Нещодавно польський Сейм визначив 11 липня як «День пам’яті жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях Другої Польської Республіки». У відповідь на це Міністерство закордонних справ України заявило, що таке рішення «йде в розріз із духом добросусідських відносин між Україною і Польщею».
Це знову підтверджує, що ніякого діалогу так і не сталося. Радше можна говорити про розмову сліпого з глухим. А точніше – того, хто прикидається сліпим, із тим, хто прикидається глухим. Тому що говорять начебто про одне, але насправді про різне. Так і тут: польський Сейм – про вшанування жертв минулого, наше МЗС – про актуальні відносини сьогодення.
В принципі, будь-який діалог, щоб відбутися, повинен не лише стосуватися однієї теми, але й бути налаштованим на одному рівні. Люди можуть говорити або про те, що вони відчувають, або про те, ким вони є, або про те, що робити. Із закону, ухваленого Сеймом 4 червня цього року, можна зробити висновок, що поляки в цій ситуації вважають себе жертвами. Із заяви українського МЗС випливає, що українці хочуть розвивати добросусідські відносини. Тобто з одного боку – ми жертви і відчуваємо несправедливість, з іншого – ми пропонуємо рухатися далі. Все разом не дуже схоже на серйозну спробу порозумітися.
Але політика пам’яті — це, на жаль, не завжди про пам’ять. Часто це більше про чисту політику, при чому внутрішню. Коли для того, щоб сподобатися частині виборців всередині країни, приймають ефектні рішення стосовно «інших». Тим більше якщо ці «інші» давно померли. Ще й недавня президентська виборча кампанія в Польщі показала, що в моноетнічному суспільстві пошук зовнішнього ворога може бути дуже актуальним питанням.
Про помилки української політики пам'яті минулих років вже написано достатньо, сенсу повертатися до заїжджених питань в принципі нема. Головне, що результат – на табло: польська сторона перебуває у виграшній позиції, і не тому, що Росія напала на Україну, а Україна не може опонувати на рівних. А тому, що замість повстанця поляки на перший план ставлять жертву та потребу ексгумувати тіла загиблих, щоб поховати їх згідно з християнськими традиціями. Тут нема проти чого опонувати, а з кожною спробою аргументувати вбивство селян політикою польського уряду попередніх років ми просто будемо закопуватися ще глибше. Можливо навіть, що ідеологічно українці програли тему Волині вже в той момент, коли вирішили, що історично вони її виграли. Тут уже навіть кривляння окремих пропагандистів на тему «можемо повторити» не сприймаються як катастрофа – бо по суті падати уже нікуди.
З іншого боку, в час повномасштабного вторгнення Україна не може собі дозволити позицію суто жертви. Потрібні активні герої, а ОУН та УПА є символами збройної боротьби. При чому в популярному її варіанті – боротьби проти Москви. Той факт, що наша антиросійська політика пам’яті базується на антипольській за своєю суттю традиції – це погано, але це факт. Не допомагає навіть те, що українці апелюють до свого горя і своєї ситуації жертви сьогодні. Заклик «не добивайте нас в історичному плані, поки росіяни б’ють просто сьогодні» не працює.
Шанси, що найближчим часом розпочнеться справжній діалог, є мізерними. Ніхто не зацікавлений побачити в іншому не лише озброєного противника, але й невинну жертву. Набагато простіше засуджувати напади УПА на польські села і напади АК на села українські. Суцільні «акти відплати» і намагання пояснити непояснюване. І в цій полеміці українська сторона теж програє, бо коли йдеться про етнічну чистку, заяви в стилі «самі винні» є неприпустимими та нерозумними. Помилкою було гальмувати ексгумації в Україні через нищення пам’ятних знаків в Польщі. Бо вийшло так, що ми теж за моральність та християнські звичаї, як і поляки, але з певними умовами…
Залишається лише повторювати заїжджені фрази про те, що конфронтація між українцями та поляками грає на руку Москві. Поки найкмітливіші з кожного боку звинувачують один одного в «політизації» та «просто говорять правду», рука Москви тим часом може просто спостерігати, не напружуючись.
Така вже колективна відповідальність – як неодмінна похідна від колективної гордості та ідентичності взагалі. Якщо хочеться пишатися чиїмсь подвигом, треба бути готовим каятися і за чиїсь гріхи. Ми ж не хотіли розуміти контекст і трагедію окремої людини. Нам, і в Польщі, і в Україні, потрібна була струнка, ідеологічно вивірена історія – і ми її отримали, кожен свій варіант. Просто коли вирішуєш розповісти, що серед десятків тисяч озброєних людей не знайшлося нікого, хто б не відповідав ідеалу лицаря і міг би скривдити дитину – треба бути готовим, що тобі просто не віритимуть.
А головне, що багатьом політикам по обидва боки кордону так значно комфортніше. Якщо твій опонент захищає злочинців, заперечує твою правду, відмовляється слухати – то мобілізувати голоси на свій політичний проєкт стає значно простіше. Тому непримиренні опоненти потрібні один одному, як нанайські хлопчики для турнірної боротьби. Вони цитують самі себе, взаємно піднімають рейтинги і накручують перегляди.
Максимум, на що можна сподіватися – це те, що окремі приклади конструктивної співпраці (як, наприклад, роботи над ексгумаціями) триватимуть паралельно до «бурхливої діяльності істориків від політики» на YouTube. Тоді інструменталізація рано чи пізно сягне свого піку і почне втрачати свій мобілізаційний потенціал. А от надії на те, що складні питання будуть вирішувати цілеспрямовано і на найвищому рівні, уже нема.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA