Вінцем «українсько-польського поєднання та порозуміння» можна вважати нещодавній випадок. 21 депутат польського Сейму від правих сил (ПіС, «Конфедерація», «Розвиток Плюс», «Конфедерація польської корони») звернувся до прем’єра Дональда Туска з ініціативою організувати у Львові 11 листопада офіційне святкування Дня незалежності Польщі. Родзинкою свята, за задумом ініціаторів, мав би стати «польський Марш незалежності» вулицями міста. Ця «чудова» ідея спочатку об’єднала майже весь правий політичний спектр Польщі, включно з фігурами на кшталт Ярослава Качинського, Ґжеґожа Брауна та Матеуша Моравецького. На фоні яких Кшиштоф Босак швидко відхрестився від ідеї і знову виглядає найрозумнішим.
Щиро кажучи, ця затія скидається радше на розіграш, ніби російські пранкери подзвонили польським націоналістам, а ті сприйняли все за чисту монету і не можуть досі зрозуміти, що їх розіграли. Але коли давно шукаєш теми, де можна бути «рішучим патріотом» без реальних дій, то можна і на таке «клюнути». Львів – безпечне місто, недалеко від західного кордону, емоційно безпрограшна локація, ще й гарантовані конфлікти з місцевим населенням та «колегами» по непростому націоналістичному «цеху». А це корисно для покращення іміджу на батьківщині. Крім того – ідеально вписується в російську стратегію розколу між Києвом та Варшавою. А це означає, що навіть без прямих російських рублів інформаційний резонанс працював би на Москву. Тішить, що все це швидко заглохло – значить, є або розуміння безперспективності такої затії, або совість. Хоча розслаблятися не варто, якщо не вдалася сьогодні масштабна провокація, значить, завтра спробують щось скромніше організувати, але в тому ж напрямку.
Разом із тим не можна відкидати і версію про те, що хтось в польському політикумі вирішив просто повторити успіхи Віктора Орбана з «окучування» національної меншини. Якщо Орбану вдавалося роками підкуповувати українських угорців Закарпаття і перетворити їх на одну зі своїх головних електоральних опор, то й польські націоналісти могли б спробувати розіграти карту «одноплемінників» в Україні. Знову ж таки – і в цьому також відчувається «рука майстра», тобто російських політичних технологів: ніякого розуміння місцевої специфіки та повне ігнорування людей, з якими начебто «працюють». Адже будь-хто, хто хоч трішки орієнтується в ситуації, розуміє відмінності між становищем українських угорців та українських поляків. Це і рівень інтеграції, і тип розселення, і культурна близькість з українцями. Проводити у Львові «роботу з поляками» за прикладом того, як Орбан працював з угорцями Закарпаття – це просто викинути гроші в нікуди. Хоча, коли це когось зупиняло?
На «ініціативу польського маршу у Львові» можна було б не звертати уваги як на невдалий казус, якби вона не була наслідком важливої тенденції останніх років. Суть її полягає в тому, що українсько-польськими відносинами займаються переважно «захисники національних інтересів», яких ніхто не кликав. Більш того, цим інтересам ніхто не загрожував, поки не було «захисників». Поки польські політики не згадували про «польський Львів», ця тема залишалася на маргінесі. Поки у Львові не провели марш під гаслом «місто Львів не для польських панів», ніхто про таку перспективу і не задумувався. «Стрункі» національні історичні теорії майже завжди суперечитимуть сімейним переказам, в яких рідко можна звести все до чорно-білої версії історії. Але «завдяки» патріотичним історикам люди, які не вивчали минуле і не цікавились ним, тепер живуть емоціями про вбивства під час Другої світової. А потім це все вправно «полірують» журналісти, які теж «захищають» свою національну правду, і ось уже дискусії та питання, про які ще вчора майже ніхто не чув, стають проблемою № 1.
В результаті створюється уявлення, що «всі ми» маємо якісь спільні інтереси, які потрібно захистити від «всіх них». Тоді сказати непроханим «захисникам», що не варто плутати свої інтереси з нашими, буде вважатися національною зрадою. Спіраль продовжує рухатися вгору, і ось уже протистояння українців з поляками вважається нормою, а відео з 2022 року виглядає як щось неймовірне. Думаю, «народним трибунам» з обох таборів уже не потрібні «народи», які вони «захищають» - досить просто опонентів. Впершись один в одного, як нанайські хлопчики, вони могли б спокійно обійтися без нас.
Проблема в тому, що суспільства перебувають в заручниках цієї ситуації. Втілюється самозбувне пророцтво: політики (та історики) починають говорити про проблему (історичні кривди) – медіа роблять її важливою – суспільство обурюється – політики (та історики) вічно «вирішують» це складне питання, отримуючи політичні дивіденди. В Україні таким чином можна зайняти якусь частину «фронту» (інформаційного, історичного, культурного). В Польщі – хоч трохи стати схожими на західних популістів чи навіть на самого Трампа. Хоча насправді не вдається навіть повторити фокус Віктора Орбана. А потім через гучну патріотичну заяву якогось політика б’ють чомусь не його, а якогось випадкового перехожого з неправильним акцентом.
Обнадіює реакція і в Польщі, і в Україні, і в середовищі львівських поляків на ініціативу «маршу незалежності». «Варшавських патріотів» делікатно попросили не лізти в справи, в яких вони геть не розбираються. Як ми вже могли пересвідчитися, ігнорування дурнів не завжди є доброю стратегією, оскільки таким чином суспільство ніби дає повноваження і делегує їм право говорити від свого імені. А коли такі відповіді на ідіотизм політиків стануть постійними, з обох національних таборів, тоді стосунки отримають шанс на нормалізацію. Головне – ніякої імітації «поєднання» і тим більше «порозуміння», принаймні на найближчі кілька років. Тільки реальні проблеми, а замість історичних маршів — економіка, безпека чи освіта.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA