Минулого тижня президент України Володимир Зеленський поспілкувався з колишнім і, можливо, наступним президентом США Дональдом Трампом. Останній заявив «Я вдячний президенту Зеленському за його звернення, тому що я, як наступний президент США, принесу мир у світ і покладу край війні, яка забрала так багато життів і зруйнувала незліченну кількість невинних сімей. Обидві сторони зможуть зібратися разом і домовитися про угоду, яка покладе край насильству і прокладе шлях до процвітання». Це, треба визнати, звучить набагато приємніше для українського вуха, аніж попередня риторика, яку ми мали можливість чути ще зовсім недавно на мітингах республіканців. Зі свого боку, Володимир Зеленський зауважив, що вони домовились про зустріч, аби обговорити, які кроки "можуть зробити мир чесним і справді тривалим". Згодом речник українського президента заявив, що Дональд Трамп закликав не вірити брехливим чуткам про те, що його перемога на виборах начебто вигідна Росії. Мабуть, хтось розумний порадив йому, після останнього «перлу», не називати Такера Карлсона агентом ФСБ принаймні до оголошення результатів виборів. Якщо ж до цього додати заяву Дональда Трампа на дебатах з Джо Байденом, де він назвав вимоги Путіна до України «неприйнятними», вимальовується досить непогана ситуація.
В цій ситуації залишається лише сподіватися, що так буде й надалі, і Дональд Трамп не змінить свою риторику при перших же змінах кон’юнктури. Натомість за українську дипломатію можна щиро порадіти. Особливо, маючи в «анамнезі» підтримку Гіларі Клінтон на виборах, які вона програла Трампу, а також недолугі спроби «допомогти» у справі «Бурісми», потім - відчайдушні намагання зам’яти ситуацію, а ще - невеселе шапіто з приїздом Руді Джуліані. Після всього цього дипломатичного фестивалю «як-не-треба-робити» і чому не можна «опиратися» на підтримку лише однієї партії, бачити, що керівництво України спокійно і без перегинів працює з обома таборами американської політики – це вже добре.
Єдині, хто, здається, не встиг перевзутися (хоча досі такого за ними не спостерігалося) – це українські «демократичні» медіа та експерти – лідери думок на всяку потребу. У нас настільки звикли називати Трампа «клоуном», ніби не існує варіантів, за яких доля України вирішуватиметься саме цим чоловіком. А такий варіант зараз дуже ймовірний. Щось схоже ми уже проходили із Борісом Джонсоном, який «руйнував» ЄС і збурював прогресивну громадськість відсутністю пієтету перед найсучаснішими лівими ідеалами. Завдяки таким «експертам» Україна нерідко поставала в правому західному дискурсі як «таран американської демпартії» проти консервативних цінностей. Чому, звичайно, дуже раділа російська пропаганда, позиціонуючи Москву як оплот того самого здорового консерватизму. При чому в реальному житті все було з точністю до навпаки. Але і тут Україні вдалося якимось дивом «розрулити» ситуацію. Десь – за допомогою протестантських священників, які з власного досвіду розповіли американським конгресменам, чим «прєкрасєн русскій мір». Десь – непримітною, але ефективною інформаційною кампанією щодо «Азову».
Але слід визнати, що наші медіа та експерти таки вміють працювати зі своєю аудиторією. Інакше вони б не були такими успішними. І одним з гріхів, які їм важко пробачити, є експлуатація українського інфантилізму. Боязні того, що нас не люблять, нас кинуть, нас виміняють на когось важливішого. Так, наче нас зобов’язані любити і ніколи не покидати. З цієї точки зору таки існує небезпека, що бізнесмен Трамп подумає над угодою «український нейтралітет в обмін на російську лояльність у випадку американо-китайського конфлікту».
А тут і до привидів Української революції початку ХХ століття недалеко. Наприклад, до сценарію, коли «національно несвідомого» прагматика скинули, націоналіст-романтик домовився з поляками про допомогу в обмін на території, але з того нічого не вийшло. Зараз ситуація краща, бо нарешті вдалося домовитися із правильними союзниками (а не як завжди, і не як угорці). Але якщо на місце Пілсудського сто років тому поставити Трампа сьогодні, то він цілком міг би сказати таке: «Це експеримент. Тут така справа, оскільки я, - так би мовити , - втягнув Польщу у цю акцію, то даю українцям можливості. Якщо їм вдасться, то вдасться, не досягнуть успіху, то не матимуть його. Існує два способи навчити людину плавати. Я надаю перевагу способові кидання на глибоку воду і нехай пливуть. Власне це я роблю з українцями».
Росія, як видно з останніх трагічних подій українського тилу, зараз уже задіяла багато резервів в самій Україні. Навіть просто задля хаосу, без якихось конкретніших цілей. А це означає, що існує велика доля вірогідності, що навіть цілком прийнятні домовленості між Україною та США за наступного ймовірного президентства Дональда Трампа будуть подаватися як капітуляція. І тоді може запуститися сценарій початку ХХ століття: від поганого до ще гіршого.
Тут нам і знадобиться вміння «плавати». І мова не лише про фронт, але й про тил.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA