Небезпечні вибори

Не минуло й місяця, як Дональд Трамп спочатку назвав Володимира Зеленського диктатором з 4% підтримки, а потім заявив, що не може повірити, ніби таке говорив. Ілон Маск також заявляв про необхідність провести вибори в Україні. Росіяни носяться з «легітимністю», як Янукович дорогою до Ростова. Згодом все наче нормалізувалося, європейці дружно (тобто без Орбана і Фіцо) закликали не форсувати події і не піддавати сумніву демократичність влади в Україні.

Але процес уже пішов. Чим далі, тим активнішими стають різноманітні кандидати, проскакують новини про переговори «лідерів опозиції» на кшталт Юлії Тимошенко з якимись міфічними республіканцями (от що значить, урізати фінансування на розвідку в дружніх країнах).

Тобто з одного боку, легітимність є і ніхто вже в ній офіційно не сумнівається, навпаки – всі заявляють про повну підтримку до закінчення воєнного стану. З іншого – ті самі діячі давно «на низькому старті» в очікуванні його офіційного дозволу та початку передвиборчої кампанії. І всі розуміють, що вибори – це величезні гроші, яких завжди не вистачає, що це питання безпеки на виборчих дільницях, і що це розхитування внутрішньополітичної ситуації в процесі агітації. А ще – питання легітимності нової влади через неможливість голосування для мільйонів людей в еміграції, в ЗСУ та на окупованих територіях. З іншого боку – рано чи пізно доведеться іти на ці втрати й ризики, тому потрібно «вгадати» оптимальний час.

А тут ще й дата проведення місцевих виборів невпинно наближається. Які так само не мали б проводитися під час воєнного стану, але ж зрозуміло, що тут уже киватимуть на досвід часів АТО. Коли прифронтові громади керувалися воєнними адміністраціями без виборів, а в тилових громадах можна провести свято народного волевиявлення. Для влади ризиковано проводити місцеві вибори до президентських та парламентських, адже існує загроза, що результати виявляться поганенькими, а це вплине на подальші кампанії.

При цьому, здається, ми забули про один важливий нюанс – Україна, теоретично, парламентсько-президентська республіка. І в мирні часи Прем’єр-міністр мав би бути фігурою № 1 в країні, а влада мала б формуватися шляхом утворення парламентської коаліції. Дивовижно, але «борці з диктатурою» вперто намагаються не помічати цього факту. Ніби ходячі ілюстрації до тези, що поганий той раб, який не прагне стати рабовласником.

Бо ключовим насправді є питання, як країна зможе функціонувати у випадку, коли Верховний головнокомандувач, він же Президент, з одного боку, та Прем’єр-міністр з іншого, будуть політичними конкурентами (як в часи Порошенка і Яценюка). Натомість виборців помаленьку починають годувати страшними історіями про повернення в результаті голосування різноманітних «опзж-колаборантів», які тепер будуть за мир, спокій і «Малоросію». Тоді як більшу загрозу об’єктивно становить український «діп стейт», з вічними суддями, прокурорами та іншими «кращими людьми» країни. Яких ніхто не обирав, яким навіть повертатися не потрібно, і які часто-густо є пов’язаними з Росією як не громадянством, то принаймні сімейними узами.

При цьому народ (якщо вірити соціологам) в цій ситуації навіть примудрився мати якісь політичні вподобання, не маючи уявлення про програми і не рефлексуючи взагалі на державний устрій. Навіть близько не поставивши питання «що я хочу від політиків» чи «які повноваження президента». Тобто подорослішали ми під час війни не на жарт, проскочивши фазу зрілості і одразу перейшовши до старечого маразму.

І всі про щось мріють. Хтось мріє про визначальну роль Армії в політиці (дехто навіть знає про турецький досвід), хтось уже встиг розчаруватися в ідеї «сильної руки», надивившись на неї за останні три роки, хтось ніяк не може позбутися привидів минулого у вигляді російської мови, пам’ятників та інших зручних інструментів поляризації суспільства на умовні «Схід» і «Захід». Що ніяк не корелюється з реальними викликами, такими як депопуляція, потенційна імміграція та реальна еміграція, право власності, право на самозахист тощо. А ще нікуди не зник, хоч і зменшився, вплив олігархів, «схемщиків» та інших паразитів, які вже розповідають про допомогу Силам Оборони і готові використати ветеранів війни, так само як до того використовувати ветеранів АТО.

Складається враження, що «мудрий народ» зачаївся, і дійсно важливе рішення буде приймати уже після виборів – чи не чкурнути і собі на Захід. А влада так і не спромоглася поставити остаточну крапку в питанні зрадників і колаборантів. Бо потрібно було приймати швидкі рішення, а це, відповідно, з точки зору законності, не дозволило дотриматись усіх потрібних процедур. Все підвішено, все в ручному режимі. Існує реальний ризик того, що після виборів можна буде знову цитувати Леоніда Кучму.  Який, коли вибрали таки Януковича у 2010 році, сказав "всьо абнулілось". І в результаті країна може дійсно завмерти в очікуванні, як поведе себе Ківалов.

Звісно, зріле суспільство мало б усвідомити ризики від Москви, зрозуміти шантаж з боку партнерів  і наперекір цим викликам не допустити провокацій, відсікаючи всі вибухонебезпечні теми. Але ж ми розуміємо, що так не буде. Бо в нас навіть відверта агентура ФСБ користувалася темою свободи віросповідання (як УПЦ МП), хоча мала б проходити за статтями про колабораціонізм, шахрайство та педофілію.

Ще й система управління державою ніби спеціально вибудована, щоб ніхто ні за що не відповідав, і можна було ефективно вимивати ресурси вахтовим методом. Поки сім’ї «державників» облаштовують життя за кордоном.

Може й добре, що США припинили бавитись в підтримку демократії, і що ЄС «постав у всій красі» - є шанс на появу дорослої дискусії. Головне, не скотитись знову в кучмівську багатовекторність.

Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA