В Україні стрімко відновлюється політичне життя. Від розмов про «вибори не на часі», завдяки прямолінійності нової американської адміністрації, ми без зайвих маневрів і пояснень моментально перейшли до «звичайно, треба провести, хто ж проти». Але те, що поспливало в процесі, змушує задуматись, чи є у нас політика як така. Не проща на вашингтонський «молитовний сніданок», а власне політика.
Політика як управління, коли суспільство є і об’єктом докладання зусиль, і кінцевою метою. А не лише проміжною ланкою потрапляння/залишення при владі та інструментом для персонального збагачення. Бо те, що почали олігархи і червоні директори у 1990-тих, воно ж нікуди не зникло. Коли реформи, наче «жовтнева революція», мають початок, але не мають кінця. Зате в процесі хтось обов’язково покращить своє матеріальне становище.
Як помаранчевий Майдан і Революція Гідності, так і повномасштабна війна, треба визнати, ситуацію глобально не змінили. Як і тоді, так і тепер, «вікно Овертона» для радикальних змін відкрилося і швидко закрилося. А потім закрилась і можливість бавитися у «теорію розбитого вікна», вибачте за сумний каламбур. Залишилося лише покладатися на «систему», яка неефективна, аморальна, з низьким коефіцієнтом корисної дії – але це єдине, що продовжує працювати.
Під час війни, як і після двох революцій, неефективний апарат вирішили не спростити, а посилити, додавши повноважень, органів і штатних одиниць. Наглядові ради, комісії, експерти, уповноважені – всі ж повинні чимось займатися і доводити свою потрібність. Роботи об’єктивно на всіх не вистачає, відповідно – потрібно знаходити собі зайнятість. Так бюрократія починає працювати сама на себе. А інтереси державних органів – розходитися із інтересами держави.
Для корпорацій і приватних підприємств, на які по суті завжди перетворюються роздуті до непристойності державні органи, працює правило «лох не мамонт – весь не вимре». Але для держави, особливо в час війни, це правило є згубним. Бо «лох» таки вимирає, емігрує та тікає «в тінь».
Тим часом державний апарат, попри всю свою «могутність» на фоні «пересічного громадянина», є насправді неймовірно кволим. І не може, навіть при найсильнішому тиску з боку політичної влади, приступити нарешті до виконання своїх прямих обов’язків. Брати хабарі, тиснути на опонентів, клепати «ліві довідки» – це будь ласка, це можна. Реформувати суди, МСЕК, ВЛК чи ТЦК – тут уже виникають непереборні обставини та об’єктивні проблеми. Посадити будь кого в СІЗО, бо «не вжив відповідних заходів» – можна, а створити умови для ефективного вжиття цих заходів – уже ні.
Відповідно і громадяни діють уже не як громадяни, а як мешканці підмандатних територій.
Тому що мотивація в умовах «дилеми в'язня» має бути відповідна. Бо довіри до держави нема не лише через російське ІПСО, а значить – кожен сам за себе.
Але вибори будуть. При чому на фоні не лише старих проблем, а й поки що головної нашої невизначеності ХХІ століття – чи залишиться Україна хоча б мінімально суб’єктною, чи перетвориться на гігантський простір для видобутку корисних копалин та вирощування зернових культур. Американці, до речі, за суб’єктність України (тобто за захист своїх інвестицій коштом «приймаючої сторони»).
Що характерно, майже усі інтерв’ю останніх місяців в Україні (хто б їх не брав, і кому б не давав) так чи інакше торкаються теми «як так сталось і де ми помилились». Але ніхто нікому і ніколи не сказав, що помилився саме він. Чи під час підготовки до агресії, чи в перші місяці, чи під час невдалого контрнаступу. Не говорячи уже про політику роззброєння, багатовекторності чи банальний популізм трьох десятиліть незалежності. І всі вони готові знову обиратися. Готові керувати і вести. Ну як вести? – радше показувати напрямок руху. Бо ж не за собою буквально, тут дурних нема.
Так ми і входимо у «вибори-2025», з усміхненим Ківаловим у Лондоні, який представляє українську юридичну освіту, і з Ганною Герман на «молитовному сніданку» у Вашингтоні. Тому що вони насправді символізують тяглість, нашу державну і суспільну спроможність. А не з військовими героями, як це уявляли собі наївні громадяни.
P.S.: тим часом питання провини не таке просте, як може здатися. Як мінімум, наше покоління уже завинило перед поколінням тих, для кого курси військової підготовки в школах і ВНЗ, а також реальний призов на військову службу стануть реальністю уже найближчим часом. Щоправда, не для всіх – в декого ще є змога виїхати на навчання закордон до досягнення повноліття. Завинили тим, що голосували за гречку, і за «дешевий газ» в обмін на важке озброєння. За можливість не платити за комуналку, поки дорослі політики крали цілими галузями економіки. І головне – за небажання засуджувати «своїх».
Але в цьому немає нічого дивного. Ми ж однаково шануємо і політиків часів української революції початку ХХ століття, і Герої Крут. Хоча їхній героїзм не став би можливим, якби політики і державні мужі якісніше виконували взяті на себе обов’язки. За героїзмом одних майже завжди бовваніє халатність та безкарність інших. Так було, є і, на жаль, буде. Доки залишатиметься переконання, що винен хтось інший, а люди – звичайний поповнюваний ресурс.
Чи підніме якась політична сила питання справжньої відповідальності? Ні. Чи будуть зроблені якісь висновки за результатами останніх років? Навряд чи. Тому вибори хоч і будуть, з політикою доведеться зачекати.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA