, як і належить партнерам.
Політики з обох сторін часто повторюють, що ми мусимо співпрацювати, бо нас об’єднує спільна загроза і спільний ворог. Ця теза мені подобається і не подобається одночасно. Подобається, бо це безперечно так. Але оце «мусимо» і «об’єднує ворог» - зовсім ні. Бо що тоді, якщо цей спільний ворог зникне? Все, кінець співпраці, або й навіть конфлікт? Проте я переконаний, що і без російського ворога наші народи мають і сторінки доброго співіснування, і звитяжні перемоги та досягнення, а також спільні інтереси, які можна реалізувати у взаємовигідній і дружній співпраці.
Для мене найбільше переконливо виглядають дії тих польських політиків, які будують свою політику на підставі єдино польських інтересів. Саме так. Водночас будучи переконаними, що добрі партнерські стосунки з незалежною, демократичною та розвинутою Україною якраз і є невід’ємною частиною цих інтересів. Як говорив один з діячів прометейського руху, співробітник паризької «Культури» Влодзімєж Бончковський: «ми не є українофілами, а те що робить можливим порозуміння з українцями – це сучасність. Намагання сперти будь-яке політичне порозуміння на міцній базі справжнього інтересу й егоїзму, не захованого за фіговим листком фальшу. Ми не стаємо українофілами, натомість стаємо україністами і певною мірою пропагандистами української культури і прагнень у Польщі. І ми робимо це з тим більшою переконаністю й впевненістю в собі, що не керую нами ніяке «фільство». З точки зору наших проблем вважаємо політично доцільною співпрацю з тими українцями, які виходять із запитів виключно українського національного інтересу».
Нам дуже бракує чіткого уявлення картини майбутнього двосторонніх відносин України і Польщі. Я переконаний, що слова професора Ендрю Міхти, директора Стратегічної ініціативи Скоукрофта в Атлантичній раді, сказані в червні на зустрічі з учасниками Школи лідерства у Кракові на тему: «Росія вже на кордоні з Польщею» про проблеми у стосунках польського політичного класу з США, можна застосувати і щодо польсько-українських стосунків.
Отже, нам потрібна відповідь на засадниче питання: що саме польський політичний клас намагається досягнути в переговорах з Україною, а Україна, українське керівництво - з Польщею? Який саме зміст ми вкладаємо у поняття стратегічне партнерство? Чого саме ми хотіли б досягнути через 5,10, 20 років? Яка стратегічна візія відносин в цьому союзі, ключовому як Польщі, так і України? Це повинно бути принциповим питанням. І вже звідти наступне – які вибудувати стосунки і дії, щоб досягти цього?
Е. Міхта дає й універсальну пораду, як засипати наявні поділи. Щоб це зробити потрібно не сваритися цілий час про історію, хто що зробив. Що повинно бути розмовою про національну безпеку – те не повинно бути сваркою про минуле. Повинна бути розмова про наявну ситуацію, а передусім про те що має статися у майбутньому і підготовку до цього.
Дуже важливо, що Польща була і залишається на твердій позиції, що Україна має виграти цю війну і захистити свою цілісність, стати членом ЄС і НАТО і що встановлений мир повинен бути міцним і справедливим. І багато вже зробила та продовжує робити для цього.
Що Україна може зробити на заміну? Україна бореться за своє існування і за великим рахунком, найбільше що може дати і вже дає Польщі та іншим країнам східного флангу НАТО – це захист від російської агресії вже зараз. Адже як повторює відомий польський політолог Пшемислав Журавський вель Граєвський, жоден російський танк, літак чи солдат, знищений в Україні, вже ніколи не перетне польський кордон.
І я вважаю зовсім непотрібною дискусію і маніпуляції на тему, чи Україна воює за Польщу.І так і ні. Ні в тому сенсі що Україна не воює замість Польщі, а передусім сама за себе, в нас немає іншого вибору. Але безперечно так в тому сенсі, що наша боротьба вже суттєво підірвала російський мілітарний потенціал, дає Польщі, країнам Балтії, а в перспективі і західним державам ЄС час на озброєння, реформу та збільшення армії, виробництво і закупівлю сучасної техніки. Хоч я і знаю, що таке бачення нерідко піддається критиці в Польщі, а інколи навіть і лунають заяви про те, що їй як члену НАТО взагалі нічого не загрожує.
Для того, щоб порушувати і обговорювати складні теми, пов’язані з протистоянням наших народів у минулому, потрібна громадянська позиція, зваженість та певна сміливість. Адже саме ті люди, які беруться за такі справи, найчастіше і підпадають під різку критику, звинувачення від тих, хто й досі перебуває по різних сторонах барикад. Можливо дехто з тих в Україні, хто вважає що Польща веде проти нас цілеспрямовану війну у сфері історичної пам’яті і здивується, але по той бік кордону також можна почути голоси, що поляки її програють і не тому не варто більше йти на жодні компроміси з українцями.
Дуже потрібна також довіра. Один до одного, українця до поляка, щоб вислухати те, що болить іншому і висловити що болить тобі. Так, ми досі маємо незагоєні рани. Так, ми повинні визнати, що проблема досі існує. Говорити про це і визнавати гірке нелегко. Проте саме тишу і використовує ворог, замість нас формуючи інформаційний простір, який не терпить порожнечі. Тому розмовляти на цю тему необхідно. Адже якщо ми, українці і поляки, відчуваємо страх, небажання вести такий діалог, а тим більше не довіряємо своєму другу, партнеру, союзнику – це вже означає, що когнітивна війна проти нас з боку Москви досягає в цьому певного успіху.
Тому я вважаю дуже важливим постійний діалог на рівні активних членів суспільства, громадських ініціатив, мозкових центрів, на рівні простих людських відносин. Діалог, який супроводжується взаємними жестами та усуває недовіру на рівні емоцій.Перефразовуючи Шарля де Голля, можна сказати, що історія в тій частині, яка суттєво впливає на сучасні відносини, є надто серйозною справою, щоб довіряти її виключно професійним історикам.Інакше, як наголошував Вінстон Черчилль, «затіявши суперечку сьогодення з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє».
І насамкінець. Я не закликаю повертатися до двосторонніх стосунків, апелюючи виключно на категорії вдячності, дружби, братерства по зброї. Напевно й справді, після великого сплеску таких емоцій з початком повномасштабної агресії, затяжна війна продемонструвала наївність і зайву романтичність такого підходу. Нинішні часи – більше про прагматизм та транзакційність. Ти мені – я тобі, і бажано в точних числах. Але уявімо собі, що в минулій історії все б здійснювалося виключно з математичного розрахунку. Чи мали б ми спадок у художніх творах - романах, віршах, баладах, піснях? Сухі цифри у відносинах між людьми і народами не римуються.
Будьмо розумними і будьмо людяними. Не відкладаючи на потім, на кращі часи зробімо для початку хоча б по одному маленькому, але неймовірно важливому кроку вперед. Спільно відновимо табличку на могилі воїнів УПА і водночас спільно проведемо гідне поховання мешканців одного польського села. А потім зробимо наступні кроки назустріч. Впевнений, що наші нащадки будуть нам вдячні.
Стаття підготована в рамках проекту "Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу".
Проект співфінансується Центром Мєрошевського в рамках ІІ Відкритого Конкурсу.
Автор - Анатолій Курносов, виконавчий директор ГО «Коло європейського діалогу», аналітик Центру політичних студій «Доктрина»