• Головна
  • Інтерв'ю
  • «Ця війна для мене не закінчилась», — боєць «Азову» про втрату ноги та повернення на фронт

«Ця війна для мене не закінчилась», — боєць «Азову» про втрату ноги та повернення на фронт

Інтерв’ю з командиром взводу 12 бригади спеціального призначення «Азов»

Олексій Левченко — військовий 12 бригади спеціального призначення «Азов». З початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов служити у Збройні Сили України, був командиром взводу в «Азові». 7 жовтня 2023 року під Кремінною на Луганщині боєць втратив ногу. Гроші на протез для Олексія зібрали завдяки виставці картин українських художників «Незламні», яку організувала БО «Благодійний фонд Козицького». Про протезування в Superhumans Center, реабілітацію та плани повернутися на фронт до побратимів Олексій Левченко розповів в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

Відеоверсія інтерв’ю з Олексієм Левченком

Мені приємно з вами познайомитись особисто, адже мені колеги розповідали вашу історію. Я не буду їй переповідати, а прошу вас розказати її нашим читачам. Чому ви долучилися до лав «Азову»?

Я був з першого дня війни мобілізований у Збройні Сили України, але був мобілізований не за профілем, потрапив на іншу спеціальність. Для мене цього здалось мало. А «Азов» на той час робив круті речі, і там дійсно круті пацани військові. Може це якось мене надихнуло, і я через знайомих дізнався, як перевестись, і перевівся в Азов.

Який для вас був початок повномасштабного вторгнення?

Я вдома прокидаюсь, і батьки кажуть: «Все, синку, війна». Метушня, ніхто не знає, що робити. І 25 числа я вже був у військкоматі з портфельчиком і чекав.

Ви родом з Житомирської області?

Так, з Коростенського району Житомирської області.

Ви до цього мали якусь військову освіту, підготовку?

Я служив з 2015 по 2017 строкову службу, півтора року повністю.

Перед початком великої війни були різні розмови, хтось заперечував, а хтось навпаки казав. Ви розуміли, що відбувається? Ви були готові, що Росія може напасти повномасштабно?

Я до останнього не хотів вірити. Але було багато розмов, кожен говорив, що нам треба готуватися, буде війна. Я це так сприймав: 50 на 50, що буде, чи не буде.

Я думаю, що, може, мислю по-доброму, і не хотів цього всього. Через це я відторгав інформацію, що буде війна.

Ніхто не хотів жити у повномасштабній війні, щоб над головами летіли ракети. Початок повномасштабного вторгнення: тоді ж і житомирська траса, і бої за Київ. Як для вас це все відбувалося? Ви пішли 25 числа у військкомат, а як далі все у вас відбувалося?

Нас набрали людей, таких самих як і я, добровольців. Нас завезли в, на той момент називалось місто Новоград-Волинський, це теж в Житомирській області, зараз називається Звягель. Ми потрапили в частину, почався якийсь військовий режим. Ми вже військовослужбовці нас почали одягати. Коли тривоги, то нас постійно — в підвал, чи з підвалу. Новини теж дивимося — обстрілюють. Щодня політінформація. Злість тоді була, напевно, як накопичувальний момент.

Перший ваш бій під час повномасштабного вторгнення, де це було, як це було?

Перший бій — штурм. Відбулося це у 2023 році, за місяць до того я отримав поранення. Ми штурмували позиції, я був командиром штурмової групи. Була поставлена задача, ми її виконали без втрат. Були 300, але втрат не було.

Якщо я не помиляюся, ви під Кремінною отримали поранення?

Так.

Це теж був штурм?

Ні, на той час, я робив вогневі нальоти на позиції противника. Це було сьоме жовтня. Я на той час вже був командиром взводу, взяв з собою ще людину, щоб показати, як воно взагалі відбувається. Ми підповзли вже за лінію між нами та ними й зблизька обстріляли.

Ворожі бліндажі, правильно?

Так, у них теж окопна лінія й там бліндажі. А отримав я поранення вже на відході.

Тобто ви виконали завдання і вже поверталися?

Так, і в мене, і в мого побратима два рази вистрілили з РПГ

Ручний протитанковий гранатомет? Я вам, напевно, зроблю не доречний комплімент, але ви крутіший за танк.

Дякую.

А як потім відбувалася евакуація? Вона була тривала?

Ні, евакуація відбулась дуже швидко. Там були бійці мого взводу, які несли службу, і були з інших взводів. В мене була рація, я не втратив свідомість. Кажу, що, ми — двоє 300, і поранення такі, що не можемо самі пересуватися. І швидко нас витягли, повантажили, і вже була почергова евакуація.

Вибачте за таке запитання, а ви одразу розуміли, що у вас, скоріш за все, не буде ноги?

Так, звичайно. Зрозумів одразу. У мене не було якось шоку. Я повноцінно все це переживав на болях. І вже коли нас вивозили, ми з побратимом, він старший за мене, взялись за руки, і їхали. В товариша теж ампутація, але нижче коліна. На превеликий жаль, такі суворі реалії на сьогодні.

Як ви сказали рідним? Коли рідні дізналися?

Я не зміг сказати рідним сам. Я отямився в Дніпрі, в реанімації. Патронатна служба «Азову» — дуже круті: вони вже все знали, відправили мені телефон, щоб я набрав близьким. І я не пам'ятаю, чи я телефонував в патронатну службу своїм медичним куратором, чи просто їм написав, щоб повідомили самі, тому що я не знаю, що їм сказати. Може це прояв якоїсь слабкості, але шкода батьків. Я не зміг сам сказати і попросив, щоб це зробили більш коректно. Я в такому стані був, що не те, що говорити, я взагалі вже нічого не хотів. Було трошки кепсько, і я попросив, щоб патронатна служба повідомила батькам, і вже батьки самі зі мною зв'язалися.

Як пізніше відбувалася ваша реабілітація, чи зайняло це тривалий час?

У мене друга нога теж постраждала й постраждала рука, був перелом. Живіт теж у мене трошки розірваний. Поки воно все зажило, за, напевно, три з половиною місяці я почав займатися питанням протезування. І так все потихеньку, поступово.

Я так розумію, ви звернулися в Superhumans Center, і тут відбувалося протезування?

Так. Мені сподобалось в Superhumans Center, що тут адекватний підхід. Мені чітко пояснили, як будуть відбуватися протезування та реабілітація. Мені підійшло, що все в одному місці. Тут виготовляють протез, там ти підіймаєшся на другий поверх і займаєшся.

У мене висока ампутація: до паху цей приймач. І якщо щось не так з протезом, щось тобі муляє, жме, якщо є якісь незручності, то приходить твій протезист. Він подивився, ти йому пояснив, він забрав протез, спустив до себе в майстерню, підкоригував, щось підігнув, щось підрізав. Приніс — все зручно, класно, займаєшся далі.

Погоджуюся, воно полегшує життя, наскільки це може бути. І простіше, що це все в одному місці, в одній будівлі. Чи складно було навчитися ходити на протезі?

Я перший раз став, і вже зрозумів, що в мене є на що спертися, що є якесь продовження кінцівки.

На перший погляд здається, що тут математика складна, але поступово ти кожен крок, кожен рух пропрацьовуєш. Фінальний результат — ти ходиш, повноцінно ходиш.

Я знаю, що ви плануєте повертатися на службу.

Так, звичайно.

Чому?

Для мене війна не закінчилась. Я багато віддав, і тепер не можу все це просто залишити. У мене з самого початку, навіть на третій день поранення, вже була чітка думка, що я відразу повертаюсь. Мене там чекають мої побратими, і по-іншому я не можу.

Можна запитати, які ви завдання будете виконувати, зважаючи на те, що у вас протез? Як ви себе зараз бачите у війні?

Я вже не настільки мобільний, і не зможу лізти в окоп, хоча якщо треба, я полізу. Я хочу повернутися у свій підрозділ, не в якийсь іншій. Там може буде поповнення, і я буду з ними пропрацьовувати, але зараз не можу чітко сказати, що от таку-то посаду буду займати.

Це буде скоріше як передача досвіду?

Так.

Ви, до речі, здається, теж були інструктором. Командиром були.

Командиром взводу.

Якщо говорити про війну і про нашого противника, росіяни для вас це хто?

Ворог номер один. Ви про росіян загалом?

Росіяни, які прийшли на нашу землю.

Ворог номер один.

А росіяни загалом?

Ворог номер два.

Ви бачите станом на зараз для себе, якою для вас буде перемога? Що вона для вас буде означати?

Я навіть не знаю. Це буде переповнення такими емоціями, яких я ніколи не відчував. Я просто буду радий за всіх, взагалі за нашу країну. Закінчиться це все, цей жах, який є на сьогодні, обстріли. Скільки страждає людей, міст, скільки вже цього зруйновано, скільки людей вже немає передусім. Це все закінчиться, що може бути краще?

З того, що ми чуємо з офіційних повідомлень, зараз Росія готує велику мобілізацію. Ми теж намагаємося мобілізовувати людей. Що б ви порадили нашим хлопцям і дівчатам, які хочуть зараз доєднатися до лав Сил оборони, чого їм очікувати?

Я думаю, що ті хлопці й дівчата, які готові приєднатися до лав Збройних Сил України, вже для себе мають чітке розуміння, що будуть робити, але кожен хай шукає себе. Потрібно, щоб кожна людина була на своєму місці. Якщо людині, припустимо, до душі літати на дронах, то вона не буде виконувати задачу з кулеметом, правильно?

Хай шукають себе, навчаються, насамперед, і будемо всі бити ворога. Чим більше, тим краще. Як кажуть, гуртом і батька легше бити.

Інколи вживають такі порівняння: «Яка зараз фаза війни — на чиєму полі м'яч перемоги?» Як ви вважаєте, у нас є шанси перемогти?

А чого немає? У нас є шанси перемогти, але я не можу вам сказати, яка на цей час фаза війни. Якщо ми всі будемо як одна команда, то перемога буде за нами. В будь-якому випадку.