До Дня народження Митрополита Андрея Шептицького
Наша зустріч з доктором Богословія, директором Меморіального музею ім. Митрополита Андрея Шептицького Севастіяном Дмитрухом відбувалася в його кабінеті, в церкві Блаженного Климентія Шептицького, збудованій у 1656–1664 роках.
Дивним було те, що в цьому кабінеті зустрілися минувшина із сучасністю: у стінах давнього храму, завішаних старовинними образами, уживаються розміщені на столах сучасні гаджети: комп’ютери, принтери і, там же поряд, стопка стародруків — церковних книг. Минуле … не минає. Переді мною сидить отець Севастіян — чоловік ще зовсім не старий, та вже щедро "побілений" літами. Сивина контрастує з дивовижно ясним, молодим і водночас мудрим поглядом. Вся атмосфера зустрічі сповнена певних протилежностей, на перший погляд. І тільки розмова з отцем розкриває їхню суть.
- Отче Севастіяне, скажіть, будь ласка, ваше особисте знайомство з Митрополитом Шептицьким відбулося завдяки кому? Хто вперше вимовив для Вас це ім’я і розповів про цього велетня?О. Севастіян: - Мама. Пригадую цей радянський час, коли в село приходила районна газета. І час від часу в тій районній газеті писали різного роду пасквілі щодо греко-католицької церкви. І, очевидно, не оминули таку постать, як Митрополит Шептицький. Якщо би нині переглянути архів газет і тих авторів статей, що їх писали, то, можливо, з них дехто ще живий і понині. Це було таке очорнення, зневага, часто писали: «Владика в коричневій рясі», тобто показували його як колаборанта. Так-от, коли я, будучи школярем, взяв таку газету до рук і почав це читати, мама сказала: "Дитино, не вір. Це — лише очорнення. Та нікому про це не говори. Колись підростеш — будеш знати більше". Коли я вже мав намір вступити до монастиря, мав намір стати священником — ясна річ, що про це говорилося дуже мало і дома, і в школі. У нас вчителі були досить поміркованими. І ніколи такої теми не піднімали.
Та коли я вже вступив у монастир у 1978 році, то в монастирі застав багато священників, монахів і монахинь, які служили поряд з Митрополитом.
- Чи довелося Вам зустрітися з учнями Митрополита Шептицького?О. Севастіян: - Так. Це, властиво, монахи студити, які жили на теперішній вулиці Озаркевича, і вони в церкві св. Юра працювали в друкарні, служили в митрополичих палатах, працювали в митрополичих садах, дякува́ли в церкві, І ще застав декого з них. Це — отець Мирослав Кульбенко, його старший брат Атаназій Кульбенко прислуговував Митрополитові Шептицькому. Це була тінь Митрополита. При кожній нашій зустрічі Мирослав Кульбенко оповідав про Митрополита, про Йосифа Сліпого. А ще були брати Єфрем Михайлюк, Григорій Магмів, котрі прислуговували, і брат Антоній, який працював у Митрополичих садах садівником. І ще — архімандрит Никанор Дейнека — підпільний єпископ церкви. Він був настоятелем в монастирі. Отець Юрій Макар, який став згодом архімандритом, був бухгалтером митрополичої друкарні на Юрській горі. Вони розповідали про духовні науки, які давав їм Митрополит Шептицький.- Хто з учнів Митрополита залишив вагомий слід у розбудові греко-католицької церкви?О. Севастіян: - Це було певне Відродження церкви при Митрополиті Шептицькому, а продовжив його Йосиф Сліпий, якому совєти вкрали 18 років життя в каторжних таборах, сподіваючись, що він там згине. Чому церква витримала і зуміла вижити п’ятдесят років? Яка це була страшна атеїстична ненависть і до всього українського, до української церкви. Ця сатанинська влада, біомаса, яку ми бачимо нині, такою ж була і тоді. І Митрополит Андрей написав розпорядження про те, що священники і монахи мають здобути професію, аби вижити при совєцкій владі. І готуватися до підпілля.
Скільки було арештовано та вивезено священників і знищено всіх єпископів. До Львова повернувся лише владика Микола Чарнецький, який висвячував священників, та не висвячував єпископів. Аж Йосиф Сліпий сам висвятив Василя Величковського в Москві на коридорі в готелі, передавши йому, як жезл, свою палицю, яку привіз із Сибіру. Вся структура греко-католицької церкви вижила в підпіллі завдяки потужній духовній силі Митрополита Андрея Шептицького.
Митрополит Шептицький пережив кілька воєн. Після Першої світової — був арештований і висланий в Суздаль.
Потім — польсько-українська війна була, потім — Друга світова війна. І, ясна річ, що ці війни приносили Митрополитові великий біль через загибель священників, вірних, через знищення людей, знищення дорібку людського. В час і Першої світової війни були арештовані монахи-студити. А монахи-студити для Митрополита були його дітищем, він виплекав цей монастир, відновив монастир студійського уставу. Перший монастир він заложив на Скнилові — Лавра св. Антонія Теодозія Печерського. І, властиво, що в цьому монастирі було вже біля п’ятдесят монахів, яких арештували угорські війська і вивезли в концентраційні табори. І половина з них загинула. Для Митрополита це було дуже боляче. Після польсько-української війни поляки закупили це місце під летовище. Тоді Митрополит переніс монахів-студитів до Унева.
- Чому так складалося, що угорці, котрі є християнами, арештовували монахів?О. Севастіян: - Угорці завжди не любили українців, тільки Закарпатську землю, котру хотіли забрати, і донині хочуть. І в тих війнах угорці дуже агресивно поводилися відносно українців. Нищили.- Я що маю на увазі, коли запитую, що посягали на церковників, на священників — через те, що вони були провідниками українського духу?О. Севастіян: - Завжди говорилося, що українська греко-католицька церква — це є національна церква. Вона завжди була з народом. Завжди підтримувала народ і народ підтримував церкву. І в часі Другої світової війни багато священників пішли в капелани. І нині є паралель. Багато священників і греко-католицької, і української православної церкви стали капеланами. Було багато священників, які йшли до Митрополита Андрея просити благословення, щоби йти капеланами в УПА. Починаючи від того часу, коли Андрей Шептицький став Львівським Митрополитом, почалося духовне, національно-патріотичне, просвітницьке, мистецьке відродження в Галичині. А це понеслося на всю Україну. Бо з України в 30-их роках, ще до Голодомору і після, втікали сюди митці, письменники, політики і духовні особи.
Коли в 1939 році совєти прийшли в Галичину, 17 вересня — то рівно за десять днів, 27 вересня, НКВдисти поїхали в Прилбичі і нанесли Митрополитові непоправного удару — розстріляли рідного брата Митрополита Андрея — Лева, його дружину Іренку Шенбекову і священника, монаха-єзуїта Станіслава Скібнєвіча. Митрополита не рухали. Боялися. Його боялися рухати як фашисти, так і совєти. Але нищили як одні, так і другі його рідних. В 1941 році німецькі фашисти знищили другого брата Митрополита Андрея — Олександра в Замостю, арештували зятя Олександра — Станіслава Старовійського, вивезли в концентраційний табір "Дахау", де він згинув як мученик. Папа Іван Павло ІІ проголосив його Блаженним.
- А на підставі чого німці арештовували брата Митрополита і братового зятя? Вони ж не служили совєтам, не були комуністами?О. Севастіян: - А вони арештовували всіх національно-свідомих та активних, духовних як можливу загрозу німецькій владі.
Митропрлит — Державотворець
- Митрополит Андрей не обмежувався виключно релігійною діяльністю. Його внески були у всі сфери життя української громади. Напевно, неможливо назвати такої галузі, до якої би він не долучився.О. Севастіян: - Так. Але однією із найважливіших заслуг Митрополита Шептицького перед своїм народом є твір-звернення "Як будувати рідну хату". Митрополит у цьому зверненні, попри всі війни, підтримував народ, давав поради, як будувати націю, як будувати церкву, як будувати духовність. У цьому творі є вказівки, як не падати духом. І він є актуальним на нинішній час війни, щоби збирати сили і працювати для перемоги, і працювати на майбутнє, на відбудову нації та держави.- Чи існують спогади про те, яким був у поводженні Митрополит Шептицький, якими володів манерами?О. Севастіян: - Я думаю, що він був дуже рішучим. Це так, як ми починаємо заповіді Божі: "Бог є справедливий суддя, що за добре нагороджує, а за зле карає". Так і Митрополит Шептицький був добрим отцем Церкви і добрим батьком народу. Коли хтось не виконував своїх обов’язків чи його розпоряджень, він це часто випоминав. Бо вважав, що змарнування часу — то є великий гріх. Він був цінителем часу. Бо свідченням того є те, як він багато зробив. Адже тоді не було тих гаджетів, які ми нині маємо. Він встигав відвідати своїх вірних в Америці, Канаді, Європі. Він, навіть, автомобіля свого не мав. Десь аж вже потім, під кінець. Навіть коли він повертався із Суздалі, то поїхав у Київ. Там зустрічався з Грушевським, із Винниченком. Він уже тоді мріяв про об’єднання цілої України.
І якби Митрополит жив нині, він теж дбав би про об’єднання Церкви, давав би притулок біженцям. Адже він завжди дбав про народ, створював сиротинці, захоронки, школи.
- Чи він терпів би у Вільній Україні РПЦ МП? О. Севастіян: - Він би нікого не виганяв і не нищив. Він би лише багато та активно працював для усвідомлення людей, що то за церква, щоби забрати від неї паству. Бо Митрополит ніколи не творив агресії супроти інших народів чи церков. Він був великим противником вбивства і засуджував це.
Родовід
Довідково: Рід Шептицьких є найстарішою боярською родиною. Грамоту на право земельного володіння у 1284 році їм надав князь Лев Данилович. Рід Шептицьких розростався і славився по всій Галичині своїми благородними і сміливими діяннями. - Митрополит був сином польки і українця. Народився в тогочасні Польщі. Як перейняв він усю любов до українського і до Візантійського обряду? Він був хрещений в костелі?О. Севастіян: - Так. Але тепер розглянемо, хто мав вплив на виховання Митрополита. Це були три жінки: мати, Софія з Фредрів, це була бабуня Яблонська Софія — дружина Олександра Фредри, і це була Ружа Шептицька з роду Косецьких, дружина Петра Шептицького, діда Митрополита.- Отже, виглядає, що в родині національних непорозумінь не було?О. Севастіян: - Національних непорозумінь не було зовсім. Ми знаємо з історії, що Шептицькі ще в XVII-XVIII століттях одружувалися з польками і завжди жили між собою інтелігентно і дружно. Але спілкувалися між собою французькою мовою. Це була культура того часу у визначних родинах — вивчати французьку мову, всесвітню літературу. Наймали вчителів, посилали дітей і їздили на відпочинок в Європу, де була в моді французька мова.
Митрополит Шептицький добре знав свій родовід. Бачив портрети своїх предків, серед яких були єпископи римо-католицької церкви. Це польські єпископи Мартин і Вікентій. Митрополит казав, що він хоче піти їхнім шляхом. І так і зробив.
- Але він обрав для служіння Візантійський обряд.О. Севастіян: - Дід Петро Шептицький був греко-католиком. Але повертаємося до жінок, які мали вплив на виховання Митрополита. Найбільший мала Софія Яблонська — тринадцяте покоління, пряма лінія від Короля Данила. І вона була дружиною Скарбка, який не був плідним. Дітей не мали. А Софію покохав Олександр Фредра. Дев’ять років вони чекали на уневажнення шлюбу. І коли нарешті отримали дозвіл, то Феліція Яблонська справила весілля своїй доні в селі Локшина біля Сяноку, яке тривало цілий тиждень. А жили молодята тут, в Беньковій Вишні, біля Рудок. І там мали палац. Хоча Фредри були з Надсяння. Там вони мали свої маєтки, свої села. А той палац, що зберігся донині, збудував в італійському стилі Олександр Фредра, дідусь Митрополита Андрея. А коли його доня почала народжувати дітей, а вона народила семеро синів, Олександр Фредра висадив сім смерек, які збереглися до наших часів, на жаль, не всі. Десь п’ять.
Меморіальний музей
- Хочу ще запитати про Меморіальний музей, який Ви очолюєте.О. Севастіян: - Я у цьому випадку порівнюю польський і український народи. Кожен має свої величні постаті. Чи державотворці, духовні авторитети. Наприклад, польський народ має Івана Павла ІІ. Український народ має Митрополита Андрея Шептицького. І яка різниця у ставленні цих народів до своїх світочів? Коли Іван Павло ІІ почав відвідувати Польщу, як понтифік, то ще при його житті у Польщі почали ставити йому пам’ятники. В містах, в селах… Возвеличення і вшанування тієї особи, яка так багато зробила для світу, не тільки для Польщі. Коли Папа помер, в Польщі повстали такі острівки благочестя — «Пам'ять Папі Івану Павлові ІІ». Це є у Вадовіцах, це є в Кракові, у Варшаві, в Ченстохові та в інших місцевостях. Повстали музеї, святині, бо його проголосили святим. Дійсно, це був святий Папа. І коли я недавно відвідував Польщу, то побачив біля Кракова великий храм, музей, ціла інституція в пам'ять Папи Івана Павла ІІ. Як вміють шанувати, піднести!!! І це збудована велика архітектурна споруда коштами держави, церкви, людьми. Це вміють зробити поляки. Вміють вшанувати.
Українці… Митрополит Андрей Шептицький. Всі ним прикриваються, як плащиком праведності, починаючи від політиків, церковних діячів і т.д. Але скажіть, що ви ЗРОБИЛИ в пам'ять Митрополита Андрея Шептицького? Будова пам’ятника митрополитові Андрею у Львові відбулася через п’ять років великої боротьби. Я був в організаційному комітеті. Велика боротьба була, щоби не побудувати цей пам’ятник. Хіба тут були московські орки? Свої, місцеві можновладці.
Щодо музею. Було створено фонд Митрополита Шептицького. Що з того фонду скористали? І хто скористав? І де він є нині? Було дуже багато крику щодо музею, але ніхто його не робив. Коли Митрополит Ігор Возьняк дав розпорядження, щоби зробити музей Митрополита Шептицького, зробили статут, зареєстрували його, звернулися з проханням зробити музей — і боротьба за його створення триває вже понад десять років. Я п'ятнадцять років оббивав пороги по львівських інституціях у спробі отримати приміщення під музей. На це дивилися зверхньо, скептично і принижуюче. Мені було це дуже боляче. Футболи… футболили і футболили, поки не прийшов голова обласної державно адміністрації Максим Козицький, якому я хочу сказати щирі слова подяки. Він поцікавився і сказав слово. Коли Львів відвідав президент України Володимир Зеленський, йому запропонували відвідати музей, він погодився і всупереч, зазначених у протоколі семи хвилин, пробув тут біля пів години. Цікавився постаттю Митрополита Андрея, і сам вже знав про цю постать дещо, не дивлячись, що він з іншого регіону і єврейського походження. Він любить Україну, служить Україні і сказав: "Прошу для Митрополита Андрея чим швидше передати приміщення для створення повноцінного музею". Для цього Львівська обласна державна адміністрація знайшла приміщення нинішнього Університету внутрішніх справ. Та ректор університету зібрав збори своїх працівників, на яких було проголосовано, що ці приміщення їм самим потрібні. Ну, що ж… В 1946 році псевдособор теж проголосував… Під дулом пістолета. Та Боже — Богові. Тому не треба в Бога красти. Ми маємо більше, ніж пів тисячі експонатів. І це потребує великого приміщення. Це має бути не лише виставка експонатів. Це має бути ціла інституція — Мистецько-Просвітницький Центр Митрополита Андрея Шептицького.
- Щиро дякую, отче Севастіяне, за дуже цікаву розповідь і бажаю Вам щонайшвидших успіхів у досягненні Вашої шляхетної мети!