Останніми роками традиційно існує загроза, що до влади в країнах Європи можуть прийти праві популісти. Зараз це особливо актуально для України не тільки через її євроінтеграційні прагнення, але й зважаючи на об’єм допомоги у протистоянні російській агресії. Згідно із поширеною думкою, праві євроскептики нам цю допомогу скоротять або й взагалі припинять.
З іншого боку маємо приклад Будапешту – політика Угорщини не сильно змінилася після того, як проєвропейський Мадяр переміг проросійського Орбана, якщо не брати до уваги відвертий пропутінський саботаж Орбаном усіх ініціатив ЄС – це припинилося. Мадяр не став блокувати кредит, але продовжує блокувати українську євроінтеграцію.
Польща є ще цікавішим прикладом. Їхні праві шкодять не так Україні, наскільки самій Польщі, виштовхуючи Варшаву – потенційного лідера всього східного флангу НАТО і ЄС, в категорію «історієцентричних неадекватів». Крім того, в Польщі і у нас спільний ворог на рівні відчуттів та навіть менталітету, а це мимоволі зближує. Тому все ще є надія на нормалізацію українсько-польських стосунків, але згодом – коли ці стосунки таки досягнуть дна, від якого можна буде відштовхнутися. І тоді вже можна буде говорити про інтереси сільського господарства, історичну політику та інші складні питання. Крім того, якщо вже говорити чесно і про українців, то якби випадок з російськомовним «відпочиваючими» в Дрогобичі перенести десь під Познань, то учасники б не вибачалися за російську музику, а швидше за все збирали б «лайки» під новиною про утиски українських емігрантів на чужині.
Складно зараз і в Німеччині, де спостерігається ріст популярності «Альтернативи для Німеччини», яка на виборах в Саксонії-Ангальт здобула майже 45% голосів. Значна частина цієї партії є реально «путінферштеєрською» та проросійською. Не простіше й у Франції, де Марін Ле Пен є чи не головною фавориткою президентських перегонів. Навіть в Іспанії, яка завдяки лівому уряду вважалася дуже лояльною до мігрантів, останні події в Сеуті (коли марокканці прорвали кордон), «вулиця», здається, починає схилятися чітко «вправо».
Все це дуже неприємно дізнаватися українцям, але проблема не лише з європейськими правими, але й з українським інформаційним середовищем. Багато європейських правих, яких у нас прийнято називати «проросійськими», самі себе такими не вважають. Їхній головний ворог - «істеблішмент». Так, до речі, переміг і Трамп в США. Для європейських правих Росія – це умова дешевого газу для «простого народу», а не якась константа чи частина світогляду. А також казка про «білу і християнську» цивілізацію для «особливо обдарованих», які не в змозі подивитися реальну статистику абортів, алкоголізму, релігійності і взагалі конфесійності, а потім порівняти її з власними ілюзіями.
Більш того, існують приклади «добрих правих» (тут ми, очевидно, говоримо з точки зору українців). Такими для України стали колишній британський прем’єр-міністр Боріс Джонсон – його часто використовували як пугало, поки Джонсон не проявив себе на початку російського вторгнення у 2022 році. Або Джорджа Мелоні, якою лякали як фашисткою, але яка стала чи не найстабільнішим, хоча й «обережним», коли йдеться про практичні кроки, союзником України. Але більше уваги, і це природньо, завжди отримували Орбан чи Фіцо – типові російські (і китайські) агенти впливу. Інших «поганців» ми наразі напевне не знаємо, бо вони не приходили до влади.
Але прийти можуть, бо всі передумови для цього вже склалися. Щоб зрозуміти європейців, треба поставити себе на місце людей, які буквально бачать заміщення свого звичного світу іммігрантами. І які думають, що «істеблішмент» робить це спеціально. І що нібито існують якісь прості рецепти для порятунку ситуації, які втілять якраз праві популісти. Звісно, з позиції українців це все виглядає дивно, недоречно і «не на часі». Тим більш нелогічно виглядають всі ці сподівання, якщо просто оцінити ситуацію з народжуваністю. Ясно, що рецепти минулого століття не допоможуть, що Європу не врятують праві «вчорашнього зразка», тим більше – орієнтовані на Росію, яку помилково вважають "білою і християнською".
Не менш дивним є небажання європейських політиків вийти за межі штучної дихотомії «ліберали єврооптимісти проти правих євроскептиків». Хоча нема нічого фантастичного в тому, щоб бути правим єврооптимістом або лівим/ліберальним євроскептиком. Адже ані США, ані Росія, ані Китай не зацікавлені в існуванні сильної, самодостатньої Європи. Їм набагато «цікавіше» бачити європейців багатим ринком, який легко шантажувати і залякувати. І для самих європейців, які симпатизують правим чи консервативним ідеям, оновлений європейський проєкт мав би стати доволі привабливим. В якому національні відмінності відіграють приблизно таку ж функцію, як регіональні. При цьому європейська єдність не ставиться під сумнів, адже світ стає занадто небезпечним для невеликих європейських націй, коли вони не об’єднані.
Теоретичне підґрунтя для такого «загальноєвропейського» міфу знайти нескладно – в минулому Європа об’єднувалася якраз в часи цивілізаційних загроз, коли потрібно було протистояти вторгненням арабів, мадярів (тоді ще кочових) чи турків-османів. Це ж, знову-таки гіпотетично, може покращити стосунки з американськими правими. Яким насправді не йдеться про локальні європейські непорозуміння, а про більш глобальні речі. Передовсім – міграційну політику і збереження європейської ідентичності. Ну і про «брюссельську бюрократію», яка нібито заважає Вашингтону зібрати союзників для протистояння зі світовими загрозами на чолі з Китаєм. Врешті, це б полегшило інтеграцію України та українців. Яким, до речі, варто тверезо оцінити свій «національний проєкт», щоб він відповідав духу часу і сучасним викликам, а не був переспівом гасел 30-х років ХХ століття. Або ще гірше – антитезою до радянської пропаганди, з якої і почали свій шлях багато сучасних «світочів» національно-патріотичного відродження.
Помилкою було нехтувати американськими правими напередодні перемоги Трампа. Помилкою зараз є трактувати багатьох потенційних переможців європейських виборів як «агентів Кремля». Зрозуміло, що з відверто проросійськими діячами працювати нема ані сенсу, ані потреби, де на персональному рівні «рубль» легко перемагає ідею. Працювати потрібно з думками і настроями правого електорату, щоб у випадку, коли навіть якийсь проросійський політик і захоче «порозумітися з Москвою» коштом України, йому б цього не дозволили власні виборці. Бо в кінцевому підсумку саме електорат визначає, чи буде Європа союзником України, чи ні.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA