Минулого тижня Україну накрила чергова хвиля декомунізаціно-деколонізаційних перейменувань. Сама процедура ніби логічна. Спочатку дається можливість все це провести на локальному рівні, щоб органи місцевого самоврядування могли обрати якісь доречні назви замість неприпустимих. А коли місцеві діячі не справляються або не хочуть, тоді приходить час державної вертикалі, і вибирати стає пізно.
Натомість те, як це використовують політики, як це описується в пресі, а потім ще й розганяється в соцмережах, виглядає трохи «по-дебільному», як говорив колись один противник декомунізації. У звичній манері, "а чи не накинути нам лайна на вентилятор?", народжуються заголовки в стилі «мешканці обурені», «чергова хвиля зміни назв» і тому подібне.
Плюс до всього, замість пояснити, чому перейменування проходить в кілька етапів і так довго, простіше ж все назвати "владою". В такому випадку процес перейменування дійсно постає якимсь нескінченним та циклічним. Перейменовують і перейменовують…
Звісно, це дискредитує не лише "владу", а й саму ідею перейменувань. Ніби хірургічну операцію проводять спеціально без наркозу, в кілька етапів та з великими інтервалами – щоб не було скучно. Хоча фактично цього разу обласні адміністрації просто перейменовували те, до чого не дотягнулися або проти чого пручалися органи місцевого самоврядування.
Це медійна сторона, яка теоретично мала б пояснювати реальність. Насправді ж медіа та реальність живуть кожне своїм життям. Наприклад, село Червоне біля Золочева так і лишається для водіїв Червоним, бо вивіски ніхто не поміняв. Тобто на практиці повернення до старої назви Ляцьке так і лишилось добрим побажанням. Хоча в новинах повідомляли, що уже перейменували. З Червоноградом / Шептицьким взагалі якось незрозуміло вийшло: поговорили, трохи попроклинали і розійшлися.
Все це наштовхує на думку про те, що декомунізація в Україні проходить за олімпійським принципом, де головне – не перемога, а участь. Щоб усім було про що поговорити, нагадати про себе електорату і «повоювати» з політичними опонентами (вони ж бізнес-партнери). Всі старі актори, нічого нового.
Але є і серйозний провал в цій боротьбі нанайських хлопчиків, який чомусь випав з поля зору на фоні Пушкіна, КДБ та імперської спадщини. А також того прикрого факту, що український патріотичний «неймінг» недалеко втік від свого радянського попередника – часто такий самий ідеологічно перевантажений, нетерпимий і тоталітарний, лише «негативні персонажі» радянського періоду стали «позитивними».
Адже генерально складається враження, начебто декомунізація – це щось «нове», «придумане». А люди зазвичай не дуже радо таке сприймають. На відміну від "агентів змін", яких хлібом не годуй, а дай щось реформувати.
Тому й виглядає, ніби з давніх-давен вулиці мали радянські назви, ледь не від часів Адама і Єви, а тоді раптом ні сіло ні впало їх вирішили поміняти. І виходить так, що Труханов – захисник старовини, а ті, хто хоче позбутися радянських топонімів (яким по 100 років максимум) – реформатори та промотори «чужого». Як так сталося, що Труханов знову на коні і знову розповідає про політику пам’яті, це питання окреме. І ставити його можна тим, хто нагороджував його зовсім недавно, а також і тим, хто організовував вишивання рушничка трохи давніше.
Начальник Одеської обласної адміністрації Кіпер наголошує, зокрема, на тому, що Одеса – місце сучасних діячів мистецтва, поетів і письменників, молоді та захисників. Саме тому місто має не жити минулим, а користуватися можливістю відходити від імперських наративів. Ну звісно, що при такому підході закиди в тому, що історію Одеси просто «віддають» росіянам, мають під собою якусь основу.
Хоча фактично Пушкінська стане Італійською (а це якраз історична назва), площу Льва Толстого хочуть назвати на честь Менделя Сфорима – що теж не можна назвати «модною видумкою». Тобто знову «вміли зготувати, та не вміли на стіл подати»…
Загалом це нагадує радянську медицину на селі. Забрати чиюсь садибу чи палац, перетворити його на туберкульозний диспансер або поліклініку, потім довести до ручки, десятиліттями не вкладаючи навіть в елементарний ремонт – а зараз говорити «от колись добре було, за Союзу, в яких приміщеннях за хворими доглядали». А потім, коли все зігнило, коли потрібно поставити пандус і сучасне обладнання, отже треба таки будувати лікарні, здіймаються завивання про «розвалили радянські надбання». Про те, що це «націоналізована» приватна садиба, доведена до руїни, уже ніхто й не згадує.
Звісно, не можна забувати і про те, які цілі ставляться в процесі декомунізації. Ціль же не знайти точки дотику, не налагодити діалог і не знайти «історичну правду». Завданням є перемогти опонента і не розмити своє електоральне ядро. Тому нема спільної концепції, а є протилежні політичні лозунги. Ще б було трохи більше розуму, то не Труханов би «захищав старовину», а центральна влада би відновлювала історичну справедливість. Але вже як є…
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA