Такими були слова професора історії зі Львова, одного із постійних учасників українсько-польського діалогу. Які стали рефреном майже усіх «поєднавчих» зустрічей. Що цікаво, замість того, щоб чітко окреслити вихідні позиції і досягти хоча б порозуміння, виставлялася найвища планка – поєднання. Але, схоже, що ідея польсько-українського порозуміння протягом усього посткомуністичного періоду після 1991 року була приречена на буксування через хронічну непаритетність позицій і хибне позиціонування минулого. Понад тридцять років українсько-польський діалог нагадує замкнене коло, де українська сторона незмінно опиняється в ролі виправдовуваної, а польська – у позиції судді, який вимагає каяття за строго окреслений фрагмент історії. Щоб зрушити цей процес з мертвої точки, потрібна радикальна реконтекстуалізація історичних подій, вільна від політичної кон'юнктури з обох боків.
І так буде завжди, аж поки польські учасники діалогу не визнають, що справа дійшла до «чисток» в тому числі і через участь в цьому процесі польської держави. Тому що серед навіть найсміливіших планів повоєнного устрою, поляками не визнавалося право українців Волині і колишньої Східної Галичини увійти до своєї суверенної держави. Ці землі і люди за їхніми планами були приречені навічно належати до Польщі, де їх чекала та ж політика асиміляції. Без визнання цього факту не може бути й мови про порозуміння, а не те, що про поєднання.
Асиметрія суб'єктності: держава проти партизанського руху
Головною методологічною помилкою польсько-українського діалогу було те, що переговори велися ніби на рівні двох рівноправних в минулому держав, чиї політики порівнювалися автоматично. Проте історична дійсність була геть іншою.
Весь масив найжорсткіших трагедій міжвоєнного та воєнного періодів — від «пацифікації» і спроб жорсткої асиміляції за доктриною Дмовського до репресій на Холмщині в 1930-х роках, польських «відплатних акцій» та повоєнних комуністичних депортацій (включно з операцією «Вісла») – здійснювався від імені урядів польської держави (чи то міжвоєнної Республіки, уряду в екзилі, чи комуністичної ПНР).
Натомість українська сторона у цих конфліктах не мала власної держави. Більшість українців на той час проживала в межах УРСР – маріонеткового утворення, яке було складовою частиною сталінського СРСР і не могло проводити жодної самостійної політики. Формування сучасної української ідентичності відбувалося саме в радянський період і в кордонах УРСР 1991 року, де польсько-українські історичні сюжети розглядалися як чужі, а пересічні громадяни не відчували за них жодної історичної відповідальності.
У момент найгостріших колізій Другої світової війни український визвольний рух був представлений не державними структурами, а підпільною радикальною військово-політичною формацією (ОУН та УПА). Накидати сучасній суверенній Україні відповідальність за ідеологію та дії окремої радикальної організації минулого – маніпулятивно і неправомірно. Навіть якщо ці формації заднім числом закріпилися завдяки конкретній історичній політиці в національному ґранд-наративі. «Обросли» комеморативними практиками, пам'ятниками, назвами вулиць і площ.
Не в якості виправдання, але як найбільш наглядний приклад, сучасна Польща також «мерехтить» пам'ятниками та назвами вулиць і площ тих історичних персонажів та формацій, які з точки зору українців, євреїв та білорусів є відповідальними за злочинну політику проти національних меншин. Дії яких дорівнювали щонайменше етнічним чисткам, а ідеологія тільки з поправкою на «слов'янську» специфіку мало чим відрізнялася від фашизму і націонал-соціалізму.
Вимушений історичний екскурс
Щоб не бути голослівним, у міжвоєнній Польщі (1918–1939) політика щодо національних меншин (українців, білорусів, євреїв) офіційно не називалася «етнічною чисткою», натомість держава використовувала поняття «асиміляція», «зміцнення польськості східних земель» та «державна безпека». Проте методи та наслідки часто мали ознаки примусової гомогенізації:
- Ендецька концепція «гартування»: доктрина Романа Дмовського та його послідовників розглядала українців як ворожий елемент, який не має права на національний розвиток. На практиці це виливалося у закриття шкіл, знищення українського кооперативного руху та політику стримування.
- Пацифікація 1930 року: жорстка військово-поліційна каральна акція у Східній Галичині проти українського селянства після актів саботажу з боку УВО. Масові арешти, побиття, руйнування громадських інституцій та колективна відповідальність кваліфікуються істориками як державний терор.
- Репресії на Холмщині та Підляшші (1938 рік): кампанія руйнування православних церков (понад 100 храмів було знищено або закрито), супроводжувана примусовим римо-католицьким прозелітизмом. Це була пряма спроба ліквідувати релігійну та культурну ідентичність місцевого українського населення.
- І найбільшого соціального протесту на Волині і Поліссі викликав польський колоніальний проект «осадництва».
- «Єврейське питання» та проєкт «Мадагаскар»: хоча польський уряд не дійшов до фізичного знищення євреїв, державний антисемітизм 1930-х років (економічний бойкот, «лавкові гетто», ідеї масового виселення за межі країни, включно з екзотичними колоніальними планами) створював умови, за яких подальше життя меншин у Польщі ставало неможливим.
Страх польських пур-націоналістів перед національними меншинами вилився в низку трагічних подій. Зокрема, в грудні 1922 року Національні збори обрали Габріеля Нарутовича першим президентом нововідродженої Польської Республіки. Нарутович переміг на виборах завдяки голосам депутатів від національних меншин (українців, євреїв, білорусів, німців), оскільки польський сейм був глибоко розколотим. Для правого та націонал-демократичного табору (ендеків на чолі з Романом Дмовським) це стало шоком і червоною ганчіркою. Правими розгорнулася шалена кампанія цькування: Нарутовича називали «президентом євреїв», «не-поляком», людиною, яка нібито узурпувала владу всупереч волі «справжніх поляків». Президент протримався на посаді всього 5 днів. 16 грудня 1922 року під час відвідання художньої виставки у Варшаві його застрелив художник і затятий польський націоналіст Еліґуіш Нєвядомський.
Після чого польська держава повела справжню війну проти національних меншин, в тому числі українців. І байдуже, чи це були ендеки, чи «пілсудчики», чи «полковники» часів урядів Санації. Відчувши на собі увесь прес тиску польської держави, українці, кинулися шукати виходу в орієнтації на сильніших противників Польщі. Не зважаючи на ідеологічні розбіжності і те, що німецький нацизм нічого доброго не обіцяв українцям.
Тому не дивно, що під час та одразу після завершення Другої світової війни процеси перейшли у фазу кривавого фізичного насильства. У ході українсько-польського протистояння (Волинь, Холмщина, Підляшші, Закерзоння) польські підпільні формування та партизани проводили масштабні каральні акції проти українських сіл. Під виглядом «відплатних акцій» за Волинську трагедію знищувалися цілі населені пункти, вбивалося цивільне населення (як-от трагедія в Сагрині та інших селах Холмщини у 1944 році). Метою було унеможливити будь-які претензії українців на ці землі в майбутньому.
Найбільш масштабними та безпосередніми державними акціями етнічної чистки стали повоєнні депортації, здійснені комуністичною владою Польської Народної Республіки спільно з Москвою. «Обмін населенням» (1944–1946 роки): насильницьке, хоч і прикрите договірною формою, виселення бл. 480–500 тисяч українців із прикордонних земель до УРСР. Відмова від виїзду часто супроводжувалася терором (наприклад, різаниною в Павлокомі).
Також мова про тотальну, військову операцію комуністичного режиму Польщі «Вісла» (1947 рік), у ході якої близько 140 тисяч українців, лемків і бойків були примусово депортовані з їхніх історичних земель на південний і північний захід Польщі (Помор'я, Силезія). Хоча вважається, що метою операції було повне й остаточне знищення соціальної бази УПА, справжньою ціллю було розпилення українського населення серед польського масиву та його подальша асиміляція. Тобто операцію «Вісла» та депортації 1944–1946 років можна зарахувати до класичного, хрестоматійного прикладу етнічної чистки за державним планом, здійсненої за ознакою національної приналежності та з метою перетворення Польщі на мононаціональну державу.
Пастка хибного симетризму
Після історичного екскурсу повертаємося до вад і хиб сучасного українсько-польського діалогу. Треба визнати, що найбільшою помилкою українських переговорників стало прийняття накинутої польською стороною матриці порівняння: зіставлення Армії Крайової (АК) – регулярної збройної сили, підпорядкованої легітимному польському уряду в екзилі – з Українською повстанською армією (УПА), яка була військовим крилом регіональної революційно-націоналістичної організації (ОУН).
Цей штучний симетризм, з фокусом на травму Волинської трагедії, заганяв українських істориків і політиків у безвихідь. Мета захистити визвольний рух від обвинувачень у причетності до етнічних чисток з елементами геноциду часто призводила до неприродного вибілювання темних сторінок історії. Водночас польській стороні вдалося звузити дискусію виключно до Волині 1943 року, повністю вилучивши з поля зору довгий шлях польського державного терору, пацифікацій, руйнувань, полонізаційного тиску, спроб колонізації, які й створили вибухонебезпечний ґрунт для взаємного кривавого зведення рахунків.
Новый контекст і сучасні реалії
Сьогодні, в умовах повномасштабної війни Росії проти України, питання історичної пам'яті набуває зовсім іншого виміру. Рішення президента України присвоїти почесні найменування чи відзнаки із символікою визвольного руху не є виправданням злочинів проти цивільних, здійснених у минулому. Для сучасних українців УПА передусім символізує збройний опір тоталітарній імперії – боротьбу, яка у сьогоднішньому екзистенційному контексті сприймається як пряма аналогія теперішній війні за виживання проти російського агресора.
Сучасна війна остаточно реконтекстуалізує українську історію. Українському суспільству більше не потрібно випрошувати дозвіл на власний пантеон героїв. Як і не питати ні в кого згоди. У нас є сучасні беззаперечні герої, не обтяжені кров'ю цивільних і не залучені у безперспективні та криваві етнічні чистки на прикордонні.
Зрештою, ані чесний історик, ані відповідальний політик не мають права заплющувати очі на те, що в роки Другої світової війни обидві сторони конфлікту прагнули зачистити спірні території від іншого етносу – з більшим чи меншим «успіхом».
Справжнє, а не декларативне польсько-українське примирення можливе лише на основі повної, двосторонньої реконтекстуалізації минулого. Без ультиматумів, вимог одностороннього каяття та спроб побудувати діалог коштом менш ресурсного партнера. Якщо ми не відмовимося від маніпулятивних ігр у «поєднувачів», ми приречені ще на тридцять років ходити по тому самому колу, передаючи історичні образи у спадок наступним поколінням.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA