• Головна
  • Блоги
  • Інтерв'ю з відомим львівським художником та мистецтвознавцем Романом Яцівим

Інтерв'ю з відомим львівським художником та мистецтвознавцем Романом Яцівим

Споконвіку людський геній

творить міст знання між ним

і універсальними силами,

що творять життя

навколо нього.

Олександр Архипенко

Свято-юрська гора. Кафедральний  собор УГКЦ св. Юра — святиня усіх вірян греко-католицької церкви. Саме тут було відкрито виставку відомого львівського художника та мистецтвознавця  Романа Яціва "Квіти для митрополитів".Саме у дворику церкви перед відкриттям виставки відбулася наша зустріч, під час якої п. Роман поділився фактами своєї родинної та творчої біографій. Зв'язок із церквою у житті художника більш, ніж тісний, бо дідусь п. Романа — Ілля Яців — був греко-католицьким священником. А духівництво було вагомим прошарком інтелігенції у містах, а найбільше — у селах, де, зазвичай, священники мали парафію. Отже, у родині завжди культивувалися книжка та ікона, зміст тексту та образотворчості…  Отже, розповідь художника  про своє

Творче становлення.

- Пане Романе, прошу розповісти, коли у Вас проявився хист до малювання?П. Роман: Мій тато — художник (я видав книжку про нього), а його тато був священником. Це була у совєцкий час, звичайно, закрита тема. Але я свого дідуся пам’ятаю. Парохія була в селі Голешів над Дністром. Це — навпроти Журавна. Таке маленьке село…

Наскільки я тоді малював у такому віці?

Тато розвивав мою фантазію своїми малюнками. Він весь час малював миколайчиків для кожної такої святкової оказії. Тато бачив в мені свого послідовника і цільово хотів, щоби я поступав до Інституту прикладного та декоративного мистецтва.

А я на той час у школі в старших класах дуже захопився літературою і читав так дуже жорстко все підряд, класичну літературу і писав новели. Тому на художницький фах не дуже так свідомо розраховував. Але тато віддав мене на навчання до дуже відомих педагогів.

Крім того, він був розробником програми "Основи композиції", яка є базовою для майстрів. Він розробив свій авторський стиль, у якому були поєднані національні прикмети, форми, а також цей національний зміст, колорит такий. Він дуже культивував звичаєвість, релігійність, тому його тематика зацікавила Романа Федоріва. От, журнал "Дзвін" був прикрашений його роботами. І його роботами були ілюстровані майже всі книжки видавництва "Червоної Калини".

Так-от, під впливом батька я поступив на факультет "Проектування інтер’єру та меблів", де він викладав. Він вважав, що мене цікавитиме той фах дизайнера середовища, влаштування приміщення і таке інше. А мене це не дуже до того тягнуло.

 

Мистецтво, література —

це ті чинники, які можуть допомогти і допомагають людині віднайти віру

і віднайти себе саму.

Остап Тарнавський  

П. Роман: Я продовжував займатися літературними вправами. У мене була така, пам’ятна для мене, історія: я шукав, щоби мені хтось зі сторони прокоментував, чи добре я пишу, чи погано. І звертався до Володимира Лучука, до Оксани Сенатович.

Дуже мені допомогла Ізидора Сидорівна Волощак, вдова славетного поета Січових Стрільців Андрія Волощака, яка ввела мене в це літературне середовище. І на одному з літературних вечорів, це так звана "Остання сторінка" Львівської спілки письменників, у 1977 році там грав свій твір (а співав Степан Степан), Володимир Івасюк. У перерві Ізидора Сидорівна представила йому мене як початкового письменника.. Івасюк подав мені руку. Це була для мене дуже велика мотивація.

Я з літературою, що називається, не порвав, бо я займаюся наукою про мистецтво.

І дуже багато написав різних книг, у тому числі науково-белетристичні.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

(Окремі книги Романа Яціва:Р. М. Яців. Львівська графіка. 1945-1990. Традиції та новаторство. Київ, Наукова думка, 1992.Роман Яців. Українське мистецтво 20 століття: Ідеї, явища, персоналії. Збірник статей. Львів, 2006.Роман Яців. Скульптор Еммануїл Мисько: Cвітло долі. Київ, Криниця, 2009.Роман Яців. Олекса Шатківський та український мистецький гурток Спокій. Львів, Растр-7, 2013.Роман Яців. Оленка Ґердан-Заклинська (1916-1999): життя у мистецтві. До 100-ліття від дня народження мисткині. Львів, Растр-7, 2015.Роман Яців. Роберт Лісовський (1893-1982): Дух лінії. Львів, Апріорі, 2015.)

Малював я, здебільшого, пленерні етюди, види, краєвиди… А після армії, в кінці 1979 року, коли почав працювати у Львівському музеї українського мистецтва, моїми наставниками там були Віра Свєнціцька, Ярослав Нановський. На сьогодні це вже класики мистецтвознавства. То я націлено працював над деякими мистецькими іменами, які були під забороною. Чому вони мені були цікаві? Тому що вони культивували такий стиль, на якому вибудував свою графічну манеру мій тато.

- Чому вони були заборонені?П. Роман: Ну, буржуазні націоналісти і формалісти. Це було клеймо від тоталітарної влади — таке, що педагоги не могли оперувати тими іменами, бо через день вони би вже не працювали на своїх посадах.- А що таке має намалювати художник, щоби його заборонили? П. Роман: На той час — це близькість до пластичних концепцій Нарбута, до Василя Кричевського. Вони були авторами української державницької атрибутики. Москалі хотіли обезличити все, що було яскравим, все, що виражене високим національним духом… Згадати Леонтовича чи Олександра Мурашка, чи Бойчука… Всі були знищені. І Івасюк…

У мене тоді розпочалася ся стадія активних досліджень над українським мистецтвом, в основному — модернізму ХХ ст. Відтоді я почав це культивувати, паралельно — писати і малювати, досліджувати. Не весь час системно я в живописі працював. Коли маленькі діти були, у нас квартира була 15 м без кухні, що обмежувало можливості активної праці.

- Ще не було своєї майстерні?П. Роман: У мене й досі немає своєї майстерні. Я забираю книжки і ставлю фарби з папером. Але мені це зручно, бо я сам не знаю, що мені Бог велить. І, таким чином, у мене були різні стадії: від дійсно певних таких запозичень від природи до переорганізації в певні образи, в певні символи.- А що більше домінує у Вашій творчості — те, що Ви змальовували з натури, чи те, що йшло зі середини?П. Роман: Те, що зі середини — перемогло. Те, що з натури? Безсумнівно, ці враження залишаються важливими. Я активно реагую на якісь несподівані такі мотиви, як-от, захід сонця або мотиви у війні, силуети. Можу телефоном  зафіксувати собі якісь мотиви, щоби потім їх пригадати, коли я вже буду творити образ.

Але коли я працюю над твором, то дуже часто я не знаю, який може бути результат. Тому що опиняєшся у середовищі (і це притаманно не лише мені, а багатьом) — чистий аркуш полотна, є фарби, а те, що ти хотів, скажімо, намалювати там безпосередньо під певними враженнями, ніяковіє. Це бажання стає надто мізерним і банальним.

У наш інформативний час, коли є дуже багато асоціацій побіжних вражень,  затримуватися в межа побаченого і бути рабом цього — мені вже не цікаво.

Часто з’являються підказки в самому процесі творення. Я можу нанести спочатку кілька фарб, далі працюю пензлем або мастихіном, валком я теж працюю, а вже далі організовується певне малярське середовище. І в цій комбінації фарб, фактур, кольорів у мене з’являється певний імпульс, який дає мені шлях далі розвивати цю ідею на створення образу. Таким чином вибудовується зовсім несподівана річ.

Це так, як народження музики. Я страшенно люблю музику, часто включаю музичні твори, коли малюю. Не скажу, що класику, але я дуже люблю джаз. На стику класики з джазом, це такі помірковані течії, скажімо, боса-нова бразильська, яка дуже близька українцям життєво. На цю тему ми говорили з Вірою Вовк, яка недавно померла в Ріо-де-Жанейро. А ще — ірландські мотиви мені близькі. От такий процес творення більше притаманний вже в останньому десятиліттю, де я активно і системно працюю.

 Як правило, кожне нове відкриття

 є крок до дальшого невідомого.

Олександр Архипенко

 - Є етапи, які змінюють манеру Вашої творчості?П. Роман: Так-так, є. І вони пов’язані, знаєте, з чим? З моїми спостереженнями як дослідника мистецтва. Тому що я активно цим займаюся постійно, у мене багато фотографії, статей, і я знаю європейський контекст, знаю ті дифузні зони, де українці могли запропонувати щось індивідуальне, щось запозичали і таке інше.

-------------------------------------------------------------------------------

(Працював у Львівському музеї українського мистецтва (на посаді наукового співробітника та завідувача відділу) та у Львівському відділенні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського АН України)

-------------------------------------------------------------------------------

І оцей великий масив ідей формалістичних, я буду так називати, бо це було лайливе слово, але "формальні" не завжди виражає те, що хочеться сказати, коли "формалістичні", то в цьому слові закладена образотворча візія. Бо я оперую поняттям, так як Кандінський оперував поняттями "лінія", "пляма", і ті художники кола школи "Баухауз" — вони оперували загальними дуже поняттями, нібито відсторонено абстрактного характеру, а насправді — я сповідую духовність у тому, як вибудовується той кінцевий творчий продукт. У цьому випадку — "продукт" — я не маю такої негативної конотації, а маю на увазі кінцевий твір, на який скеровані певна емоція, інтелект і таке інше. Це симбіоз такий. То якщо у мене того досвіду спостереження над мистецьким світовим процесом було менше, і я був симпатиком таких течій чи, може, трошки інших, то зараз я це беру до уваги набагато повніше, бо відкривається дуже багато можливостей слідкувати через інтернет і відкривати щось для себе.

Ну, я фактично проходжу для себе чергові академії. Те, що я вчився в інституті, тоді… ну, це — совєцкий час, суцільні ті всі заборони, банальні ті всі книжки, зазвичай. Попри те, що ми можемо говорити, що без них не обійтися. Наприклад, шеститомна "Історія українського мистецтва" чи там якісь інші речі… Вони були, скажімо, трошки відважні в чомусь. Але, скажімо, як це вибудовувалося українцями в діаспорі, ці імена, наприклад, Святослав Гординський, то він в тридцятих роках дуже глибокі характеристики мистецької творчості давав, як і Богдан-Ігор Антонич "Про національне мистецтво" теж було багато дискусій. Я це все вивчав, публікував. У мене на цьому побудована ідея моєї антології "Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва. Українська теоретична думка ХХ-го століття". Для мене — це є речі, які були певними стадіями  розвитку мого розуміння проблематики мистецтва, і разом з тим,  фактично, такий в мене шлях виходу на певні концептуальні ідеї, які мене дещо відрізняють від інших. Тому що я вчився, крім мого тата, в Карла Звіринського. Карло Звіринський оперував теж тими принципами композиції, які були альтернативою до офіційної освіти, так як і мій тато. І Звіринський за це постраждав. І яким чином — ми знаємо. Про нього є багато різних матеріалів. І я записував сам його судження. І в книзі Христини Звіринської там є деякі вагомі розмірковування, про що він мені розказував.

Збагнення силами індивідууму процесу творчості

є високим досягненням інтелекту.

Олександр Архипенко

 П. Роман: А далі треба було відчути більше себе. Хто ти є?

І піти тим шляхом координації своїх можливостей і свого серця. Я сповідую ці погляди, які надзвичайно влучно сформульовані Григорієм Сковородою — "Відкрий себе". Бо в середині себе — моя емоційна ідентичність. Вона прихована і вона найбільш плідна. І щасливий той, який зрозуміє себе і зуміє знайти форму, щоби розкрити себе.

- Від Ваших слів відштовхуючись — чи це реально? Бо чи є початок і закінчення в душі? Куди там розуміти? Мені здається, що є вічний пошук і вічне відкриття. Ні?П. Роман: Так, це не є утопія. Якщо поставити для себе такий орієнтир, можна дуже багато досягати. Це вже з мого досвіду і переконання. Тому що є речі, коли можна симпатизувати окремим течіям, і по ринковій вартості картин окремих художників України и світу. Але це не зовсім той шлях, який приведе до серйозного успіху.- Чому бувало так, що одні художники ще за життя ставали визнаними і заможними, а інші — вже аж добре століття після смерті? Що формує оцінку глядача, що він при житті художника каже: "Та ні, це — несмак!", а потім минає століття, і глядач каже: "Боже! Геній!"?П. Роман: По-перше, це звичайна кон'юнктура, яка присутня при різних, не обов’язково, режимах. Я нещодавно прочитав частину книжки Поля Дюрана Руеля. Це відомий паризький галерист, який був маршаном мистецтва. Мав дуже серйозні мистецькі колекції і продавав твори, зазвичай, ХІХ ст.  Так він, власне, описав цю обставину. Зазвичай, ті великі художники, вони дуже скромно живуть. І, фактично, їхня найбільша слава з’являється після їхньої смерті. Тобто, це дуже характерним було вже за його спостереженнями, як людиною-торговцем картинами.- А були торговці, які відкривали художників? Ходили, цікавилися? І що їм було притаманне як торговцю, що давало підказку, що цей твір продаватиметься, а  цей — ні?  П. Роман: Найперше, це інтуїція. Дюран-Руель підтримував цілий ряд художників, на яких мало хто звертав увагу, і він давав їм трошки більші гроші, а потім, десь через десять років, він продавав у десять разів дорожче.- Це, мабуть, свідчить про те, що суспільство має дозрівати? Геній випереджає суспільство, а воно потім його доганяє?П. Роман: Суспільство, пересічний глядач не може бути зорієнтований у всіх аспектах естетичної вартості естетичної твору. Бо накладається дуже багато характеристик. І якщо є загальна виставка, типу як у Львові "Осінній салон", то висмикування з контексту того чи іншого автора якогось одного чи двох творів не означає, що це можна зрозуміти і відчути, що це дійсно явище. Треба дивитися в динаміці росту. - Скільки емоцій вкладається в картину, а скільки раціонального? П. Роман: Є художники, які більше тяжіють до одного, а є художники, які більше тяжіють до другого.- А на балансі не буває?П. Роман: Є на балансі.- Ви себе відносите до яких?П. Роман: Я себе відношу до врівноважених. Я навіть своїм студентам подаю так приклади, скажімо, є такі радикальні, протилежні полюси: геніальний митець світового рівня Олександр Архипенко і так званий "батько російського футуризму", українець, степовий козак, нащадок козацького роду Давид Бурлюк. Вони в один час вибудовували свої погляди на мистецтво, ставали успішними (про них багато преса писала), вони писали різні маніфести про мистецтво. Бурлюк не міг в собі стримати своєї козацької натури — отам шаблею помахаю, буду бити там москалів чи турків і таке інше. Ось у нього такий хвацький живопис, і в нього немає самоконтролю над емоційною складовою. А Олександр Архипенко зумів структурувати емоцію у дуже ясну, логічну конструктивну форму. І це для мене — взірець того, яким чином людина здатна стати космічною величиною, тобто зберегти свою індивідуальність, національну ідентичність і разом з тим працювати в режимі сучасних актуальних ідей. Це не є утопія, не можна всіх схилити до такого балансу. Є така частина художників, які можуть в собі  комбінувати риси того і того та розвивати свою концепцію, а є такі, що не здатні. Вони все одно будуть створювати певну кількість тих артефактів мистецьких, і вони можуть стати такою певною загадкою. Тут фактор часу буде спрацьовувати — наскільки художник може бути носієм певної епохи. Це дуже серйозне питання. Ось, до прикладу, Любомир Медвідь. Це дійсно людина, яка відчуває епоху, яка надзвичайно інтелектуально ангажована, всебічно і таке інше. Він будує чи конструює цю епоху в різних своїх візіях творчих. Але багато хто над тим не задумується, а від випадку до випадку малює.- Хто був першим фахівцем, хто похвалив Вашу роботу, і яка це була робота? Скільки Вам було тоді років?П. Роман: На основі перших вражень від мітингів я створив гуаш (це 1989 рік). Її показали у "Кларисках", там була якась загальна виставка. І мій тато її похвалив. Говорив мені про позитивні сторони. Я найбільше ціню те, що встиг від нього почути. Хоча він не мав щастя бачити мене активним у живописанні.- А виставки Ваші він вже не застав?П. Роман: Застав. Моя перша виставка відбулася синхронно із виставкою мого батька, якому було 60 років. Це було в 1989 році в музеї етнографії. Я мав виставку разом із Олесем Ногою, моїм приятелем. І цю виставку відвідав Святослав Гординський. Я був автором каталогу його першої виставки у Львові після Другої світової війни. А організував її директор музею Василь Откович. Святослав Гординський зробив запис у книзі відгуків, дуже гарний такий… У мене є той запис. Святослав Гординський оцінив те, що я є продовжувачем тих ідей, якими жили художників поколінь його молодості.- Чи є у Вас якісь творчі побратими у Львові, художники, з якими Вам комфортно спілкуватися?  П. Роман: Олесь Нога в малярстві. Ну, Любомир Медвідь, Микола Шимчук — ми можемо зрозуміти одне одного, коли ми говоримо про принципові питання в творчості. Зараз, більше у Львові, аніж в  Одесі фантастичний художник, живописець, графік і скульптор Валерій Басанець. І група художників з Одеси мені дуже близька. Українці, які там згуртувалися в українське об’єднання "Човен-Мамай". Частково з Анатолієм Криволапом. Я був у нього в майстерні, в селі Засупоївка, там, де він творить великі картини. Мені близькі такі художники, з якими можна говорити про якісь сутнісні моменти творчості, а не про ринкові аспекти, чергові виставки і таке інше. Тому що у мене з виставками — дуже все спонтанно. Я їх не так дуже і проєктую. А так вийшло, що їх і багато вже є. Спонтанно була виставка минулого року у мене в Коломиї. Перед тим — у Луцьку, в музеї Корсаків. А так — у Китаї були виставлені моїх 5 робіт, і в Торонто була моя виставка. І в Польщі у кількох містах я мав свої персональні виставки, невеликі, але досить успішні.- Чим для художника є виставка? Це — трепет, полегшення: нарешті я показую людям те, що я малював? Чи — "Боже! Що ж вони всі скажуть?"?     П. Роман: Є одне і друге, і третє.- А третє — це що? Я не назвала.П. Роман: Третє — це все ж таки творяться речі, які є певною частиною мого професійного діалогу із суспільством. Хочеться, щоби люди побачили. Це стимулює.- А Ваша педагогічна діяльність — коли прийшло відчуття, що Ви вже можете поділитися тим, що знаєте? (Роман Яців — кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник, професор, історик мистецтва, проректор з наукової роботи Львівської академії мистецтв, дійсний член НТШ, заслужений працівник культури України)П. Роман: Я маю до себе докори щодо педагогічної діяльності. Я не дуже структуровано розбудовував ті свої курси, коли я працював проректором з наукової роботи, адміністрування виснажувало, багато часу забирало. (Бо я, за запрошенням ректора Андрія Бокотея, був 13 років проректором, за що я йому дуже вдячний.)

Але потребу велику в цьому відчуваю, бо на зв’язку з молодими людьми у мене з’являється додаткова сила і розуміння, як мені далі самому зростати в мистецтві. Дійсно, від молодих приходить оця енергія і ці поправки, щоби не збаналізуватися, не деградувати, через те, що можна заколисатися.

Треба пам’ятати, що у всесвіті не існує статики,

 тому всілякі застарілі і упередженні обмеження

 творчого імпульсу не повинні бути

 на шляху до еволюції.

Олександр Архипенко

Тому я так досить активно міняюся. У мене немає прямих цитат чи запозичень. Я, власне, йду тим шляхом свого індивідуального такого розуміння.

У мене серед тих картин, що представлені на виставці, є мотиви, які спонтанно знаходилися і вони пов’язані з моїми враженнями.

Весь час займаюся ціннісними моментами у своїх дослідженнях. Особливо, зараз — те, що відбувається війна з москалями... Оце — мій "Крик"… Цей мотив мені нашкіцувався дуже дрібненько (шкіц — ескіз) на якійсь нараді. І ця робота у мене мала бути іншою. Я з початком війни не міг малювати. А от через "Крик" у мене потім повернувся колір.

- Чи Вам доводилося ілюструвати книги?П. Роман: У мене є випадки, коли моїми творами є проілюстровані окремі книжки. От, наприклад, Олесь Дяк взяв мою роботу. Потім Іван Лучук моїми художніми фотографіями, бо я і художньою фотографією займаюся теж, то він проілюстрував цілу свою книжку поетичну. Там десь 50 робіт моїх. Я робив дизайн обкладинки книжок.- А який літературний твір мав на Вас найбільший вплив?П. Роман: Я раніше любив Андре Моруа читати, біографічні романи. А останні 10 років — це дві постаті: Екзюпері, його книга "Цитадель" для мене вічна, така підсумкова, з його різних текстів зібрана вже після його загибелі; і Моріс Метерлінк. Зокрема, я заохотив і щасливий, що на українську мову книжку,  філософічні есеї — це "Розум квітів" і "Життя бджіл", переклав Маркіян Якуб’як. І видавництво "Апріорі" видало. Я там післяслово написав. Такі книги — це для мене потрясіння!- Що ж, наша розмова добігла кінця. Я щиро дякую Вам, шановний пане Романе, за розмову і бажаю творчого натхнення на нові роботи, і — до нових зустрічей!