Напередодні перемовин в Саудівській Аравії можна зустріти різноманітні аналітичні тексти протилежного змісту. І це логічно – бо об’єктивних, підтверджених даних про те, що сталося 28 лютого в Овальному кабінеті у нас як не було, так і нема. Відповідно, точка зору залежить від того, у що ми віримо або хотіли б вірити.
Чи була розмова в Овальному кабінеті експромтом або заготовкою? Якщо заготовкою з метою публічно зірвати переговори, то чиєю? Якщо чиєюсь заготовкою, то з якою метою? І чи ця мета, якщо вона була, продиктована державними чи особистими мотивами?
Варіантів тут багато – від «Зеленський не хоче виборів» до «Трамп – агент КДБ», щось на кшталт «Криголама» авторства Віктора Суворова (де Гітлер був «криголамом» Сталіна в Європі). І поки нема однозначної відповіді на питання, що ж сталося недавно у Вашингтоні, тобто поки не з'являться беззаперечні підтвердження чи спростування кожної гіпотези новими вчинками головних учасників, можливо все. Можна навіть стверджувати, що будь-які дії чи спроби головних акторів нічого б не змінили, бо "і так все було вирішено ще до візиту".
Єдине, що точно не викликає сумнівів – це смерть моралі у великій політиці. Навіть несправжньої, позірної, розрахованої на наївного виборця. Не відомо, що там з America, але Realpolitik точно Great Again. При чому в прямому ефірі і на радість публіці.
В цій реальній політиці важливо пам’ятати, що справжні інтереси американських політиків знаходяться всередині американського суспільства – серед їхнього електорату. Весь оцей наркотрафік, проблеми з іммігрантами, гендерні перипетії, проблеми зі страхуванням та медициною, загалом з економікою – це головне, бо завдяки цьому Дональд Трамп став президентом. А ми цього не сприймаємо, ми вважаємо, що Америка як світовий поліцейський повинна робити добро в цілому світі, і що вона просто за замовчуванням не може вчиняти інакше, як допомагати Україні. Ми знову, наче на початку 90-тих, намагаємося зрозуміти американців через піратські відеокасети з дешевими бойовиками та гугнявим дубляжем. Просто очікування зараз вищі, то й розчарування болючіші.
Трамп не прийшов в ідеальний світ і не зламав його. Він симптом тривалих процесів, в результаті яких між повільною деградацією (демократи) та непрогнозованим Great Again (де техноолігархи + невдоволені об’єдналися під брендом республіканців) американці обрали другий варіант. І зараз Трамп дійсно робить те, що обіцяв: скорочує державний апарат, змушує Європу займатися своєю безпекою самостійно, оголошує тарифні війни, переслідує мігрантів та воює з наркокартелями. Інше питання – як він це робить.
Не мало б бути сюрпризом і те, що Трамп – «істота транзакційна», що живе за принципом «ти мені – я тобі», називаючи такий підхід «укладенням угод». Путін, як це не дивно, діє в схожій манері: укладає угоди з КНДР, Іраном, Китаєм. Навіть рекрутинг в російську армію – це угода «життя в обмін на гроші», а не масова мобілізація. В нього є чим розраховуватися, а це в розумінні Трампа і означає наявність тих сумнозвісних «карт», про які він торочив в Овальному кабінеті. Захист Європи, свободи, демократії, мобілізація до ЗСУ – це не «карти».
В психології є такий феномен: ситуацією володіє той, кому менше розходиться на результаті. Багатьом політикам на Заході важливо реагувати на такі поняття як законність, права людини, недоторканність життя. Їм (і їхнім виборцям) на цьому залежить, тому заклики з боку України про допомогу були почуті. На Трампа це діє прямо протилежно, тому деякий час українські спікери пробували зіграти на бажанні нового американського президента виглядати переможцем. Мовляв, якщо є обіцянка закінчити війну, будемо вважати, що це для нього важливо. Але чи є обіцянка Трампа стосовно України вагомим чинником для самого Трампа? Не факт, особливо на фоні внутрішніх проблем. Відповідно, він і діє за принципом «вам воно треба - ви і займайтесь».
Засуджуючи таку поведінку американської адміністрації ми нічого не змінимо. Навпаки, там багато мстивих і амбітних політичних хижаків, які сприйматимуть це як легкий виклик і «затравку» для своєї публіки. Це ганебно, підло та аморально, але це умови, в яких треба працювати. Бо Америка може дозволити собі заяви про необхідність виборів в Україні. Україна заявити про нелегітимність Трампа, на жаль, не може.
Єдиний позитив на сьогодні – Україна не самотня на цьому «святі» Realpolitik. Невизначеність в Європі зараз не менша, ніж у нас. Яка доля НАТО? Що чекає на солідарність в ЄС на тлі анонсованої тарифної війни? Що робити з Китаєм, який уже проник в багато країн на континенті? Наскільки можна покладатися на американську зброю, програмне забезпечення до якої може бути вимкнене в будь який момент?
НАТО, як відомо, створювали для того, щоб тримати німців обеззброєними, а росіян – за межами Західної Європи. Зараз же проблема стримування росіян – це, виявляється, клопіт обеззброєних німців. Що перетворює Альянс на ще одну неактуальну структуру типу ООН.
Якби американці нічого не сказали європейцям, якби всі продовжували робити вигляд, що НАТО в порядку – то Україна в такому випадку опинялася б самотньою в зоні найбільшого ризику, приречена на депопуляцію та економічну деградацію. Європа би просто продовжувала «крапельну» підтримку України, як це робила попередня адміністрація США. Вони були готові платити за існуючий стан речей, але ж Україна фізично не витримає такої "роботи".
І добре, що їх теж трусонуло, що пішли розмови про російську небезпеку та потребу у власних збройних силах. Гірше би було, якби вони і надалі вірили в Америку, а Україні б виділяли дозовану допомогу, аби вона тільки різко не впала. А тепер уся Європа – зона ризику, а це означає більшу солідарність. Бо союзники – це ті, хто розділяють не лише спільні цінності, але й протидію спільним небезпекам. Звісно, Польща може сподіватися на особливі відносини з Трампом, але вони ж не настільки наївні, щоб покладатися на США на всі 100%.
Інтерес США – відірвати Росію від Китаю, врятувати її від розвалу та громадянської війни. Це суперечить інтересам України, про які не повинні говорити українські посадовці за жодних обставин, але про які повинні розуміти громадяни – адже мова йде про дезорганізацію простору північної Азії. Чого США не допустять. Принаймні доти, доки не втратять надії побачити Росію не китайською. І заради цього вони готові жертвувати Україною – меншою фігурою.
Що ж в інтересах Європи? Вся Європа зараз відчуває себе так, як відчували народи центрально-східної Європи між Москвою та Берліном у першій половині ХХ століття. Якщо раніше Берлін і Москва нависали над Центральною і Східною Європою, тепер Вашингтон і Москва (а за кілька десятиліть цю позицію займе Пекін) нависають над всією Європою і Азією. Польща, Балтика, Чехія і Балкани тепер в одному човні з Парижем та Берліном. І навіть Туреччина заявляє про намір «врятувати Європу», бо регіональне лідерство – це добре, але у випадку глобального потрясіння все ж таки хочеться опинитися в компанії адекватних. Тим часом Париж, Лондон та Берлін теж не панують над ситуацією. Ось де зміни. Навіть якщо Америка повернеться до своєї глобальної ролі, про існування "прекрасного океану" між нами пам'ятатимуть ще довго.
Країни Європи стають суб’єктними (як цього і хотів Трамп), конструкція ЄС тріщить по швах (як хотів Путін). З цього може вийти щось, що неприємно здивує їх обох. Уже зараз всі розуміють, що потрібно багато зброї, бажано – своєї, а ще краще – ядерної. Але, як і про бажання розвалити Росію, про це треба пам’ятати, але не потрібно говорити через офіційних осіб. Бо якщо публічно спитати британських чи польських політиків, що вони думають про США, ми ніколи не почуємо різкої критики. Про те, на чиєму вони боці: Америки чи України, теж краще нікого публічно навіть не питати.
В результаті виживуть ті держави, які зуміють між «красним слівцем» задля електорального зиску і реальними політичними рішеннями обирати друге. І де суспільства зрілі настільки, щоб пробачати своїм політикам примирливу риторику назовні, якщо вона компенсується ефективними ракетними програмами всередині. А не оце от все…
А в Америці, так виглядає, «хотіли як краще, а вийшло як завжди». У Римській республіці теж колись спробували обмежити владу Сенату і повернути республіку громадянам. Натомість отримали обов’язок демонстративно приносити жертви статуям живого бога-імператора.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA