Війна – це не змагання і тим більше не турнір, де вболівальники обох команд зручно розмістилися на трибунах, а після матчу спокійно підуть святкувати перемогу, або «заливати» алкоголем поразку. Бо у справжній війні йдеться про існування цілих держав і народів, а також те, як надалі буде розвиватися світ. Які принципи і правила запанують у світі майбутнього. І на цьому треба закінчити зі спортивними аналогіями та перейти до загрозливої реальності. І найбільше тому, що російська агресія проти суверенної України має всі ознаки екзистенційної війни. Тобто за право існування української держави і проти геноциду нації.
Зеленський і запліччя
Через те, що російська гібридна війна стала прямим порушення більшості норм міжнародного права, Україні дивом вдалося «на ходу» сформувати нову проукраїнську коаліцію. А героїчний спротив українців у поєднанні з допомогою партнерів по коаліції зробили справжнє диво – Україна вистояла і зберегла суверенітет. І це вже величезна перемога українців.
Вистояла, але втратила цілісність. Чому так сталося – тема для предметної розмови іншим разом. А зараз потрібно прийняти цей гіркий факт як проміжний, і не використовувати його у вигляді тарану проти діючого президента та його команди. Атак із зовні й без того вистачає. Та й по-чесному, які можуть бути претензії до Володимира Зеленського?
Хіба що стосовно недостатнього рівня проведених реформ і тривалої стагнації у внутрішній політиці. Напевно так, але водночас пригадаймо, скільки «червоних ліній» малювали для нього новоспечена опозиція і старі номенклатурні патріоти? Як тішилися слабкому кадровому потенціалу його початкової команди. І все це для того, щоб «збити» Зеленського і повернути собі надію знову пробратися на найвищі владні посади. Про те як рятувати країну від сповзання в російську пащу не було й мови.
Ситуація неймовірно ускладнилася після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І попри те, що найважливіші гравці західного світу майже змирилися з невідворотністю російської окупації України, навалу вдалося відбити. З покращенням ситуації стала знову все більш нав’язливо нагадувати про себе опозиція. Дійшло до того, що Зеленського звинуватили у намаганні присвоїти собі диктаторські повноваження. І це через те, що президент України чи не вперше в історії зайняв вольову позицію. Критики Зеленського, ховаючись за позицією поборників демократії, непомітно перейняли ледве не всі тези ворожої пропаганди. Мовляв, Зеленський більше нелегітимний і він узурпував владу.
Склалася непроста ситуація, оскільки «опозиція» до певної міри позбавляла президента України надійного запліччя. Змушувала демонструвати перед партнерами не тільки незламну волю, але й масову підтримку його позиції. Знову ж таки, дехто з партнерів тільки й чекав аргументів, щоб залишитися осторонь від підтримки України. Хоча в українській суспільній думці залишалося хибне переконання, що західні демократії цілком і повністю на боці справедливості, тобто України.
«Віч-на-віч» з партнерами
На початку війни здавалося, що міжнародні закони непорушні. Що західні демократії ніколи не поступляться принципами. Що при першій загрозі стануть на бік несправедливо скривдженого. Але на практиці все виявилося «не так однозначно». Щоб не ризикувати на наступних виборах і заодно не залишати звичну зону комфорту, західні лідери досить легко вдалися до політики «умиротворення агресора», поступаючись тому лише за рахунок жертви. Але, щоб не втратити остаточно лице, робили пафосні заяви, що вони з жертвою агресії «до кінця» або до тих пір «поки це буде потрібно».
Погодьмося, формулювання досить обтічне. Бо контекст вказує на не зовсім партнерські відносини. Оскільки кінець може виявитися смертю жертви. Тоді будь-які зобов’язання втрачають значення і вже не буде жодних докорів сумління. Ситуація складеться хоч і сутужна, бо доведеться виходити на пряму розмову з Путіним, але й простіша, оскільки не треба буде більше ховати очі від України.
І тут ми повертаємося до першого періоду, коли президент Зеленський сміливо дивився в очі західним партнерам і, не загортаючи в папірчики, наголошував на їхній опортуністичній поведінці. В окремих моментах навіть, не добираючи слів. Що не могло не викликати дискомфорту у західних партнерів. Ті ображалися на «невдячність українців». Погрожували Україні не так інтенсивно допомагати в майбутньому. Дзвонили Путіну, торгували з Росією і дуже вибірково запроваджували санкції, щоб ті бува, не погіршили соціально-економічну ситуацію в їхніх країнах.
Після цього президенту Зеленському нічого не залишалося, як змінити тактику. Знаючи, що західні політики найбільше бояться бути не обраними, він почав звертатися безпосередньо до громадян країн через їхні парламенти. Подіяло. Але навіть тут українська опозиція майже кожного разу обурювалася «недипломатичною» поведінкою Зеленського. Намагалася нав’язати альтернативні зв’язки, заважаючи команді Зеленського консолідовано представляти Україну. Фактично допомагала західним урядам шукати додаткові вимовки, чому ті не дають Україні зброю, або не припиняють торгувати з Росією.
Те ж саме стосується постачання зброї. Кожна категорична заявка Зеленського на все більш потужну зброю сприймалася «опозицією» як неймовірний ризик залишитися сам на сам з ворогом. Але тактика спрацювала. І сталося це завдяки чіткій і непоступливій позиції президента Зеленського. А тепер розкручування міфу про впертого і непоступливого Зеленського знову хочуть використати.
На сцені Дональд Трамп
Не треба зайвий раз пояснювати, що з обранням Дональда Трампа президентом США повністю міняється диспозиція на світовій політичній шахівниці. І тут вже не йдеться про те, хто: Дональд Трамп чи Володимир Зеленський, першим кліпне і відведе погляд. Тут про те, кого Трамп визначить переможцем у двобої між Зеленським і Путіним. Бо зараз справжня гра нервів відбувається між Москвою і Києвом. Зрозуміло, що ресурс війни вичерпується в обох сторін. Ясно також, що все залежатиме від того, якою буде подальша допомога США Україні. Чи Трамп вирішить перекласти весь тягар на аморфний ЄС. Або, може, поставить ультиматум і знищить неслухняного.
Одне точно, поки Трамп не прийняв присягу, він буде промацувати не тільки на предмет особистої лояльності Зеленського і Путіна, але й намагатиметься вибудувати нову архітектуру міжнародних відносин. Можливо переважить сподівання, що йому вдасться відірвати Росію від Китаю і навіть змусити Москву виступити проти Пекіна спільним фронтом. Що є справою в природі неможливою. Бо насправді це війна Китаю проти західної цивілізації. Без Китаю Росії не вижити. А як би деякі авторитарні елементи не подобалися особисто Трампу, він не перестане вважати Китай противником Америки.
У випадку, якщо Трамп схоче «провчити» занадто хитру Західну Європу і налякати її «війною на порозі», він не піде аж на таке посилення Путіна і заодно Китаю. Бо тоді йому доведеться говорити з Путіним як з рівним. Зрештою, йому може виявитися достатнім переорієнтування європейської економіки на американський ринок. Про що вже наполегливо сигналізує Урсула фон дер Ляєн. Та й новий склад Єврокомісії, її найважливіші напрямки, віддані представникам Центральної та Північно-Східної Європи. Також важливо, що лідерство в старому Союзі почне помалу зміщуватися в бік Центральної Європи. А тут надзвичайно важливою може бути майбутня роль України. І не тільки в плані безпеки континенту.
В цьому ключі є надзвичайно важливою реакція, яка буде виходити від Зеленського і від Путіна на перелік прізвищ, яких Трамп має намір призначити на важливі посади у себе. На їхні висловлювання: колишні і теперішні. Треба все сприймати як свого роду зондаж і перевірку.
Українцям не варто в постаті Трампа все зводити до бізнесових калькуляцій. Так, в більшості випадків його команда має прораховувати зиски зі всіх оборудок. Тому буде мало сентиментів навколо демократії і справедливості, а багато економічної вигоди. Попереду оптимізація всього – від внутрішньої бюрократичної системи до зовнішніх відносин. Також не варто забувати про величезне еґо Трампа. З огляду саме на цю особливість і Зеленський, і Путін мають проявити готовність до прийняття плану Трампа. Тому Зеленський заявив, що він відкритий і готовий, але предметно коментуватиме після того, як Трамп стане президентом та приведе до влади свою команду. Бо тепер поспішною реакцією можна тільки нашкодити.
Тим більше, що американські медіа не перестають ліпити з президента Зеленського «кам’яну брилу» непоступливості і безпідставно пророкують готовність Путіна до переговорів. В цьому контексті останні заяви президента Зеленського є дуже втішними. В одному з останніх інтервʼю для американського каналу він заявив, що в України нема ресурсу, щоб збройним шляхом повернути собі Крим і вийти на кордони 1991 року. Що це повернення відбудеться політичним та дипломатичним шляхом. Отже, сигналізує, що він готовий до обговорення з Трампом його варіантів завершення війни та встановлення справедливості.
І на завершення. В перехідний час для Америки та період невизначеності в Євросоюзі, українцям не варто атакувати президента Зеленського надмірними вимогами щодо того, що вважати перемогою і справедливістю. Не треба встановлювати планку на рівні «рекорду» 1991 року, для того, щоб спробувати потім показати довгоочікуване нами перемирʼя як особисту поразку Зеленського. І на цьому будувати свою майбутню виборчу кампанію.
Здається, цей період «гри нервів» стане вирішальним у прийнятті рішень Трампом. А тому не послаблюймо свої позиції.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA