Розмова з миcтцем, завдяки якому Львів став одним із головних центрів перформативного мистецтва в Україні
Якогось ранку у 2014 році знаний львівський художник Влодко Кауфман піймав себе на тому, що від щоденних ранкових новин про загиблих на фронті вже не відчуває того шоку, як у перші дні новітньої російсько-української війни. Це осягнення для співзасновника мистецького об'єднання «Дзиґа» та ініціатора багатьох знакових культурних ініціатив не тільки на теренах Галичини, а й України стало настільки приголомшливим, що він взявся на клаптиках паперу, які були під рукаю, малювати чоловіче обличчя в касці. Відтоді такі узагальнені обличчя він малює щодня, іноді й по десятку і більше. Як стверджує сам – це його спосіб подумати, що таке війна, армія, наскільки інформація, отримана з офіційних джерел, є правдивою. Зрештою, спосіб не дати ні собі, ні іншим звикнути до того, до чого людина звикати не має. Назвавши таке своє заняття «Бесідою», Влодко Кауфман намалював уже кількадесят тисяч таких зображень і продовжує малювати далі, обіцяючи припинити це робити тільки тоді, коли закінчиться війна. У 2020 році Інститут стратегії культури висунув його «Бесіду» на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Візуальне мистецтво». Але художник цим взагалі не перейнявся. Першочерговим вважав інше: малюючи ці узагальнені обличчя, щодня нагадувати собі й іншим, що війна триває і ми живі тільки тому, що на лінії фронту ворога стримують тисячі звичайних героїв.
Саме тим звичайним героям, які складають сьогодні Збройні Сили України, присвячений і новий проєкт «Небо», який відкрився у Zenyk art gallery. Відтак участь Влодка Кауфмана у цьому проєкті стала цілком логічною. Ні, робіт художника немає у каталозі виставки «Небо», бо каталог об’єднав те, що вже існує. А Влодко Кауфман, поки проєкт триватиме, творитиме інсталяції та перформанси, які для теми неба знайдуть свій ракурс.
Влодку, ти людина, яка усе своє творче життя щось досліджує. Чим тебе заінтригувала тема неба?
Як наскрізна ідея. Бо небо - це простір, невагомість, порожнеча, висота, це недоступність. Його можна трактувати як завгодно. І ця безмежна можливість трактувань шалено притягує. Для мене небо нерозривно пов’язане з птахами, адже образ птаха - той, який небо окреслює. І так чи інакше небеса - остаточна стадія розмірковувань про свободу. А все, що я роблю, так чи інакше на це виводить. І якщо раніше я називав це роздумами про свободу, то зараз - ставши циніком - роздумами про те, що свободи не існує. І тут справа аж ніяк не в політичних розкладах. Якщо ти живеш в соціумі, то завжди від чогось чи від когось залежний - від стола, кави, комп'ютера, їжі, погоди, дружини, батьків тощо…
Але ж, можливо, це насправді не так і погано
Однозначно, але мене в цьому всьому найбільше дратують художники, які кричать на всіх кутах, що вони – незалежні. Адже такі твердження – цілковита маячня. Бо художник насправді залежний від всього – від можливостей творити, грошей, думки глядачів, від місця, де живе…Тому всі ці розмови про незалежність, а заразом і жертовність у мистецтві – нечесні. Бо насправді людина живе як живе без якихось додаткових пояснень. Особисто для мене мистецтво – постійна плинність, без якої не можу. Це хвороба, яка мене супроводжує все життя. Чого я заради хвороби маю чимось жертвувати, правда? Отож намагаюся, щоб ця хвороба - якщо вже вона невиліковна - то принаймні, не заважала мені жити.
Чи вдається? Адже технології, з якими працюєш, в обивателя викликають великий сумнів – чи вважати результати твоєї творчої праці мистецтвом чи ні. Особливо, коли мова про перформанси.
Ну так, бо живопис, графіка, скульптура – матеріальні втілення мистецтва. А куди припасувати перформанси? Хоча на заході механізм купівлі таких «неадекватних» мистецьких технологій уже відпрацьований.
Ти маєш досвід продажу своїх перформансів?
Так, мою «Виставу в годиннику», показану у Дрогобичі в межах III Міжнародного фестивалю Бруно Шульца, купили поляки для Національної галереї мистецтв Захента. Це був доволі довгий і неймовірно складний технічно перформанс, який я втілив безпосередньо всередині годинникового механізму Дрогобицької ратуші. Щоб його повторити (а поляки мали його записати), мені знову довелося брати купу дозволів. І от уже наче все є, я зі знімальною групою, яка спеціально приїхала з Польщі, піднімаюся на вежу, вони готові до роботи і я раптом розумію, що годинник не йде. Така якась містична історія. Чому цей годинник зупинився, не міг пояснити ніхто включно з годинникарем. Годинникар не повернув час назад, але зумів запустити годинниковий механізм. Правда, поки тривав запис (а це коло 5 годин) годинник йшов із запізненням на пів години, що викликало купу невдоволення у місцевих мешканців. Але ті, від кого залежало вплинути на час, витримали.
Влодку, чи говоритимемо про започаткований з твоєї ініціативи у 2008 році Тиждень актуального мистецтва (який згодом переріс у міжнародну бієнале сучасного мистецтва, об'єднавши експериментальні практики, перформанси та освітні дискусії), чи про появу у Львові з ініціативи Юрка Онуха щорічних Днів перформансу, чи про твої самостійні артдійства – з усіх напрошується висновок, що ти є незмінним ідеологом та куратором подій, завдяки яким Львів став одним із головних центрів перформативного мистецтва в Україні. Зрештою, у підсумку, навіть створена у Львівській національній академії мистецтв у 2018 році кафедра «Актуальні мистецькі практики», вочевидь, виникла не останнім чином тому, що весь цей час ти – знаходячи однодумців – намагався пробити стіну нерозуміння, як можна вважати мистецтвом те, що не почепиш на стіну чи не поставиш у шафу.
Та я ту стіну насправді не пробивав. Без сумніву, колись був момент, що хотілося комусь щось довести. Але це швидко минуло. За радянських часів існувала ідіотська теза, що «іскусство прінадлєжит народу». Це цілковита маячня, бо народу здебільшого пофіг на «іскусство». Коли ти це починаєш розуміти, то приходить усвідомлення: якщо робиш щось щиро, то неважливо, подобається комусь це чи ні. Є класна теза на цю тему: у 20 років людині дуже важить, що про неї кажуть, у 40 – байдуже, а в 60 вона раптом розуміє, що насправді не особливо комусь цікава, бо кожен живе власним життям. Щодо мене, то я вже дуже давно не зважаю, що про мене хто думає чи каже. А виходжу з того, що особисто мені цікаво втілити.
Як от останній із твоїх проєктів - «ОАЗА? Резильєнтність» у Львівському палаці мистецтв, який пів року тому ти створив разом із Сергієм Радкевичем з Луцька та Костянтином Зоркіним з Харкова і де ти підвішував роялі? До речі, яка їхня доля?
От в тому і проблема, що поки інсталяції розташовані в просторі музею чи галереї, вони є творами мистецтва. А тільки виходить термін проєкту, то в нашій реальності відразу стають сміттям. Інакше виглядає ситуація з інсталяціями на заході: якщо їх хтось зацінив, то вони не втрачають свого статусу мистецького твору, а перебазовуються або до чиєїсь приватної колекції або до музею.
Не гірко від того?
Гірко, але я звик. Маю вже цілу колекцію таких ось віртуальних творів. І якщо би хтось хотів включити один із них до нового проєкту, то мені той твір довелося б народжувати заново. Бо його вже не існує. Такий собі твір-фантом, який часто-густо є синтезом різних мистецтв.
Ситуація з Львівським тижнем скульптури (як свого часу із Тижнем актуального мистецтва чи Днями перформансу) уже майже традиційно висвітлює одну дуже характерну річ: люди в Україні не готові до сприйняття сучасного мистецтва, що покликане не стільки прикрашати простір, скільки стимулювати думку. А твої творчі проєкти теж завжди саме такі – будять думку.
Розвиток сучасного мистецтво в Україні має велику фазу перерви – часи совка, які створили велику порожнечу - у свідомості людей також. Тому нічого дивного, що є так, як є. До сучасного мистецтва у всіх його виявах треба привчати поступово, з дитячого садка. Якось мені випало бути учасником мистецької резиденції в Оронську в Польщі і спостерігати таку ситуацію: до абстрактної скульптури відомої художниці якийсь дядечко підвів з десяток дітей дитсадківського віку. Він заохочував їх торкнутися тієї скульптури, постукати по ній, розпитував, що вони про це думають. сам щось пояснював. Не маю сумніву, що ті курята, підрісши, до сучасного мистецтва матимуть які завгодно емоції, але не агресію. Загалом середньостатичний обиватель в країнах Європи та України насправді схожий, але його рівень толерантності кардинально різниться. Француз чи німець усвідомлюючи, що існують речі, які він ще не може осягнути, принаймні промовчить. Українець – ніколи.
Чи існує у твоїх перформансах для тебе табу? Межа, яку ти ніколи не перетнеш?
Намагаюся не зачіпати речей, які є для людей священними в усіх сенсах. Скажімо, ті, які пов’язані з питаннями релігії.
Але водночас у 1993 році у приміщенні теперішнього музею Пінзеля, ти, представляючи проєкт "Листи до землян або 8 печать", запропонував до нього дуже провокативний фінал: прибрав з підлоги перекроєні тобою мапи, під якими виявилися репродукції ікон. Щоб вийти назовні, люди мали би перейти по тих ликах. Глядач закам’янів, ніхто вже нікуди не йшов. Тоді першим пішов ти, прибираючи ці репродукції і створюючи стежку, а за тобою слід у слід і всі інші. Мистецтвознавці згодом назвуть твої «Листи до землян» одними з ключових подій в українському актуальному мистецтві 1990-х років та відправними для становлення альтернативного мистецького простору «Дзиґа» у Львові. Але мова про те, що все-таки священна річ - як релігія - була заторкнута.
Відтоді донині все-таки минуло вже трохи часу. І змінився не лише світ, а я теж в окремих своїх підходах до світу. Віра і релігія це як творчість і мистецтво. Творчість – це, як я вже казав, хвороба, яка водить людиною, а мистецтво - свого роду соціальний проєкт. Так само віра і релігія – різні речі. Коли релігія пов’язана з соціумом, то віра – особиста справа кожної людини. І треба сказати, що віра у багатьох людей невіддільна від відчуття страху, люди Бога бояться. Оцей страх –свого роду інстинктивний захист. Як біль. Коли в людини відсутні больові відчуття, з нею може статися щось погане. Адже відчуття болю відштовхує від небезпеки. Так і віра в Бога ( а заодно страх) тримає людину в певних рамках і дозволяє розрізняти, що є добро, а що зло.
Ти маєш якісь страхи як художник? Чого боїшся?
Колись боявся, що мене не зрозуміють і що мене не сприймуть. Але вже давно перестав цим перейматися. Сьогодні мій найбільший страх – втратити відчуття творчості. Навіть страх смерті видається порівняно мізерним.
Якщо забити в пошуку google твоє ім’я, то в переліку знайденого можна знайти, що ти – знаменитий український художник. Як сам ставишся до таких окреслень?
З гумором. Так само, як і до того, коли кажуть, що я - успішний художник. Адже успішний насправді – це модний художник, твори якого купують навіть тоді, коли нічого в них не тямлять. Але я довго живу. А тому добре знаю про спеціальні технології, як зробити художника популярним, або як його «вбити». Того ж Рембрандта, який свого часу був найдорожчим портретистом Амстердама, «вбили» в історії мистецтва за те, що необережно когось там намалював. І повернули через випадок тільки якихось 100 років тому. Найстрашніше для художника вмерти разом із модою. Живуть ті, які модою не переймаються, мають власну внутрішню цінність, естетичну, енергетичну… будь-яку…Принаймні для мене… Коли я чую, що добре було би бути в тренді, то мені смішно. Для чого мені пильнувати чужі тренди, якщо я сам для себе – тренд…
Розмовляла Ярина Коваль
Фото з архіву Влодка Кауфмана