Погодьмося, в недавній історії України ще не було такого, щоб людина, яка не була висуванцем керівного класу, успішно вигравала вибори. А Володимиру Зеленському, як позасистемному кандидату і дуже популярній особі в медіапросторі, це вдалося. Впевнений, що про цей «збій» у відлагодженій системі будуть ще дуже багато писати. Правда, значно пізніше. Можливо, коли закінчиться війна і пройдуть перші повоєнні вибори. Але залишати цю тему поза увагою зараз є справою досить ризикованою. Перш за все для того, щоб розуміти, що жорсткі і масовані атаки на президента Зеленського можуть мати різну природу. Можуть дійсно бути критикою за нездійснені обіцянки, промахи і навіть помилки. А можуть бути чистим реваншизмом з боку старого істеблішменту та кланово-олігархічної системи. Спробами повернути все назад і ще більше зацементувати свою стару владу та суспільну ієрархію.
Річ у тому, що попри те, що в Україні були вільні вибори, справжнього вибору у громадян не було. Майже на кожних президентських виборах політтехнологами моделювалася ситуація — «Україна в небезпеці». Тільки перші президентські вибори проходили не за цією технологією. Оскільки альтернативи недавньому секретареві з ідеології ЦК КПУ Леонідові Кравчуку не було. І це випливало із реальної розкладки сил, настроїв, страхів та очікувань. Вчорашні дисиденти Вʼячеслав Чорновіл та Левко Лукʼяненко не могли стати на чолі країни, оскільки не мали ані управлінського досвіду, ані соціальної бази в масштабах цілої країни. До кінця 1980-х вони були на десятиліття практично вирвані зі звичайного трибу життя і не дуже розуміли того, що навколо них відбувалося. Вони були полумʼяними трибунами, які яскраво закликали до повалення радянської системи, але поняття не мали, як керувати країною і здійснювати докорінні реформи.
Їхня діяльність була мітинговою і трибунною. І найгірше те, що пропаганда ними лякала і протиставляла їм «стабільність» під проводом комуністичної партноменклатури та червоних директорів підприємств-гігантів. Те, що на Заході України до влади прийшли національні демократи, майже нічого не міняло. В масштабах країни воно не мало жодного впливу. Через те, що національно-демократичний Захід більше концентрувався на атрибутах і символах, а щодо економічних змін ішов у фарватері грабіжницької ваучерної приватизації і не переймався нужденним становищем простих людей. Це мало чим відрізнялася від того, що відбувалося в Москві, Києві або у Львові. Єдине, чого потребувала управлінська еліта в Києві – це напʼялити вишиванку на свіжий пострадянський покруч, щоб надати видимість самостійності молодій українській державі. Суть, якої залишалася наскрізь радянською.
Проголошення УРСР державної незалежності було нічим іншим, як виокремленням в пострадянський заповідник. Де «еліти» почувалися більш захищеними перед свавіллям Москви і навіть перед революційними реформами Бориса Єльцина на початковому етапі. Незалежна Україна стала таким собі номенклатурним заповідником, який продовжував буквально у всьому звірятися з Москвою. Найгірше те, що український істеблішмент в окремих питаннях був навіть консервативнішим за московський. Тобто партійна номенклатура частково пішла на поступки національним демократам, щоб прикрившись Тризубом, жовто-блакитним прапором і усіченим варіантом гімну, продовжити безконтрольне розкрадання країни. А національні демократи, окрилені символічними успіхами, навіть не помітили як стали прислугою номенклатурно-мафіозних угруповань.
А далі все відбувалася за одним і тим же сценарієм. Для того, щоб патріотичний Захід України проголосував за колишнього комуністичного ідеолога Кравчука, його основним конкурентом став недавній червоний директор і свіжий в памʼяті премʼєр-міністр Леонід Кучма. Зрозуміло, що у Кучми була велика перевага практичного управлінця перед «базікалом» Кравчуком. Вже тоді виборці сподівалися на стабілізацію і новий імпульс для економіки. І «практик» Кучма дійсно майже все систематизував. Він заклав і розбудував в Україні кланово-олігархічну систему. Створив владну ієрархію, базовану на компроматі. За принципом: є папки з компроматом на кандидата на посаду — значить надається для кадрового резерву.
Леонід Кучма зумів не тільки протистояти регіональним кланам, але й покінчити з національно-демократичною опозицією. Наприклад, Народний Рух тричі зазнав розколу і перестав бути серйозним політичним чинником. Вплив і значення його лідерів катастрофічно зменшилися. Дехто загинув, а хто й пропав за загадкових обставин. Ті, що прийшли їм на заміну, були менш ідейними, але набагато практичнішими. Політики нового покоління, які вже заробили величезні статки на приватизації і, яким тільки бракувало політичної влади, щоб себе захистити. А то й продовжувати примножувати свої маєтки завдяки ключовим державним посадам.
Навчений попереднім досвідом, Леонід Кучма вирішив не ризикувати і завдяки випробуваній технології забезпечити собі перемогу під час наступних президентських виборів. Завдяки «Канівській четвірці» йому вдалося обрати собі дуже вигідного конкурента – лідера українських комуністів Петра Симоненка. І знову принцип: голосуйте за Кучму, бо переможуть комуністи – зіграв свою роль. Кучма отримав можливість удосконалити свою кланово-олігархічну систему.
Думаю, навіть не варто довше зосереджуватися на тому, що ця технологія була прямою калькою з російської, де подібного роду вигідним «спаринг-партнером» Єльцина був лідер російських комуністів Зюганов. Такого роду російська модель проявилася не тільки в цьому. Масштабна грабіжницька приватизація та заволодіння надрами, особливо природним газом та нафтою, створили ідеальні умови для появи нового явища – олігархів. В Україні, яка не володіла аж таким потужним ресурсом, олігархами стали особи, яким вдалося захопити потужні індустріальні підприємства, енергетичні системи і ті, хто володіли державним ресурсом.
Але найбагатшими ставали ті, хто брав участь у транзиті російських газу та нафти. Треба сказати, що Росія, де владу у свої руки взяли олігархи і почали все більше впливати на Єльцина, охоче «ділилася» прибутками з українськими партнерами. Формуючи серед українських еліт групу своїх найбільших союзників. Маржа за транзит і система «скидок» для України робили свою чорну справу. Росіяни зрозуміли, що завдяки цій технології можна не тільки Україну тримати на короткому поводку, але й корумпувати багатьох світових лідерів.
Українська залежність від російських газу і нафти та участь у їх розкраданні обернулася справжньою трагедією для держави. По-перше, Україна втрачала шанс розвиватися як демократична країна, оскільки в ній утверджувалася російська модель олігархічної влади. По-друге, масштабне розкрадання енергоносіїв на державному рівні привело до появи гігантського боргу. За який премʼєрці Юлії Тимошенко довелося розплачуватися стратегічними бомбардувальниками. Які, до слова, тепер систематично бомбардують Україну. І не тільки цим. По-третє, дозволивши сформуватися олігархату російського зразка, в Україні утвердилася модель державного управління, де клани володіють не тільки значним матеріальним і медіа ресурсом, але й політичними партіями, політиками і навіть впливають на вибори до Верховної Ради і формування уряду.
І тут проявилася головна відмінність українців від росіян. Якою є інша політична культура, що проявляється у високому протестному потенціалі суспільства та існуванні розгалуженої громадянської мережі. Остаточне закручування гайок у вигляді «призначення» наступником Кучми ставленика донецького клану Віктора Януковича призвело до яскравого народного протесту. Привело до карнавальної Помаранчевої революції, яка не допустила приходу до влади людини з кримінальним минулим і показала системі і Росії, що в Україні буде інакше.
Те, що за часів президента Віктора Ющенка кланово-олігархічна система нікуди не зникла, означає, що Помаранчева революція не була справжньою революцією. Тому що люди, які зайняли провідні посади, були або ставлениками тих же олігархів, або самі мали претензії стати олігархами. Показовим у цій історії є створення «РосУкрЕнерго» – російсько-української структури, яка мала монопольне право транзиту російського і туркменського газу в Україну і в Центрально-Східну Європу. Авторами цього проекту були один з найбільших російських мафіозі Семен Могилевич і український олігарх Дмитро Фірташ, який насправді був «гаманцем» Путіна в Україні.
Зрозуміло також, що такий великий бізнес не міг не перебувати під пильним наглядом Кремля. І був черговою спробою російських спецслужб мінімалізувати досягнення Помаранчевої революції, нейтралізувати президента Ющенка і сформувати навколо нього нову владну проросійську команду. Колотнеча в команді Ющенка у вигляді жорсткої боротьби Юлії Тимошенко і Петра Порошенка яскраво продемонстрували, на кого зробила свою ставку Росія і олігархічна система. Це і є початком публічного утвердження Петра Порошенка в ролі нового національного лідера, а насправді – головної опори і рятівника олігархічної системи в Україні.
Наступна розповідь про подальші перипетії стане спробою дати відповідь на питання про природу ненависті до президента Зеленського.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA