Відомий усім на пострадянському просторі марш «Прощання словʼянки» ніколи не втрачав свого імперського і антизахідного звучання. Він майстерно контекстуалізувався разом зі зміною ідеологічних рамок російської держави, залишаючись символом і свого роду гімном російської експансії проти Заходу. Незалежно від того, чи то була відправка добровольців із царської Росії на Балкани у 1912–1913 рр., коли й був написаний марш, чи прощання з батьківщиною у випадку білогвардійської еміграції, або ж відправка червоноармійців на Берлін – кожного разу «словʼянка» тужно відправляла своїх синів на захоплення все нових територій і підкорення іноземних країн.
Так само, з яких би мотивів це не робилося, мільйони росіян (під виглядом етнічних німців, євреїв та політично переслідуваних) потягнулися до Німеччини після 1989 року, шукаючи правдами і неправдами можливості залишитися там назавжди і з часом перетягнути туди ж маму-«словʼянку», яка так натужно відправляла їх на чужину з місією. Не буду заперечувати: серед переселенців були й направду постраждалі, зокрема уражені в правах в СРСР етнічні німці. Але й вони, потрапивши до своїх, надовго геттоїзувалися, залишаючись під впливом російської пропаганди. Розірвати звʼязок із пострадянським простором не давали російська мова, спільна радянська культура, пропаганда і нові хвилі новоприбулих емігрантів, релокантів, визначних діячів культури та просто багатих «русскіх», які без проблем оформляли собі документи.
У цих, здавалося б, ніким неконтрольованих потоках було дуже легко згубитися відкомандированим агентам КДБ, ФСБ і ГРУ. Професійним шпигунам, які під прикриттям посольства, консульств та «русскіх домов» безперешкодно творили широкі диверсійні мережі. А підсилені російськими пропагандистськими каналами та соціальними мережами, почали перетворювати російськомовну масу в Німеччині на свою «пʼяту колону».
Ілюзії німецької влади та політичний ресентимент
Німецькому урядові, як урядові сучасної демократичної держави, «не випадало» навіть обговорювати цю проблему, бо їх би одразу звинуватили в неонацизмі та порушенні прав і свобод. І це при тому, що Росія обложила Німеччину з різних сторін, використовуючи відверто диверсійні методи. Здається, ні для кого не було таємницею, що воєнні дії Росії в Сирії спричинили мільйонну хвилю біженців до Німеччини. Але чомусь уряд Меркель категорично відмовлявся бачити за цим напливом «російський слід». Хоча все було очевидним: від бойових дій на знищення сирійських міст і до усієї логістики з «доставки» сотень тисяч біженців просто до Німеччини, що своєю чергою не могло не викликати опору в німецькому суспільстві.
І ось тут росіяни знову «подбали» про каналізацію внутрішньонімецького гніву і незадоволення. Задовго до «біженської кризи» режим Путіна почав фінансувати й підтримувати інституційно правих популістів та євроскептиків у Європі. В Німеччині такою політичною силою виявилася «Альтернатива для Німеччини» (АдН) – правопопулістська партія з відкритими неонацистськими реверансами і цілковито зорієнтована на Росію. Партія, яка за дуже короткий час набула неймовірної популярності завдяки двом темам: зупинка і видворення біженців та ревізія історії. Першу тему їм повністю забезпечила Росія, а з другою вийшло справжнє бінго.
Справа в тому, що Росія, з одного боку, розпалювала в «альтернативників» ресентимент через постійне каяття після Другої світової війни, а з другого – тримала на гачку офіційний уряд, кожного разу обмежуючи його дії звинуваченнями в тому, що він відходить від принципів міжнародних договорів, які регулювали відносини після Другої світової війни. Виходило так, що весь урожай із заборонених полів збирає АдН, яка першою насмілилася про це говорити, а на уряді залишається відповідальність за провали в економіці, соціальну напругу через величезну кількість біженців, проблеми з їх адаптацією та занепад оборонної сфери.
До всього не варто забувати, що Німеччина, хоча й найбільша країна Євросоюзу, так само, як і всі інші, обмежена європейською бюрократією. Одне слово, зміни на найвищому рівні настали тільки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну і після того, як у Берліні дійшло до утворення нового уряду на чолі з християнським демократом Фрідріхом Мерцем. І то зі скрипом.
Курс Фрідріха Мерца та виклики безпеці
Мерцу, попри полярні оцінки його діяльності, вдалося досить багато. По-перше, йому вдалося переламати ситуацію, і країна взяла курс на ремілітаризацію. Що у випадку Німеччини було непростою справою з огляду на історичне минуле і актуальні відносини з сусідами, переповнені ресентиментом, як-от, наприклад, Польща. До всього треба додати всюдисущу російську пропаганду зі звинуваченнями у відродженні неонацизму в Німеччині.
Історія як стримуючий чинник у випадку Німеччини довший час також працювала безвідмовно. Канцлер Шольц навіть під час повномасштабної війни проти України і загрози ліквідації держави продовжував ховатися в старій «буді» історії, заявляючи, що німецькі танки більше не будуть їздити по «російській землі». Зовсім не вникаючи, що під час Другої світової війни війська нацистського агресора маршували територією України так, як тепер робить це Путін, і що для Німеччини російсько-українська війна є шансом показати: їхня країна зробила висновки і тепер перебуває на правильному боці.
По-друге, чіткий курс Мерца та його партії на підтримку України є справжнім переворотом у німецькій політиці. Проте тут потрібно знову повернутися до історії з АдН. Політика Мерца щодо біженців істотно вплинула на резонансність цього чинника, особливо у виборчій боротьбі. Проте сформоване ядро виборців «Альтернативи для Німеччини» продовжує набирати популярності, і партія, з якою ще вчора було соромно себе асоціювати, перетворюється на небезпечного політичного конкурента.
Електоральні бастіони АдН у Німеччині
«АдН» підтримують переважно на території колишньої Німецької Демократичної Республіки. Найвищі результати на виборах партія традиційно демонструє у таких федеральних землях: Саксонія, Тюрингія, Саксонія-Ангальт, Бранденбург і Мекленбург – Передня Померанія. У цих регіонах вона нерідко посідає перше місце на земельних виборах або набирає від 30% до 35% голосів. Натомість у західних землях підтримка партії суттєво нижча, хоча останніми роками вона дещо зросла і там (переважно в депресивних або сільських районах).
Соціологічні опитування та виборча статистика виділяють кілька ключових соціальних груп, які найчастіше голосують за АдН:
- Жителі Східної Німеччини, які навіть через десятиліття після об'єднання країни почуваються громадянами «другого сорту», стикаються з нижчими зарплатами та пенсіями порівняно із Заходом.
- Робітники та люди з нижчими або середніми доходами: кваліфіковані робітники, дрібні підприємці та особи, які почуваються економічно незахищеними чи бояться втратити свій соціальний статус.
- Мешканці сільської місцевості та малих міст, де рівень інфраструктури та підтримки з боку держави сприймається як недостатній.
- Протестний електорат — люди, глибоко розчаровані традиційними партіями (ХДС/ХСС, СДПН, «Зелені»), які голосують за АдН радше на знак протесту проти міграційної політики, інфляції чи навіть підтримки України.
І найцікавіше, що АдН підтримує частина вихідців із колишнього СРСР та навіть недавніх переселенців із Росії. Серед причин такої підтримки:
- Вплив російської пропаганди. Старше та середнє покоління переселенців, які зберігають ментальний зв'язок із пострадянським простором і роками дивляться російське телебачення чи читають соцмережі, є вразливими до кремлівських наративів.
- Консерватизм і традиційні цінності. Частина російськомовних емігрантів негативно сприймає ліберальні тенденції західного суспільства (захист прав ЛГБТК+, гендерну політику тощо). У цьому плані риторика АдН здається їм «зрозумілою і близькою».
- Ксенофобія та соціальні труднощі. Подібно до багатьох прихильників АдН на Сході Німеччини, чимало російськомовних мігрантів демонструють високий рівень ксенофобії щодо біженців із Близького Сходу та африканських країн, вимагаючи «жорсткого порядку». Також мігранти, які не до кінця інтегрувалися в німецьке суспільство або мають соціальні труднощі, охоче підхоплюють антиурядові настрої.
Шпигунство, саботаж і диверсії
Ось тут і відкривається безмежне поле для російської підривної роботи. Виявилося, що «Словʼянка» (Росія) відправила на завдання в Європу надто багато своїх синів і дочок. А німецькі правлячі еліти не зробили з цього ніяких висновків. Тому станом на початок вересня цього року тільки в Німеччині зафіксовано 160 випадків саботажу і 740 випадків дронової розвідки. До найбільш гучних справ належать:
- Справа про підготовку диверсій та відправку пакетбомб (травень 2025 року). Федеральна прокуратура Німеччини затримала групу осіб за підозрою в «агентній діяльності з метою саботажу». Вони планували за допомогою логістичних мереж (зокрема відправки авіапоштою вибухових пристроїв та пакетбомб із Німеччини) атакувати об'єкти інфраструктури та військові склади, пов'язані з підтримкою України. Арештовано двох громадян України з окупованих територій, які діяли за завданням російських спецслужб.
- Замах на диверсію на логістичному хабі в Лейпцигу (літо 2024 – вересень 2026 року). Тестування систем доставки запалювальних пристроїв через міжнародні поштові термінали для знищення транспортної інфраструктури та літаків цивільної авіації. Німецькі слідчі та європейські партнери кваліфікували це як пряму операцію російської військової розвідки (ГРУ). Покарання поніс громадянин України. Сюди ж належить спроба дронової атаки українського військово-транспортного літака в аеропорту Лейпциг-Галле.
- Атаки на об'єкти енергетики та критичної інфраструктури (початок вересня 2026 року). У Бранденбурзі (на підстанції біля вугільної електростанції у Турнові-Прейлаку) за допомогою саморобних реактивних снарядів і ракетоподібних пристроїв було спричинено коротке замикання на лінії високої напруги. Технологія проста – закинути мідний дріт на високовольтні лінії, щоб викликати коротке замикання. Паралельно сталася аварія через диверсію на підстанції в Берґгаймі під Кельном, що призвело до вимкнення кількох блоків електростанції. Міністерство внутрішніх справ кваліфікувало це як гібридну диверсію з можливим зовнішнім державним слідом.
- Напад на будівельний майданчик оборонного підприємства у Мюнхені (вересень 2026 року). Інцидент стався поблизу штаб-квартири ключового німецького оборонного та технологічного концерну (Rohde & Schwarz). Затриманими виявилися двоє громадян Болгарії, яких німецькі правоохоронці перевіряють на роль «найманих виконавців» (так званих одноразових агентів) в інтересах ворожих державних структур.
- Справа агентурної мережі у Байройті (квітень 2024 року). Затримання осіб із подвійним громадянством проросійського спрямування для ударів по військових базах США та Німеччини. Слідчі органи ФРН наголошують, що Кремль масово використовує вербування дрібних виконавців через Telegram із різним громадянством (держав Східної Європи, країн Балтії чи колишнього СРСР) задля ускладнення прямого атрибутування диверсій.
Останнім часом не минає і тижня без інформації про спроби актів диверсії проти військових підприємств і логістики в Європі. І майже кожного разу слід веде до російських спецслужб. Європа поволі починає усвідомлювати, що Росія вже давно підготувала і розпочала гібридну війну проти неї через мережу своїх агентів і диверсантів, а також через підтримку крайніх правих популістів і ліворадикальних груп. І якщо у випадку «Альтернативи для Німеччини» ведеться кілька кримінальних справ зі звинуваченнями в шпигунстві на користь Росії, то маніпуляції з лівими радикалами чомусь потребують додаткового підтвердження – хоча історія зі знеструмленням частини Берліна минулої зими мала б чомусь та й навчити.
Одне добре: канцлер Фрідріх Мерц радикалізувався. Він відкрито заявив, що за останніми диверсіями стоять спецслужби Росії, а тому буде закрито генеральне консульство РФ у Бонні та «Русскій дом» у Берліні, а також Німеччина посилить військову допомогу Україні і закликатиме до цього інші європейські країни. І тепер, можливо, посланці «словʼянки» (Росії) всупереч власній волі нарешті почують марш прощання з Європою.
Далі буде.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA