Зверхнє ставлення до російської пропаганди тільки на підставі аналізу її продукту для внутрішнього споживача може загрожувати злочинним нерозумінням, а отже і великими втратами. Насміхання з кульбітів пропагандистського новоязу типу «отріцатєльноє прізємлєніє», «отріцатєльноє наступлєніє», «хлопок» і таке інше є важливою терапією для самозаспокоєння, але не дозволяє адекватно оцінити потенціал ворога. Присипляє пильність і не дає побачити, що російська пропаганда була успішною і дієвою назовні. І не тільки завдяки влитим у неї мільярдам.
Зведення російської пропаганди до карикатурного рівня не тільки не дозволяє побачити масштаб російського спрута, але й не дає можливості розгледіти пʼяту колону у себе вдома. А це своєю чергою дає їй широке поле для мімікрії то під патріотів-націоналістів, то під поборників демократії, а то й єдиних рятівників нації і держави. В цьому ключі дуже важливо знати, що нападки «опозиційних» критиків українського керівництва мало чим відрізняються від дій російських пропагандистів. Що вони разом атакують Україну, намагаючись спільними діями її ослабити. Звідси й збіг тем, методів та ідей.
Важливо памʼятати, що середовища «критиків» самі нарекли себе рятівниками нації і держави і, що насправді їм ідеться виключно про реванш і бажання узурпації влади. Що приголомшлива поразка на президентських виборах «націоналіста» Петра Порошенка від «космополіта» Володимира Зеленського породила величезну групу неприхованих реваншистів та відвертих ворогів нового президента України. Треба визнати, що противникам Зеленського вдалося вдало мобілізувати найбільш знакові фігури української культури, церкви, політичний бомонд, журналістів, лідерів суспільної думки, силовиків і навіть частково воєнних ветеранів. І ось чому.
Якщо б у Зеленського на момент приходу до влади була хоча б дрібка власного інформаційного ресурсу та молоді люди з позитивним досвідом, то йому набагато легше було б пояснити, що діячі української культури перш за все фанатично захищають свою годівницю і себе в старій пострадянській ієрархії. Захищали «спілки», доплати, утримання, державне фінансування, персональні пенсії і гарантовану відсутність альтернативи та конкуренції. Тобто все те, на чому трималася і російська культура. Був ще також мовний чинник, але в Україні він використовувався для поляризації суспільства. Робив російські технології розколу більш ефективними і дієвими.
З церквами було ще простіше. Володимир Зеленський ніколи не приховував свого єврейського походження і того, що він людина нерелігійна. В цьому випадку він взагалі «випадав» із кола тих державних діячів, які наслідували російську модель відносин із церквою. Де церква є невідʼємним атрибутом політичного процесу, агітує на виборах і закликає до смирення перед державною владою. Чим вона займалася завжди: з часів Петра І, Священного синоду і навіть, відновленого комуністичним диктатором Сталіним патріархату РПЦ.
Зеленський не збирався тратити дорогоцінний час на ритуальні загравання з якоюсь із конфесій, як це робили Ющенко, Янукович і особливо Петро Порошенко. Який зробив історію з наданням томосу ПЦУ центральним елементом своєї виборчої програми. Не політики у церковній сфері, а саме «трюком» у виборчій кампанії.
Інструменталізація Порошенком церковної теми яскраво продемонструвала наскільки глибоко в українському суспільстві засіла російська практика «державної» церкви. Крім того, відверті політичні маніпуляції на церковному полі нічого окрім чергової поляризації не додали українському суспільству. Вони допомогли російській пропаганді ще раз продемонструвати світові акти «насильства» з боку держави над церквою. Прихід Зеленського до влади зробив церковну колотнечу неактуальною. Але багатьох прихильників єдиної «державної» церкви перетворив на його запеклих ворогів.
Не дивно, що навіть після повномасштабного вторгнення і під час кривавої війни, не зменшується число охочих державним законом заборонити проросійську церкву. Те, що під час війни суспільство вкрай потребує не розколу, а консолідації, політичних мародерів мало турбує. Таким чином вони охоче про себе нагадують, знімають сметанку на скандалі, а далі хоч трава не рости.
Така поведінка є безвідповідальною ще й тому, що за релігійним життям в Україні уважно стежать провідні політики США. Чому промовистим підтвердженням є історія зі зміною позиції спікера нижньої палати Конгресу Джонсона. Якого нібито переконали зняти блокаду з постачання зброї Україні саме українські протестантські пастори.
А уявляєте, якби розповіді протестантів про брутальне нищення Росією їхньої церкви на окупованих землях України не було донесено до відома впливових американських політиків? Якби провідні американські ЗМІ безперестанку крутили повідомлення про заборону українською державою великої християнської конфесії? Це могло б стати катастрофою і на додачу підтвердженням того, що сучасна Україна мало чим відрізняється від репресивної Росії. Де можна легко поставити поза законом Свідків Єгови, або систематично знищувати на окупованих територіях греко-католицькі церкви та храми ПЦУ.
Зрозуміло, що прихильники законодавчих заборон дуже часто мотивують свої ініціативи тим, що борються за формування міцної національної ідентичності. На жаль, шлях заборон і обмеження прав і свобод окремих груп людей веде не до покращення, а до тоталітаризму. Що є особливо небезпечним в умовах війни. Те ж саме стосується мовного питання. Всі охочі здобути на цих темах дивіденди мають розуміти, що успіх на цій ниві завжди тимчасовий. Що «здобуток» певного кола людей буде досягнутий коштом майбутнього держави. Що соціальна база політичного мародерства в післявоєнній Україні буде постійно зменшуватися. Що навіть в недалекому майбутньому їм не знайдеться місця.
Хіба що Росія переможе і тоді смертоносні щупальця «русского міра» остаточно охоплять тіло України. Для чого, дивлячись на теперішню глибинну консолідацію українців, нема жодних підстав. Це додає віри, що Україна не залишить жодних шансів «русскому міру».
В наступних статтях піде мова про те, чому популярний актор гумористичного жанру став поперек горла українському істеблішменту. Анонсуючи, можна сказати, що і росіяни, і українські реваншисти вважають обрання позасистемного Володимира Зеленського найбільшим ворогом старої моделі існування України. Моделі не тільки пострадянської, але й «російської». Де їм банально нема місця.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA