В тому, що антиукраїнська пропаганда не перестає атакувати Зеленського, нема нічого дивного. Оскільки саме він поламав майже всі хитромудрі плани росіян. Знівелював і відправив в утиль схеми поетапного знищення України. Який за час війни перетворився на символ країни, що бореться. І зумів організувати нову міжнародну проукраїнську коаліцію. Але на всьому цьому шляху йому протидіяли як внутрішні захисники кланово-олігархічної системи, так і, зрозуміло, зовнішні. Для чого це потрібно країні-агресору – зрозуміло. А от з тим, чому «патріотичне» середовище навколо Петра Порошенка практично в унісон працює з росіянами – потрібно поговорити окремо. Забігаючи наперед скажу, Петро Порошенко за будь-яку ціну прагне політичного реваншу.
Звідси й походить одна зі складових технології проти України. Загнати Володимира Зеленського в глухий кут, щоб показати, що його президентство було вкрай невдалим. Це також намагання викликати у громадян України підозри в тому, що Зеленському, на відміну від Порошенка, не вдалося уникнути повномасштабної війни. Що він не зміг домовитися з Путіним. Бо не здатний на це. Підсовуються тези про те, що через Зеленського Україна зазнала відкритої атаки з боку Росії, втратила території, людей, і знову рухається до чергового перемирʼя, але вже на багато гірших умовах. Утверджується переконання, що коли Зеленський зазнає поразки в керівництві Україною, а західна допомога припиниться, то тоді знову настане «золотий час» Петра Порошенка. Який завдяки своїм управлінським та дипломатичним талантам зі всіма домовиться про мир. Так, як це йому вдалося у 2014-2015 роках. Підписавши угоди Мінськ -1 та Мінськ -2.
У такому навіюванні нема ні слова про те, що в цьому й полягала стратегія і тактика Росії на знищення України. Що сподіватися на третій «мир» від Порошенка – це погоджуватися з російським планом. Що ресурси, спрямовані на ускладнення ситуації для президента Зеленського та України, є прихованою грою на користь Росії. Оскільки вони ослаблюють Україну з середини й руйнують міжнародну проукраїнську коаліцію. Подібного роду пастки на Зеленського є нічим іншим, як планом знищення України.
Атаки на Зеленського не припиняються ще з часів президентської виборчої кампанії. За цей час українцям доводилося чути, що Володимир Зеленський іде на вибори президента для того, щоб негайно капітулювати перед Путіним. Що він є ставлеником олігархічної системи. Нарукавна лялька Коломойського. Що Путін при першій же міжнародній зустрічі заткне його за пояс. Що він не патріот. Що цей актор-невдаха при першій же загрозі втече, сховається і залишить Україну на поталу ворогам.
Але життя показало, що буквально жоден із закидів не справдився. Проте противники не змирилися і продовжували видумувати «зради» та «промахи» Зеленського. Його атакували зі всіх боків: як внутрішні «реваншисти», так і зовнішні вороги. Зрозуміло, що патріотичні «реваншисти» не могли відкрито приєднатися до російських атак на Зеленського. Хоча з часом, коли їхні рейтинги стали наближатися до рівня статистичної похибки, перестали заморочуватися і ледве не спільним фронтом з Росією продовжили війну проти Зеленського. Але перед цим їм потрібно було переконати українців у тому, що Зеленський – це не Україна. А тому поразка Зеленського – це не провал України.
Треба визнати, що головним акторам цієї боротьби вдалося досить успішно перевести все з раціональної в емоційну площину. Це технологія вічного розколу, тому що після глибинних образ – вороття назад немає. Всі учасники протистояння мусять навіть проти власної волі залишатися зі «своїми». Перехід на раціональні позиції дорівнює зраді і дезертирству. В цьому полягає міцність лав борців за реванш.
Єдиною істотною перешкодою на шляху «реваншистів» був стабільний антирейтинг Петра Порошенка. Який фактично не залишав для нього надії хоч коли-небудь повернутися у владу. Всі спроби «привʼязати» до себе молодих і перспективних політиків – провалилися. І тоді виникла ідея привʼязати Порошенка до якогось потужного «локомотива». Який би вивіз його знову у владу.
Саме цим пояснюється ціла хвиля публікацій про те, що це керівництво Зеленського привело країну до ситуації, коли українсько-російська війна перейшла у фазу позиційних боїв. Що війна – це надовго. Що Захід незадоволений «нахабною поведінкою» Зеленського, згортає допомогу Україні. Що Україні знову не відкрутитися від перемирʼя і створення «уряду національного примирення». І у всіх цих технологіях проглядається майбутній союз Петра Порошенка і Валерія Залужного.
Тому найнебезпечнішою зі всіх технологій проти України на даний час є не просто спроба викликати розкол між політичним та військовим керівництвом України, а намагання спровокувати взаємне перекладання вини за стратегічні невдачі між Володимиром Зеленським та Валерієм Залужним. Це не тільки вносить дезорганізацію в систему української влади, але й породжує підступні сумніви у громадян, хто з цих двох є більш «кровожерливим». Гадати, чи то Зеленський закусив вудила і вимагає неймовірного. Тобто, знаючи про відсутність відповідної зброї та прикриття з неба, ставить невиконанні завдання повернути Крим і вийти на кордони 1991 року. Чи Залужний з благородних мотивів не кидає «на мʼясо» своїх воїнів, догоджаючи «примхам» Зеленського. Або ж, борони боже, що Залужний не до кінця справляється зі своїми обовʼязками.
Також цим пояснюється відсутність чітких пояснень для людей щодо того, чому пробуксовує мобілізація, чому не організовано ротацію воїнів, які вже майже два роки на передовій. В чиїй компетенції знаходиться розв'язання цих питань. Недомовки та натяки у цих вкрай важливих питаннях породжують все більше підозр і домальовують неймовірних масштабів «конфлікт».
Покласти край подібного роду ворожим інсинуаціям, при чому з обох боків – внутрішнього і зовнішнього – могла б більш ефективна комунікація зі суспільством. Не атаки з боку народної депутатки Безуглої на головнокомандувача ЗСУ Залужного, за якими звичайні люди бачать не просто її приватну ініціативу, а вуха Офісу президента. Мовляв, через публікації Безуглої озвучуються претензії до Залужного.
І, здається, найбільше допомогло б пояснення, що цей «конфлікт» народжений спільними зусиллями Кремля і політтехнологів «реваншистів» з вулиці Лаврської. Що для протиставлення авторитетові Володимира Зеленського обрали особу народного улюбленця Валерія Залужного. Що цей «конфлікт» роздмухується для того, щоб ослабити позиції президента Зеленського. І перш за все на міжнародній арені. Тому що через цей «конфлікт» Зеленському доводиться прикладати просто титанічних зусиль, утримуючи стабільним рівень збройної, фінансової та політичної підтримки України. Все робиться для того, щоб Зеленський і його Україна зазнали якщо не поразки, то істотних невдач.
Безперечно, покласти край цій російсько-лаврській ІПСО допомогло б також, якби Валерій Залужний перервав мовчанку. Висловлювався б не тільки через інтервʼю західним виданням чи короткі коментарі, що може трактуватися недоброзичливцями як намагання зберегти запасний плацдарм уже для політика Залужного. Не потрібно спільних селфі, обнімань і посмішок на нарадах. Потрібна чітка позиція, що ніякого конфлікту не існує. Є розходження в тактиці й, можливо, в стратегії. Але Залужний – це невідʼємна частина команди Зеленського. І ще вкрай необхідно не бавитися в мімічні фігури, а навчитися брати на себе відповідальність, як за промахи, так і за перемоги.
Це важливо для того, щоб українським суспільством не ширилися теорії змов. Щоб нечесні політики на цьому не здобували політичний капітал. Щоб на міжнародній сцені держави та політики не прикривали своє небажання допомагати Україні, киваючи в бік колотнечі між військовим та політичним керівництвом.
Щоб людям, які хочуть дошукатися достовірної інформації та не потрапити у спритно розставлені пастки, не доводилося продиратися крізь нетрі упереджених публікацій та повідомлень. Наприклад, про те, що це не Зеленського втягнули в жорна боротьби між «демократами» та «республіканцями» в США, а що це група Дональда Трампа в Республіканській партії використовує «українську тему» як технологію боротьби проти Джо Байдена. Що тут не йдеться про якісь видумані помилки Зеленського, а про те, що «українська карта» стала частиною виборчих технологій у США. Тому не примножуймо кількість викликів для Зеленського. Не дозволяймо розставляти все більше нових пасток, а працюймо разом на якнайшвидшу перемогу України. Досить ребусів і недомовок.
Автор - Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA