Останнім часом ідея, ніби так званий Глобальний Південь повинен сказати своє вирішальне слово в справі досягнення миру в Україні, стала наче аксіомою. При чому ця ідея вийшла далеко за межі звичайної міжнародної політики й обросла якимись ціннісними характеристиками. Дійшло до того, що «агресія північних і західних» держав має нібито врівноважуватися миролюбністю «недооцінених цивілізацій» Півдня та Сходу.
Таке враження, що світ потрапив у фільм із Джекі Чаном у головній ролі, де жадібних європейців може зупинити тільки прекрасне кунг-фу доброго, трохи наївного, але мудрого китайця. Протягом останніх десятиліть в будь-якому популярному фільмі, де йшлося про контакти Сходу і Заходу, європейців показано засліпленими жадобою, агресорами проти тихого, пасторального південного або східного раю. Де їх, після жорстких сутичок, втрат і непотрібних жертв, нарешті зупиняють та прощають добрі тубільці.
Зрозуміло, що така постановка питання починалася як саморефлексія Заходу, як пошук чогось свого, втраченого в процесі індустріалізації, технічного прогресу і соціальних катаклізмів. Але коли ситуація на планеті більш-менш вирівнялася, коли весь світ охоплений індустріалізацією та цифровізацією, Захід залишився в програшній, з моральної точки зору, позиції. В позиції винного.
Фактично, Захід займається культурним самобичуванням, тоді як Схід і Південь вправляються у бичуванні Заходу. До всього, Схід і Південь про себе такого і близько не говорять. Навпаки, Китай все «визволяється» і «визволяється» після «століття приниження», а Індія будує окрему цивілізацію на плагіаті. Про Росію й говорити годі – вона вже на тому етапі, коли не просто не приховує свої злочини, а навіть ними пишається і нормалізує ненормальне.
Цю проблему можна було б оминути, залишивши культурологам, якби світ не стояв на порозі глобальної війни. Війни східних диктатур проти демократій, побудованих на західному філософському фундаменті. А війна, як відомо, це ще й цензура інформаційного поля. Якщо в Росії або Китаї є чітка «політика партії», є перелік дозволених і заборонених тем і жорсткі правила їхнього висвітлення – то очевидно, що в умовах протистояння Захід буде програвати в боротьбі за «уми», принаймні на першому етапі. Тому що вже склався певний інформаційний консенсус, який не сприяє демократіям.
У цьому популярному інформаційному консенсусі росіяни люблять грати в шахи і балет, американці – агресивні й жадібні, а китайці знаються на цілющих травах. Імперіалізм – японський, нацизм – німецький, давня цивілізація – китайська. Чомусь ніхто не говорить про китайський імперіалізм та російську жадібність до чужого майна та територій. Не говорять про те, що комунізм саме на Сході став найбільш кровожерливим та масовим. А якщо й говорять, то лише в контексті шкідливого західного впливу (адже комунізм – це вигадка білих). Зрештою, найбільш криваві режими і найбільш криваві імперії – це про Схід, в силу навіть банальної чисельності населення.
Правда в тому, що кількість конфліктів на Сході і на Півдні не є меншою, ніж на Заході і не всі вони спричинені чи спровоковані західними колонізаторами. Там не лише поневолені, там так само існують загарбники. Що практично не знаходить відображення в популярному культурному продукті.
І ось тепер, коли всі чекали, що своє вагоме слово скаже Глобальний Південь на предмет досягнення миру в Україні, «миролюбні» Індія та Пакистан «зненацька» вирішили трохи повоювати. Чим до певної міри відволікли інших від не менш «миролюбного» заняття – допомоги Росії в уникненні західних санкцій. Незручно виходить – поради розумних індусів про мир шляхом діалогу, виявляється, не працюють в Кашмірі. Та й сам Глобальний Південь, якщо поглянути незаангажовано, мало може розповісти про мирне життя.
Тим часом на Заході все-таки відбулися певні зміни і найбільш дивовижні приклади самобичування потроху зникають з телеекранів. Зараз уже можна говорити, що чорношкіра Білосніжка не подобається, і тебе за це колективно не закенселять. Можливо, хоча навряд, в новому сезоні «Володаря перснів» від «Амазон» орки вже не будуть нещасними, обманутими мігрантами, які просто хочуть жити. Хоча це чомусь не побачили критики, зайняті обговоренням расової приналежності ельфів.
Україні в цій ситуації, як завжди, важко з трьох причин: через недооціненість з боку Заходу, через пропаганду росіян, а також – через власну дурість. Європейські праві помаленьку доходять до висновку, що Росія та Україна – це не «спор славян между собою» (а згадайте, скільки бруду було вилито на Джорджу Мелоні), тоді як чинна адміністрація США воліє нас впритул не помічати на фоні «прекрасної Росії майбутнього». Росіяни продовжують гнути свою лінію про печенігів, шведів і Другу світову. В Україні ж росте спокуса піддатися приємному заколисуванню про «зраду союзників», «особливий шлях на грані двох світів» та рестайлінгову його версію про фронтир.
Що ж стосується України та країн Глобального Півдня, то тут ситуація ще заплутаніша. З одного боку, Україна сприймається як частина Заходу, якому протистоїть Росія зі старим багажем «антиколоніалізму», а з другого – нема розуміння, що Україна не цілком включена до Заходу. Тобто важливо пояснити Півдню і Сходу, що не весь Захід однорідний, і що Східна Європа страждала не менше, а іноді й більше за них, ще й протягом довшого часу. Ще вартувало б донести думку, що Росія – це не менший колонізатор, ніж Захід. Але це руйнує їхню фундаментальну ідею про те, що Захід – єдиний колонізатор, що решта світу – виключно колонізовані. Така кампанія вимагає колосальних ресурсів і досить тривалого часу. При чому за умови, що вона комусь там буде цікавішою за китайські інвестиції, хабарі та можливість «експортувати» в Росію підсанкційні товари.
Якщо ж спробувати «обтесати» своє позиціонування так, щоб сподобатися на Сході і Півдні, то доведеться записувати Росію в «західні колонізатори», а себе – виписувати з кола європейських народів. На що однозначно йти не можна.
Єдиний позитив – на думку Глобального Півдня уже можна сильно не орієнтуватися. Схоже, що скоро їх самих доведеться «мирити».
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA