Ситуація в Польщі не відпускає. Про важливість цієї країни для України годі щось пояснювати. Від спокою в Польщі залежить, яким буде запілля України. А політична нестабільність негативно відіб’ється як на взаєминах, так і на можливостях протистояти російській агресії та планах завершити війну. На жаль, світовий тренд повстання проти усталеного істеблішменту не оминув і Польщу. А внутрішня боротьба між двома найбільшими традиційними політичними середовищами в країні, на жаль, додає ваги і перспектив євроскептикам, які, незважаючи на антиросійську налаштованість більшості поляків, просувають російські наративи.
За такого розвитку подій право-популістська Конфедерація може цілком запанувати над усією правицею і навіть підім’яти під себе ПіС, через що оновлена правиця значно зміститься вправо і, не виключено, на парламентських виборах 2027 року стане правлячою партією.
Але вже зараз, скуштувавши перемогу ставленика ПіСу Кароля Навроцького, ніхто не поспішає складати зброю. Виникає резонне питання: що можна зробити зараз, не чекаючи два роки на вибори? І опозиція в особі ПіС та Конфедерації взялася до роботи. Окрилений, хоча й мінімальною перевагою Кароля Навроцького на президентських виборах, ПіС пішов у наступ на коаліційний уряд. Спочатку з’явилася «ідея»: результати голосування продемонстрували, що поляки не підтримали чинний коаліційний уряд Дональда Туска. А отже, той мусить піти у відставку. Ні багато ні мало.
Коли стало зрозуміло, що цей номер не пройде, бо перевага Кароля Навроцького над Рафалом Тжасковським не становить навіть одного відсотка, а вибори президента — це не парламентські вибори, тоді вирішили збільшити суспільний тиск на чинну коаліцію. Скориставшись існуючою напругою всередині коаліції, яку можна окреслити як «рівну нерівність», де першу скрипку грає особисто Дональд Туск, опозиціонери почали підживлювати взаємну недовіру. Окремі консервативні емісари рушили на проведення сепаратних переговорів з окремими учасниками коаліції.
Передбачалося, що найбільш слабкою ланкою, яка може похитнутися, є Польська селянська партія, лідер якої Владислав Косіняк-Камиш у теперішньому уряді обіймає посаду голови Міністерства національної оборони. Закономірно, що «Нова лівиця», зі зрозумілих причин, не розглядається консервативним крилом як партнер для переговорів. І найбільша інтрига виникла навколо спікера Сейму і лідера «Польщі 2050» Шимона Головні. Тут розрахунок був на його непогамовані особисті амбіції.
Головня — один із харизматичних польських політиків, який уміє дуже точно висловлюватися на найгостріші теми. Блискуче і миттєво реагує на словесні випади і, здається, отримує велике задоволення від гостроти дебатів. Було зрозуміло, що Шимон Головня ні під яким соусом не погодиться на розвал коаліції. Але опозиції було достатньо факту, що і він, і представниця «Нових лівих» самостійно пішли на президентські вибори. Що означало, що в коаліції немає єдності. Що партнерам по коаліції не подобається фактичне домінування Дональда Туска.
Промовистим став той факт, що Головня тільки на пресконференції дізнався від журналістів, що Дональд Туск, не порадившись із іншими трьома учасниками коаліції, заявив у соціальних мережах, що виносить на розгляд Сейму питання довіри до уряду. Було видно, що для Головні це стало громом серед ясного неба, і він почав відчутно нервувати. І чи не вперше проявилося публічне незадоволення одноосібним лідерством Туска. Після цього також інші учасники коаліції стали критично висловлюватися на адресу лідера «Громадянської коаліції» Дональда Туска. Почали пояснювати свої скупі досягнення слабкою комунікацією всередині коаліції.
Реальна загроза розбрату в коаліції змусила її учасників якнайшвидше зібратися на нараду і постановити, що уряд істотно змінить комунікацію із суспільством. Створить координаційний центр, який щотижня збиратиметься на наради і формуватиме державну інформаційну політику. Відповідно з’явиться нова посада речника уряду. На спільній пресконференції також було заявлено, що 11 червня Сейм розгляне питання довіри до уряду. І найголовніше — коаліційна угода чинна, але з часом буде проведено реконструкцію уряду. А це відкриває простір для нових кроків та дій опозиції.
Найбільш бажаним результатом цієї кампанії для опозиції була б відставка чинного уряду і оголошення нових дострокових виборів. Але цього не станеться. Тому програмою-мінімум опозиції на цьому етапі стало — змусити правлячу коаліцію до переформатування уряду. Зрозуміло, що в коаліції не самогубці, і вони побояться загрози нових парламентських виборів. Важливо також, щоб реконструкція уряду не сприймалася суспільством як результат тиску опозиції. А як їхня добра воля і бажання зробити уряд ефективнішим.
Проте за час до 15 жовтня, який собі відвели коаліціанти на зміни, хтось поплатиться посадами. Хтось — впливовими позиціями в партіях. Але найбільшим досягненням для обох сторін стане, якщо вдасться усунути з позиції фронтмена Дональда Туска. По-перше, це розірве коло тривалого протистояння не політичних сил, а особистого конфлікту Качинського й Туска. Зникне хоча б на час політика «помсти». По-друге, відсутність тиску з боку авторитетного Дональда Туска зможе розблокувати творчий потенціал учасників коаліції. Хоча добровільний відхід Туска з перших позицій уявити важко.
Принаймні такий відхід на політичну пенсію мав би відбуватися з одночасним усуненням із позиції «сірого кардинала» ПіСу Ярослава Качинського. Що насправді поки що уявити дуже важко. Хоча вже зараз чітко вимальовується варіант, за яким майбутній союз молодих «конфедератів» разом із президентом-електом Навроцьким може спровадити на відпочинок всесильного лідера консерватистів. Поки що Кшиштоф Босак і Славомір Ментцен потребують на якийсь час Ярослава Качинського в ролі тарана проти коаліції і Дональда Туска. Качинський хибно думає, що він і надалі панує над правицею. Але, поборовши Туска, молоді «конфедерати» спробують якнайшвидше усунути й Качинського. Бо він не менше від Туска заважатиме їм узяти курс разом із новим президентом на ізоляцію Польщі.
Таким чином можна буде позбутися родового прокляття польської політики — особистого протистояння Ярослава Качинського й Дональда Туска. Двох політиків, які «до крові» закусили вудила і спрямовують енергію своїх політичних сил на найжорстокішу помсту супротивнику. Так може бути зупинений руйнівний потенціал неймовірної сили, який до краю поляризує польське суспільство.
Але навіть за такого розвитку подій залишається питання: хто ж замінить цих традиційних очільників? На правому крилі кермо лідерства явно перебирають на себе «конфедерати» Босак і Ментцен, які тільки й чекають, щоб обидві сторони польського істеблішменту до краю себе ослабили. Скомпрометували себе остаточно в очах поляків тим, що живуть у якомусь паралельному світі й не бачать труднощів повсякденного життя.
Вони вже позиціонують себе як прагматики, що не хочуть говорити про демократію, толерантність, законність, і успішно демонструють власний варіант польської справедливості. За яким у всьому винна європейська бюрократія, яка посягає на національний суверенітет Польщі. Німці, які сплять і бачать, як захопити їхню прекрасну країну. Біженці й мігранти — як «чужинці», що несправедливо претендують на польський шматок пирога. Відповідно, в категорію ворогів автоматично зараховуються ті політики, які виступають за глибшу інтеграцію з Євросоюзом, бачать майбутнє Польщі в добросусідських відносинах із Німеччиною, поважають міжнародне право і сповідують не консервативні цінності. Тобто в стилі американської МАҐА — тільки тут: зробимо знову Польщу великою.
Як показали президентські вибори, частина польського суспільства охоче «купується» на такі гасла й пояснення. Але з часом зовнішні й внутрішні «вороги» закінчаться, і доведеться щось робити. Особливо важко буде щось змінити в умовах, коли по сусідству триває страшна війна, відносини з ЄС загрожують погіршенням і зупинкою дотацій, а Америка замкнулася сама на себе.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA