Тривалий час доводиться писати про те, що Україна матиме шанси не тільки на виживання, але й на розвиток, якщо знайде своє належне місце у зіткненні великих гравців. Не так, як це було в історії, коли українцям доводилося воювати з обох боків фронту за інтереси імперій або ідеологічних режимів, сподіваючись, що після перемоги їх нарешті визнають і дозволять самостійне державне існування. Орієнтація на впливовий зовнішній чинник через внутрішню слабкість була визначальною в державницьких аспіраціях українців у ХХ столітті.
Під час Першої світової війни ставка робилася виключно на Троїстий союз, оскільки до складу Антанти входила Росія. Під час Другої світової війни радикальні українські націоналісти зробили вибір на користь Третього Райху, сподіваючись отримати щось від окупації Польщі та перемоги над Радянським Союзом. Тепер важливо зрозуміти, що ця орієнтація зазнала краху, а використання «аргументів» з тих часів для пояснення теперішніх процесів є вкрай шкідливим. Бо вони лише підживлюють путінську пропаганду та відштовхують потенційних союзників.
«Осад» радянської пропаганди
Обидві ці «орієнтації» базувалися на розрахунку українськими ресурсами: продовольством, надрами, людьми. Після підписання Брест-Литовського мирного договору 1918 року українське збіжжя врятувало від голоду Відень і Берлін, натомість Україна отримала техніку, промислові товари та фінансування. Весь негатив, пов’язаний із цим договором, був сформований радянською пропагандою. Тези про «експлуатацію» та «грабежі» залишаються в історичній пам’яті й сьогодні.
Хоча жодна інституція не представляла українців у контактах з нацистською Німеччиною, радянська історична наука приписала цю роль окремим колабораціоністським формуванням. Згодом націоналістична еміграція прийняла цю тезу, прагнучи представити себе єдиною впливовою політичною силою, що дозволило СРСР маркувати весь український рух як пособників нацистів. Це глибоко закріпилося в історичній пам’яті, посилюючи страх перед передачею українських ресурсів у руки іноземців.
Російські кліщі українського олігархату
Протягом десятиліть українські ресурси потрапляли не стільки до іноземців, скільки до місцевих феодалів та проросійських олігархів. Залізна й марганцева руда опинилися в руках невеликої групи осіб, які, скупивши медіа, політиків та депутатів, збагачувалися за рахунок мінімальної ренти, контролювали політику країни, блокували її інтеграцію із Заходом та забезпечували збереження України в орбіті Москви.
Це не схоже на незалежну державу. Це більше нагадує європейську версію Родезії, де приватна структура варварськи грабувала надра і народ. Родезія виникла завдяки підприємцю Сесілові Джону Родсу, засновнику компанії «De Beers», який створив цілу колоніальну систему для експлуатації природних ресурсів.
Після розпаду СРСР в Україні почалася ваучерна приватизація, яка сформувала клас олігархів. Але справжніми олігархами стали ті, кого Москва допустила до посередництва в торгівлі російськими енергоносіями. Вони взяли під контроль прибуткові галузі, отримали доступ до природних ресурсів, стали неймовірно багатими, але залишалися вірними Кремлю.
Зашморг на шиї євроінтеграції
Коли українські клани почали набувати певної самостійності, Москва вдавалася до радикальних дій. Приклад – вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, яке мало на меті повернення України в російську сферу впливу. Подальші революції були боротьбою українців за європейський вектор, але вони щоразу завершувалися реставрацією олігархічного правління.
Олігархи блокували імплементацію європейських законів, антикорупційних реформ та західних інвестицій, прикриваючи це «національними традиціями». В результаті в Україні склався принцип: «краще нас грабуватимуть свої, ніж чужинці».
Від остаточного скочування в російську систему Україну врятували дві революції. Однак Путін не зміг змиритися навіть із частковою втечею України на Захід. Він розпочав війну, а український олігархат розділився: одні підтримували Росію, інші захищали свої капітали, ставши на бік України. Але навіть у розпал війни відбувалися сепаратні домовленості з Москвою.
Американський резон
Війна проти України – лише частина світового протистояння за контроль над ресурсами. Це конфлікт осі «Пекін-Москва-Тегеран» із Заходом. Америці у протистоянні з Китаєм потрібні рідкоземельні метали, уран та інші ресурси, яких вдосталь в Україні. Дональд Трамп підходить до цього прагматично: якщо США допомагають Україні, вони мають отримати доступ до її ресурсів.
Такий підхід вигідний і Україні. По-перше, розробка покладів рідкісноземельних металів – це довгострокова перспектива, що дає час на створення справедливих правових умов. По-друге, це дозволить залучити західні інвестиції та змусить Україну реформувати судову систему й податкове законодавство, що завдасть удару по олігархічній моделі.
Це і є справжня перемога. Якщо Україна не змінить систему, війна лише відкладеться. Країна повинна перестати бути «білою Родезією» для російсько-українських олігархів.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA