Ніхто не любить, коли ним маніпулюють або ставлять перед фактом. Навіть із найблагороднішими намірами. Хоча, коли ці наміри зовсім чисті та світлі, а самим маніпульованим від цього великої шкоди нема (крім неприємного осаду) – така поведінка загалом може навіть винагороджуватися.
Так сталося на початку повномасштабного вторгнення, коли український президент Володимир Зеленський, не отримавши адекватної допомоги від лідерів західних демократій, почав звертатися напряму до їхніх виборців і до парламентів.
Є припущення, що з «Планом перемоги» був схожий задум. Його теж активно анонсували, «підігріваючи» суспільний інтерес, але коли представили якусь частину лідерам союзників – реакція була, скажімо так, далекою від очікуваної. Радослав Сікорський, Петер Павел, численні оглядачі та аналітики були м’які у формулюваннях, але безкомпромісні по суті – цей план не виглядає реалістичним у короткостроковій перспективі.
Тому подальші спроби «продавити» цей план з трибуни ООН вже були ослабленими і сприймалися критично. Прикро, але це і є та сумнозвісна Realpolitik – огидна, безсовісна, але неминуча. Тобто прогнозована.
Можна, звісно, заявити, що всі, хто вагається – безпринципні мерзотники. Що в них страх перед Москвою, стокгольмський синдром, корупція, і далі наполягати на загальних ідеалах. Але воно спрацьовуватиме все рідше й рідше. Можна так само все звести до Трампа, виборів у США та посла Маркарової, де Україна – лише пасивний заручник чужої боротьби за електорат. Але це буде самонавіюванням і пошуком виправдання. З іншого боку, можна гучно заявити, що Зеленський втратив двопартійну підтримку в США своїми непродуманими кроками, але і це не пояснить картину в комплексі.
Щоб усвідомити всю глибину ситуації, потрібно повернутися до головного – до цілей війни. А головна ціль – вижити. З можливістю продовжити жити в майбутньому. Тому Україні слід діяти хитріше.
«План перемоги» виглядає чудово, якщо презентувати його як максиму, як ціль на довгу перспективу. А не як завдання на найближчі кілька місяців. Так, свободою і землею не торгують, але є різниця між тим, коли президент заявляє «ми не припинимо воювати в тому ж темпі, поки не вийдемо на кордони 1991 року» і «ми ніколи не відмовимося від своїх територій».
Найсильніша сторона української дипломатії на початку вторгнення – безкомпромісність та безальтернативність, зараз все частіше виявляється стороною слабкою. «Давайте всю зброю, інакше Путін прийде і по ваші душі» уже не працює західніше Риги, Вільнюса і Талліна. Навіть у Варшаві такого уже не хочуть сприймати. Тому не спрацювало із зерном, не спрацювало з ексгумацією, не спрацювало з Усиком.
І ясно, що це не могло спрацювати з Трампом, його родиною та не менш оригінальною командою, особливо за декілька тижнів до виборів. Це ж можна було уже вивчити за стільки років і просто враховувати, як прогноз погоди… Те саме стосується і двопартійної підтримки: США не Україна, де переможець отримує все, а опозиція радіє, що її «не доганяють» кримінальними справами. Звісно, демократи використали українську делегацію в своїй передвиборчій кампанії, але це не скасовує того факту, що початок візиту українського президента до Америки ледь не відштовхнув республіканців. А що таке блокування республіканцями підтримки, думаю, нагадувати не потрібно.
Очевидно, нашим спікерам варто скоригувати тональність своєї риторики. Чи наважиться хтось сказати про це президенту, який, за його словами, приймає 20-30 рішень протягом дня – невідомо. Якби такі люди були, то точно не було б потреби самому приймати рішення кожні 30-40 хвилин…
Позитив цієї історії, як це у нас часто трапляється, виник сам собою. Точніше – через звичку Демпартії «підтримувати стільки, скільки потрібно». Попри те, що риторика Байдена стала більш яструбиною, всім зрозуміло, що якщо чинна адміністрація підтримує «План перемоги», значить це надовго. Без ескалації, з червоними лініями – все як останні 3 роки. Та й Трамп «не підвів», говорячи зранку, що «України більше нема», а ввечері – що він «обов’язково приїде в цю чудову країну».
Ну і, зрештою, треба визнати, що українці стали такими принциповими і безкомпромісними стосовно Росії не з власної волі. Коли Росія атакувала Грузію і Сирію, ми теж не надсилали зброю жертвам агресії. Ми не визнали Тайвань і не захищали Тибет… Тому треба розуміти, що наші заклики хоч і були почуті, але кардинально змінити позицію Заходу не можуть. Адже точка зору завжди більше залежить від точки сидіння. І поки ця точка дозволяє Америці і всьому НАТО не воювати з Росією – вони будуть говорити про «деескалацію».
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA