Ця війна втомила всіх. Особлива втома від війни відчувається, коли вона набирає позиційного характеру і, коли зникає загроза повного знищення. Те, що українцям вдалося захистити свою державу від набагато потужнішого ворога, і коли західний світ ще на старті війни погодився з її окупацією – є подвигом. Подвигом тих, хто з перших годин вторгнення став на захист Батьківщини. Але два з половиною роки повномасштабної війни багато що показали і змінили. Показали, що країни західної демократії істотно поступаються перед авторитарними диктаторами Сходу і Півдня. Що при виборі між погіршенням соціально-економічного стану своїх громадян і захистом норм міжнародного права і боротьби проти віроломного агресора, який нищить демократію і чинить геноцидальні дії, вони виберуть тактику «задобрювання агресора». І навіть більше – нададуть перевагу вигідній торгівлі з агресором і спробують з ним «розрахуватися» за рахунок жертви.
Таким чином в очах ситого Заходу жертва агресії стає свого роду перешкодою на шляху до повернення спокійного довоєнного життя. Коли в Європу йдуть дешеві російські вуглеводні, країни ЄС ефективно збувають в Росію свою продукцію, а американці знову можуть бавитися з Москвою у «перезавантаження». В цьому контексті подвиг українців стає тим, що порушило глибокий «сон» трансатлантичної цивілізації. Бо, виходячи з позицій США та ЄС станом на початок агресії, цим гігантам світової політики було б зручніше, якби Україна не чинила опору. І їм не треба було б доказувати відданість нормам демократії і міжнародного права, виступаючи проти їх брутального порушника.
Доводиться констатувати, що від самого початку російської агресії і до сьогоднішнього дня західний світ не набагато просунувся у своїй стратегії і тактиці щодо Росії. Як відомо, в перші дня агресії американський президент Джо Байден чітко заявив, що НАТО і США не будуть захищати Україну. Що Путін відчує справжню силу НАТО тільки тоді, коли посміє атакувати одну з країн Альянсу. На практиці це означало зелене світло для захоплення України. І служило поганим сигналом для малих країн членів НАТО, які ще недавно були радянськими республіками. Сигналом про те, що ніхто їх не збирається по-справжньому захищати.
Стійкий опір українців дав підстави їх президентові Володимиру Зеленському буквально «вигризати» у західних партнерів зброю і навіть більше – формувати нову проукраїнську міжнародну коаліцію. Епопея з наданням Україні потрібної оборонної і наступальної зброї буде ще багато разів вивчатися фахівцями. Але вже тепер зрозуміло, що Захід видавав Україні рівно таку кількість зброї, щоб вона не програла, і рівно стільки, щоб Росія не зазнала поразки. Перший варіант із поразкою України створював би пряму загрозу для країн ЄС. І провокував би продовження гібридної агресії в Європу. Яка була б тільки питанням часу.
Другий варіант, з поразкою Росії, був не менш небажаним західним союзникам, оскільки повністю перекладав би вирішення транзиту влади в Москві на Захід.
При чому зі всіма можливими сценаріями: громадянською війною у ядерній країні і розпадом її на ворогуючі між собою анклави. І тут історія з традиційними страхами західного світу знову спрацювала. Якщо колись американці і європейці страшенно боялися мирного розпаду СРСР, то тепер, в умовах гарячої війни, цей страх їх просто паралізує.
Тоді США також дико боялися самого факту, що частина радянського ядерного потенціалу залишається в Україні. І реально викручували українському керівництву руки, щоб Київ передав ядерну зброю, на їх помилкову думку, більш надійному і прогнозованому партнерові – Москві. Вашингтон і Брюссель, за давньою імперською звичкою, вважали Україну недодержавою, яка з часом стане прямим сателітом Росії, а то й знову повернеться до її складу. Фактично примушування Заходом України передати ядерну зброю Росії стало увертюрою до сьогоднішньої кривавої війни. Так дорого обходяться малим народам помилки великих держав.
Повертаючись до актуальної ситуації треба зазначити, що існує ще один аргумент для затягування цієї війни. Не таємниця, що США такою дозованою збройною допомогою Україні, ведуть війну на виснаження Росії. На доведення її до так слабкого стану, коли та погодиться на західні умови миру. Найбільш цинічним у цій ситуації є те, що західні союзники безсоромно користуються безвихіддю українців і реалізовують цей план українською кровʼю.
Проте такий план «війни» проти Росії можуть істотно змінити результати президентських виборів у США. При чому незалежно від того, хто стане переможцем. Правда, у випадку перемоги Дональда Трампа прогнозується більше драматизму. І ще більше «несподіванок», якщо він відмовиться визнати свою поразку. Але у обидвох випадках доведеться все істотно міняти. А тому, через турбулентні зміни в США і через неймовірну втому українців, над цією війною зависла ідея перемирʼя, а точніше зупинка гарячої фази війни.
Все частіше в інформаційному просторі стали зʼявлятися покликання на німецький та корейський варіанти замирення. Але попри пекучу необхідність зупинки гарячої фази війни, застосовування одного або другого сценарію до України є злочинним. І ось чому.
«Німецький» сценарій
Справа в тому, що поділ Німеччини на окупаційні зони аліянтів став результатом поразки нацистського Райху. Райху, який розпочав Другу світову війну, спричинився до багатомільйонних жертв, страшних руйнувань і через антилюдську ідеологію здійснив найбільший злочин проти людяності – Голокост. Тому країни Антигітлерівської коаліції не тільки розділили Німеччину на зони окупації, але й провели її денацифікацію та демілітаризацію. Правда, це не стосувалося зони радянської окупації.
Німеччину поділили як покарання за вчинений злочин і для недопущення німецького реваншизму в майбутньому. Тому пропозиція встановити на цих же засадах статус кво розділеної України заради примарного миру є неприйнятною. Оскільки Україна в цій війні не агресор, а жертва агресії. Узаконити за агресором окуповані території, сісти з ним на рівних за стіл переговорів – це стати на його бік. Залишити злочинцю загарбане – це заплатити агресорові за рахунок жертви. До всього, непокаране зло має здатність дуже швидко репродукуватися і повторюватися. І домовленість «на рівних» дуже швидко обернеться новою катастрофою.
Ще одним неприпустимим твердженням є те, що розділена Німеччина була передовою боротьби між Заходом (Америкою) і комуністичним Сходом (СРСР) з подальшою екстраполяцією цієї тези на український ґрунт. Але це категорично різні випадки, оскільки ФРН була інтегральною частиною західного світу і з 1955 року повноправним членом НАТО. А як показала повномасштабна війна Росії проти України, це ніяк не Америка і тим більше не НАТО воюють проти Москви. Це Україна, при дозованій збройній і фінансовій підтримці (надзвичайно вагомій!), воює проти російського монстра. Воює часто зі звʼязаними західними партнерами руками, що проявляється у забороні застосовувати надану зброю на території країни-агресора.
З огляду на це виникає гостре питання, якими ж можуть бути форма і процедура тимчасового замирення? Зрозуміло, що українське політичне керівництво ніколи не визнає у законний спосіб територіальних втрат України. Стало зрозумілим, що на даний момент бракує людського та матеріального ресурсу повернути країну в межі кордонів 1991 року. Також видно, що Росія не скоро зазнає краху, а тому справедливе бажання українців покарати за усі злочини росіян – відкладається. До речі, цей момент буде девальвувати навіть найкращі варіанти виведення України з гарячої фази війни. Обовʼязково знайдуться критики, які скажуть, що Зеленський все проциндрив.
В цій ситуації українському політичному керівництву не позаздриш. Багато українців більше не хочуть воювати, але вимагають від лідерів держави неможливого – викинути ворога за межі держави і добитися тотальної міжнародної ізоляції Росії. Що важко собі уявити в тій міжнародній обстановці, яка склалася. І тут, нібито, Україні може знадобитися приклад Кореї.
«Корейський» сценарій
Але нагадаю, що війна в Кореї (1950-1953) відбувалася, знову ж таки, за участі на боці комуністичної КНДР – СРСР і Китаю. А на боці Південної Кореї – США та низки інших потужних країн. Нагадаю також, що ця війна зупинилася на межі 38-ї паралелі, яка розділила півострів на дві країни з кардинально різними системами. Була проведена демаркаційна лінія, створена демілітаризована зона, а КНДР підписала мирний договір з ООН.
Південна Корея ніякого мирного договору не підписувала, а тому фактично й зараз перебуває в стані війни з КНДР. Хоча в 1991 році підписала акт про ненапад із КНДР.
КНДР так і залишилася проксі комуністичного Китаю, людожерським режимом, який внутрішньо є суцільним концтабором, а для зовнішнього світу – постійною загрозою ядерного конфлікту. Варто нагадати, що КНДР пішла на підписання мирного договору з ООН тільки після смерті радянського диктатора Сталіна. Південна Корея так само залишила в своєму минулому непрості сторінки. Були і військові перевороти (1961 та 1980), були й авторитарні режими. Але перехід на демократичні рейки перевів країну зі статусу однієї з найбідніших країн в регіоні до лідера у виробництві електроніки та найсучаснішої зброї.
Україна може врахувати негативний корейський досвід, щоб довго не блукати манівцями, бо на це нема часу. Але треба памʼятати і про істотні відмінності між корейським та українським контекстом. По-перше, так звані ДНР-ЛНР – це не рівень КНДР. Це навіть не сепаратистські угруповання, об’єднані спільною етнічністю, ідеологією, історією та культурою. Це окуповані Росією українські землі, використовувані як плацдарм для подальшої окупації усієї України. По-друге, Росія відразу відмовилася від бутафорної ідеї Малоросії і перейшла до включення цих земель до свого складу всупереч усім нормам міжнародного права. А отже про війну так званих ДНР-ЛНР з Україною нема і мови.
Це війна, що почалася з агресії РФ і це – війна на знищення України. Саме тому форма і процедура тимчасового замирення мають надзвичайно важливе значення. Не менш важливими за умови тимчасового перемирʼя є те, хто виступить посередником. Бо, якщо «миротворцем» виявиться Китай, а ще гірше бутафорна ООН з її генеральним секретарем, то Україна стане подвійною жертвою.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA