Невпинно наближаються остаточні терміни врегулювання російсько-української війни, визначені Дональдом Трампом як критичні. Вже тепер видно, що Трампа і на цьому напрямку очікує невдача. Чекати, що реальність може привести його до тями – марно. Бо дійсно, майже всі цілі з підготовки Америки до великої війни з Китаєм, мʼяко кажучи, не зовсім вдалі. А те, що Трамп готується до масштабного протистояння з Китаєм, не викликає жодного сумніву. І тому, в цей вирішальний момент, варто замислитися та спробувати вловити логіку в діях цього найбільш хаотичного та еґоцентричного політика сучасності.
Не для того, щоб не позбутися решток сподівань на існування якогось хитрого плану. А для того, щоб переконатися, як реагують держави і міжнародні системи на «вибрики» президента Трампа. Які моделі оборони і можливої співпраці вони намагаються задіяти. Зрештою, в цьому і полягає логіка нового переформатування світу.
Криза «старого» устрою
Не хотілося б виступати в ролі адвоката Дональда Трампа, але цей час мав настати. Стара модель міжнародних відносин втратила свою актуальність ще в 1991 році, коли розвалився «соціалістичний табір» і Радянський Союз. Помилкові висновки, що Російська Федерація, як спадкоємиця СРСР, враз стала «вегетаріанкою», а Китай тільки за формою комуністичний, а по-суті – капіталістичний, приспали західний світ. Навіть зберігши НАТО, не вдалося уникнути «атомізації» західного блоку.
Багато спритних політиків перетворилися на комерсантів, які перестали бачити загрози і виклики. Очі окремих державних діячів застелили казкові хабарі та місця в наглядових радах енергетичних гігантів. Росія Путіна в цьому плані здійснила справжню корупційну революцію. Масштаби якої досягли такого рівня, що перехід Шрьодера, Шусселя та інших в Газпром став сприйматися як звичне явище. Почалося свого роду змагання під гаслом: як не залишитися лузером на одну європейську пенсію.
Демократична риторика стала чимось на кшталт «при виробництві цього продукту дитяча праця не використовувалася». Це ніби непрямо давало розгрішення для перенесення виробництва в Китай, Бангладеш, Вʼєтнам, Індонезію, Філіппіни та інші недемократичні країни. А перекіс, що відбувся на кошт згаданих країн, зробив прямо залежними від них країни Заходу.
Університети, як інтелектуальні центри, завдяки фінансовим вливанням з Росії, Близького Сходу, а деколи й Китаю стали перетворюватися на осередки індоктринації. Відмовившись від плюралістичного погляду на світ, вони стали оминати важливі теми і захопилися надуманими напрямками досліджень. До цього треба додати вічну диспропорцію в пріоритетності досліджень. Спочатку тисячі «радянологів» проґавили розпад СРСР, а потім русисти «не помітили», як Росія Путіна набула ознак фашистської держави. Тобто показали, що їхні дослідження – не ужиткові і зовсім відірвані від реальності.
Наступ Китаю і реваншистські прагнення Росії
Навіть після прямої агресії проти Грузії 2008 року, анексії Криму і війни проти України, починаючи з 2014 року, західний світ не дбав про дотримання норм міжнародного права й непорушність кордонів. Єдине, що цікавило його представників – як зберегти вигідну торгівлю з Росією. Німеччині був важливим російський газ, Австрії, Угорщині і Словаччині – нафта та газ. Бельгії – алмази. Великій Британії й Швейцарії – російські капітали. Тобто в Росії знайшлася своя «цукерочка» майже для кожної, навіть найменшої країни Європи.
І це попри те, що Росія досить ефективно працювала на європейському політичному та інформаційному полі. Фінансувала «євроскептичні» партії, сіяла реваншистські настрої на крайніх лівому і правому флангах. Атакувала Європу хвилями біженців, які втікали зі вщент знищених російською авіацією міст на Близькому Сході. Інфантильність Європи тоді допровадила її до майже повної безоборонності.
В цей час Китай також не сидів, склавши руки. Економічна експансія Пекіна набула просто гігантського розмаху. Це проявилося у фактичному захопленні важливих ресурсів в Росії, Африці, Азії і навіть Латинській Америці. Стало очевидним, що, поширюючи свої економічні впливи, Китай не тільки просуває свою автократичну державну модель, але й починає контролювати світові запаси копалин, без яких економіка майбутнього є неможливою. Наприклад, китайські інвестиції в Сербії виявилися настільки важливими, що країна постійно дрейфує в бік від Європи. Спроби Китаю заволодіти важливими українськими ресурсами (історія про Мотор Січ і не тільки) є ще одним яскравим доказом такого роду експансії.
Ще одним важливим моментом в політиці Китаю є вдалий експеримент із використанням імперських реваншистських настроїв Путіна. Що спричинило російську агресію проти України і дало можливість Пекіну випробувати Росію в якості свого збройного авангарду у війні проти західної демократичної цивілізації. І ось тут варто перейти до ролі Дональда Трампа у світовій історії.
Трамп як каталізатор
Якщо б до влади в США не прийшов Дональд Трамп, то західний світ поволі ставав би жертвою власної захланності та інфантилізму. Ще кілька років «невиразного» правління у Вашингтоні та бюрократичної сліпоти в Брюсселі – і вороття вже не було б. Попереду маячив би повний розвал міжнародної системи безпеки і встановлення Китаєм, Росією та іншими авторитарними режимами нового світового порядку.
Поведінка Трампа часто є відразливою, як за формою, так і за змістом. В нашому випадку на оцінки Трампа додатково накладається вбивча і руйнівна війна і те, що Україна опинилася в ролі заручниці, яка не має вибору. Якщо скласти руки, то це – вірна смерть. Для продовження боротьби потрібні грандіозні ресурси, які може надати багатий західний світ. Всі спроби України достукатися до заможних родичів, переконуючи, що вона захищає не тільки їх, але й демократію перед наступом авторитарних режимів, великого успіху не мали. Перш за все тому, що демократія та демократичні цінності для ситих західних суспільств давно стали порожньою риторикою. Свого роду ширмою для тіньових оборудок та фантастично прибуткової торгівлі.
Авторитарні режими дуже добре навчилися використовувати механізми демократії. Доказом чого є діяльність ООН та її міжнародних структур. Тобто світ сам себе позбавив дієвих інструментів і погодився на суцільне вдавання. В той час, коли авторитарні режими взялися відверто демонтувати існуючу систему безпеки. І тут на авансцену вийшов зовсім не демократичний, з авторитарними замашками, з повадками примхливого самодура, позбавлений моральних та етичних обмежень – Дональд Трамп.
Який оголосив усій системі війну. Війну для того, щоб зібратися зі силами, сформувати твердий кістяк справжніх союзників і поставити на місце Китай. Для цього йому потрібно було налякати Європу, переорієнтувати її торгівлю з Китаю і Росії на США. Змусити зайнятися своєю обороноздатністю. Зрештою, перекласти на неї тягар повної відповідальності за підтримку України.
Але у Трампа не тільки своя логіка, але й особлива манера поведінки. Ця «особливість», на жаль, нівелює майже всі його ініціативи та починання. Підозрюю, що він щиро може хотіти закінчення російсько-української війни. Але в його арсеналі є тільки слово «оборудка», а це не передбачає довгих розмірковувань про агресора і жертву. Він думає, що тут обидві сторони мають поступитися, а вже потім він підмовить Путіна взятися за новий переділ світу. Бо йому, Трампу, потрібні російські ресурси і взагалі Путін йому «симпатичний». Йому здавалося, що цього цілком достатньо, щоб спробувати відірвати Росію від Китаю.
Проте вже зараз стає очевидним, що тут Трамп прорахувався. Точніше він сам заганяє себе у пастку. Він взявся за вирішення задачі з багатьма невідомими, маючи в арсеналі тільки своє хитке слово. Невизначену ситуацію в країні та відсутність, через шантаж і погрози (тарифна війна), підтримки з боку ЄС та країн Великої сімки. Очевидно, що «платою» Путіну мала бути капітуляція України. Але виявилося, що Україну не зламати, а налякана ним же Європа не дає згоди на «здачу» України. Тобто Трамп фактично не може нічого з обіцяного Путіну виконати: ні примусити Україну до капітуляції, ані змусити Європу на це погодитися та послабити проти Росії санкції.
Мало того, брутальний шантаж Європи й намагання обкласти її «даниною» загрожують розвалом найважливішого для Трампа напрямку – китайського. Трамп, обкладаючи митом Європу, фактично підштовхує її до спротиву у вигляді налагодження нових торгових звʼязків з Китаєм, в обхід США. Гра з виходом США із НАТО і відмова збройної підтримки Україну спонукають європейські країни відмовитися від американської зброї. І навіть від самої Америки – як ненадійного партнера і гаранта міжнародної безпеки. Що направду загрожує повним крахом політики Трампа.
По факту, на даний момент, можна спостерігати тільки зворотній, тобто негативний ефект перших місяців політики американського президента. «Дитячий» розрахунок на ефект від розхвалювання Путіна і «рівновіддалене» ставлення до агресора й жертви демонструють його недалекоглядність та моральний релятивізм. Дивлячись на цинічні заяви його спецпосланця Віткоффа, складається враження, що цій команді не під силу вирішення питання війни в Європі. Що, відповідно, не додає авторитету чинній американській адміністрації і віри у її спроможність реалізувати хоч якийсь із намірів Дональда Трампа.
Судячи з останньої заяви американського держсекретаря Рубіо в Парижі, впіймавши облизня в Європі, Трамп переключиться на вирішення проблем в іншому регіоні світу. Але здається, перелік проблем, за вирішення яких брався Дональд Трамп, вичерпується. І всі вони погано закінчуються. Від бравурних заяв про виселення населення Гази і погроз завдати пекельного удару за утримання ХАМАСом заручників і сліду не лишилося. З Іраном ведуться сумнівні переговори щодо обмеження ядерної програми. І ще невідомо, що з того буде. Мита проти ЄС завішені на наступні 90 днів. Виникає сумнів, чи взагалі американці до них повернуться.
Виявилося, що Китай непогано підготувався до митної війни, і що це американська економіка залежить як від постачання рідкісноземельних металів та магнітів, так і чипів та різного роду частин технологічного процесу.
У Трампа часто спостерігається дитяча образа в перемішку з переключенням на більш приємну забавку. З часом «забавок» буде все менше, а запитань – все більше. Тому залишається побажати, щоб він нарешті по-справжньому образився на Путіна і не втікав від нього, а завдав нищівного удару. І тільки після цього відкриються можливості для реалізації всіх його планів. Поки ще не пізно.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA