«Коли прийшла велика війна, у нас не було питання, що робити» Як у Збройних Силах служать ЛГБТ+ військові

Нещодавно глава Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет відзначив медалями «За жертовність і любов до України» військових медичного пункту 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних Сил України. Нагороду отримав і Віктор Пилипенко — відкритий гей та активіст, який бореться за права ЛГБТ+. Після отримання нагороди Віктор Пилипенко подякував патріарху в дописі на своїй Facebook-сторінці, зокрема за кардинальну зміну позиції щодо квір-людей. Однак за два тижні УПЦ КП анулювала нагороду військовослужбовця. У пресслужбі Української Православної Церкви Київського Патріархату зазначили, що на момент вручення нагород Патріарх Філарет не знав про орієнтацію військового. Також в УПЦ КП наголосили, що Церква все ще не підтримує представників ЛГБТ+ спільноти та вважає їхній спосіб життя гріховним і протиприродним та засуджує рух за узаконення одностатевих шлюбів.

Про службу ЛГБТ+ військових у Збройних Силах, повістки для жінок і правовий захист представників квір-спільноти розповіла військовослужбовиця, зовнішній пілот безпілотних літальних апаратів та ЛГБТ+ активістка Настя Конфедерат в інтерв’ю LVIV.MEDIA.

Ситуація, яка виникла з Віктором Пилипенком, викликала в суспільства неоднозначні відгуки. І всі ми були здивовані підтримкою Віктора як від цивільних українців, так і від військових, які почали відмовлятися від своїх схожих нагород, на знак поваги та підтримки Віктора. Чи можна вважати таку реакцію, таку поведінку українців, як те, що ми вже трішки підросли, стали добрішими й емпатичнішими? Чи це якесь миттєве затемнення розуму, і воно більше не повториться, а далі реакція й поведінка буде такою самою, як завжди?

Мені здається, що змінилась культура сприйняття особливості інших людей. Мається на увазі, що я, наприклад, росла з 90-х років, і в ті часи в нас було дуже поширено цікавитись, а що там у сусідів. Як на мене, зараз люди почали поважати кордони інших набагато більше, ніж раніше. До цього, війна показала, хто є хто. Є багато прикладів диванних патріотів, які себе били п'яткою у груди, а в підсумку вони не пішли воювати, і ніде зараз не причетні до оборони. Наразі, на 2024 рік, можна сказати, що час максимально зняв маски з усіх, з кого можна було їх зняти. І суспільство вже починає цінувати не форму подачі, не якусь містичну ідеологію, а реальні дії.

Суспільство вважає, що це як історія з Іриною Фаріон, яка казала, що українські військові вже мають почати говорити українською. Ніби історія хороша, але подача в неї була не зовсім хороша. Тож, інакше формулюючи, чи насправді питання ЛГБТ у війську не на часі? Для мене як українки, яка мешкає в Україні, де є війна, не існує зараз поняття «не на часі». Я не знаю, чи завтра прокинусь, тому ставлю собі запитання, чи для мене на часі будь-яке питання. Вас, спільноти ЛГБТ, взагалі не так і багато. Я спробувала знайти якийсь реєстр, перелік, який відсоток відкритих представників ЛГБТ, а його не існує. Хочу дізнатися, чи для вашої спільноти на часі це питання, а якщо не на часі, то коли цей час має настати?

Я гадаю, що можна подивитися приблизну кількість відкритих ЛГБТ-військових на медіасторінках організацій, але дійсно офіційних даних немає. Однак ми, люди, які належать до ЛГБТ, підпадаємо під статистику, і це приблизно п’ять, може трошки більше, відсотків від будь-якої соціальної групи, так самої й військової.

Ще маленький коментар: є дуже багато людей, які не можуть проявити свою природу в силу культурних або соціальних обмежень.

Повертаюся до запитання, коли стане на часі це питання. Ідеться про те, що релігія — це теж ідентичність, приналежність до якоїсь іншої спільноти — також ідентичність. У нас у війську є мусульмани, у нас є різні віросповідання, а приналежність чи не приналежність до ЛГБТ — це теж є ідентичність. В нас є військо, яким ми пишаємося, і зараз воно для нас найкраще, тож коли питання стане на часі, то як працювати з цією проблематикою? Як про неї говорити, як працювати з суспільством між самими ж військовими?

Я почну з того, що «не на часі» вже було. Це трошки маніпулятивна фраза. Коли прийшла велика війна, то в нас не було питання, що робити. Ми пішли по військкоматах, по розділах, ми влаштувалися туди, де змогли. Наприклад, якщо чоловіки стояли на обліку, то багато жінок і відкритих ЛГБТ, у тому числі я, не стояли на обліку, і ми шукали можливостей призватися туди, де за спеціальністю можна нормально працювати. І мене дивують чоловіки, які зараз знаходяться в тилу й кажуть, що їх чомусь не призивають, чомусь не беруть, чомусь немає місць служити. Чомусь багато «чомусь». І в перші дні великого наступу росіян у нас на часі було єдине питання — піти служити у військо й дати відсіч. Давати відсіч стільки, скільки треба, і дати фору всім тим, хто зараз розказує, що їх не беруть в армію. Я шукала можливостей і переконувала ТЦК поставити мене на облік, і переконувала ТЦК мені видати військовий квиток, і все таке інше.

Відразу питання до цього, про повістку. Якщо начебто ми рівні, то рівні всі. Так в Ізраїлі служать як чоловік, так і жінка. У них таке поняття, що захищати державу має і жінка, і чоловік. А в Україні повістки потрібні жінкам чи ні? Чи в нас залишається це патріархальне суспільство, де жінка має бути мамою та Берегинею й вирішувати має чоловік?

Я до жіночого питання зайду з чоловічої сторони. По-перше, має відбутися масштабна вдумлива реформа, адже в нас обмежений людський ресурс. І, якщо ми вже беремо всіх військовозобов'язаних, то це жінки, які мають звання, або медичну освіту. А чоловіки у нас всі за замовчуванням військовозобов’язані, навіть ті, у кого білий квиток абощо, чи навіть якісь хвороби. Вони обмежено, але придатні. Треба врегульовувати це питання, врегульовувати питання нормального проходження ВЛК, а не так, щоб призивались люди, які дійсно не можуть. Наприклад, мені на мій вік трошки вже важче бути в броні й нести службу, ніж було у 25, коли я була в АТО. Я можу уявити, як себе почувають чоловіки, яких змушують це робити, як це демотивує.

Це доволі логічне явище, що чоловіча стать підпадає під призов. Однак щодо тих жінок, які хочуть служити як я, і стикнулися з величезною проблемою стати на облік і бути призваною в перші ж дні виконувати свої обов'язки, то треба дати можливість жінкам, які цього бажають, нормально мобілізуватися без всіляких відношень. Просто прийти й за власним бажанням стати на облік зараз неможливо. Якщо ти жінка не дотична до військової професії, тебе ніхто на облік не поставить. Мобілізуватися або підписати контракт з армією, якщо ти не дотична до військової справи, можна лише через відношення. І має ще бути мобілізаційне розпорядження.

Взагалі я вважаю, що примусово не треба нікого, жодну стать, жодну гендерну ідентичність, гнати у військо. Я вважаю, що наша держава має створити таку бізнес-пропозицію: створити робочі місця, запропонувати нормальні умови служби з чітко окресленими термінами, чітко окресленими правами. Хтось списується, хтось може списатися, а хтось не може. Без руки, без ноги, заїкаючись, у дуже низькому морально-психологічному стані, такі люди можуть сидіти в частинах роками, і отримувати якісь 700 гривень. І їх не списують. Якби оцього всього бардаку не було, тоді цивільні люди, які зараз виправдовують себе, що їх не беруть в армію, можливо, задумувалися над цією діловою пропозицією набагато серйозніше.

Насте, у мене питання похідне з цього. Ви й мені наголошували, і в інтерв'ю неодноразово говорили, що вас взагалі важко образити як стосовно ідентичності, так і стосовно гендерної ознаки. Одначе це історія навіть не про жінок, а про чоловіків в ЛГБТ-спільноті, які служать у війську. Їхні історії найбільше розказують, і справді жахливих, які вражають, їх і небагато. Вражає те, що є багато позитивних історій. Мене цікавить, хто найбільше ображає, дискримінує? Це побратими, які воюють, чи це є керівництво, яке там не дотичне? І з чим стикаються представники ЛГБТ-спільноти у війську?

Я на це відповім дуже коротко. Рішення робити офіційний публічний камінг-аут у 2019 році було через те, що я дуже хотіла підтримувати саме чоловіків-представників ЛГБТ. У цьому питанні жінкам трошечки легше. Звісно, теж є й образи, і цькування, і насилля, але не настільки часто, наскільки били моїх побратимів з ЛГБТ-спільноти у відносно мирний час. Це просто вражає. У нас майже всі хлопці, які були першими відкритими, зазнавали побиття невідомими особами десь під під'їздом, в темному провулку, серйозно, все по класиці. Якби цього всього не було, можливо, я не відчула б необхідність робити камінг-аут. Далі я вже відчула, що таке комунікація з соціумом. Мені почали писати, що я подаю приклад, і що я надихаю людей теж розкриватися й усвідомлювати себе, і я вважаю, що кожна людина так має робити.

Щодо насилля я не розкажу, адже я мінімально знаю про насилля. Однак те, що воно існує, і те, що його багато, інформація на сто відсотків правильна.

У нас не врегульований механізм перевірки на профпридатність. У нас є військові психологи, але щодо якісного виконання своїх функцій, то я рідко зустрічала, щоб військовий психолог дійсно розбирався, що в кого на думці, у кого які мотиви. Військові психологи завалені непотрібною бюрократичною роботою з папірцями. Увесь сектор морально-психологічного забезпечення займається просто кілотоннами макулатури, замість того, щоб дійсно заглиблюватися в якісь такі от моменти, і, наприклад, попереджати насилля, надмірну агресію, або просто не допускати непридатних людей до виконання своїх командирських обов'язків.

Тобто цього бояться всі сторони, починаючи від того, хто травмований, тих, хто травмує, і тих, хто є командування, так? Виходить, всі три сторони бояться взагалі з цим працювати?

Ні, не бояться. У нас є армія — це така велика машина, в якій є механізм, завдяки якому вона їде. І те, що цей механізм старий, допотопний і радянський, це, на жаль, теж є правда. Щоб психолог займався визначенням морально-психологічного стану, йому треба відкласти тонни макулатури, яку на нього вішають, і звернути увагу на типажі людей, які служать в підрозділі, на виявлення якраз цих насильницьких дій.  Однак у нас так: якщо насилля відбувається, іди фіксуй. Зафіксував, написав рапорт, його прийняли. Якщо людина у високому званні буде чинити насилля, то там взагалі майже нічого не доведеш. Дуже рідко виходить довести, хіба що знімати на камеру і викладати в мережу. Тут це більше питання про допуск морально-психологічно непридатних людей до виконань обов'язків. Якщо командири несуть відповідальність за свій особовий склад, вони ще думають, що мають право роздавати накази, що робити особовому складу і в особистому житті. Звідси породжується насилля, від якогось бездумного використання влади, від бажання домінувати, яке пішло з культури тієї імперії, від якої ми в 90-х роках змогли відділитись

Насте, у мене останнє запитання. Колись мої друзі, які є в спільноті ЛГБТ, потрапили в небезпечну ситуацію. Хлопець потрапив в аварію, і в цей момент його друг опинився в ситуації, що вони придбали квартиру, і були один для одного єдині. Якби так сталося, що друг загинув, то ця квартира відповідно перейшла б його сім'ї, бо квартира була записана на нього. Друг каже: «я б ніколи в житті не довів, що я вважався його другою половиною, тому що в Україні не існує шлюбу між одностатевими партнерами». Тут в ДТП можна потрапити, вийшовши з хати, а ви щодня ризикуєте своїм життям. Ваші кохані очікують вдома, або не очікують — аналогічно воюють. Чи взагалі це можливо врегулювати в такому стані? Якщо у нас питання ЛГБТ не на часі, то чи можливо юридично врегулювати питання вашого майна? Чи можливо взагалі дійти якогось консенсусу в цій історії?

Так, звісно, тут треба підходити до роз'яснення людям. Все починається з соціальної свідомості: чим більше звичайних людей розуміє, що таке явище ЛГБТ, і що ми такі самі люди, як і гетеросексуальні люди. У нас є момент, який нас відрізняє від гетеросексуальних людей, а в усьому іншому ми такі самі люди.

Я зі свого прикладу розкажу.

І це є заслужено, бо людина знаходиться в моральній зв'язці, вона постійно очікує мене на зв'язку й постійно очікує якихось негараздів. Саме тому такі люди мають бути прирівняні, і я вірю, що навіть в досяжному майбутньому в нас відбудеться прийняття реєстрованих партнерств між ЛГБТ-людьми. І я вважаю, що саме надання тієї ж психологічної допомоги, яка зараз надається звичайним членам родини військових, має вийти не просто на рівень ініціатив якихось дружніх громадських організацій, які беруться допомагати. Мені здається, що це має вийти на державний рівень.

Якщо ми маємо партнерство, то ми маємо соціальні гарантії не тільки для військових, а ще для їх сімей, адже ПТСР буває не тільки військовий, а ще й побутовий. Побутовий ПТСР — це людина просто живе звичним життям, а її так само накриває — з інших причин, але з тією самою силою, що і військових. Врегулювання цього питання принесе величезний плюс для нашого суспільства, для здоров'я нашого суспільства.