Цього літа Іспанія пережила чи не найбільшу міграційну кризу в своїй історії. За кілька днів до Сеути – іспанського анклаву в Північній Африці, нелегально проникло близько 60-73 тисяч осіб. Це один із найбільших разових проривів зовнішнього кордону ЄС за останні роки. Під час якого загинуло, за різними оцінками, від кілька десятків до сотні осіб, іспанський уряд відправив до Сеути армійські та гвардійські підрозділи, встановив додаткові бар’єри на морі, а також прискорив процес депортації. У результаті назад до Марокко було повернуто 70 тисяч нелегалів.
Цей епізод виник не на порожньому місці: напередодні Верховний суд Іспанії заборонив автоматичні "гарячі повернення" мігрантів, затриманих у морі, а кілька місяців тому уряд Санчеса запустив «надзвичайну легалізацію» для близько 500 000 мігрантів, які вже перебували в країні (при цьому заяв на легалізацію вже було подано близько 1 мільйона). На цьому фоні тисячі марокканців вирішили і собі спробувати щастя, скориставшись наданими їм можливостями.
Але і в цій, здавалося б простій ситуації, яку підготував сам для себе уряд в Мадриді, не обійшлося без конспірології. У медіа почали циркулювати повідомлення про те, що кризу організувала ізраїльська розвідка – ця «гібридна спеціальна операція» нібито стала помстою Тель-Авіва за пропалестинську позицію Іспанії та за відсутність підтримки у війні з Іраном. Доказів, звісно, нема і навряд чи будуть, але фактом залишається дивовижна скоординованість інформаційного супроводу цієї хвилі: в соцмережах (де такі явища, як доброчесна модерація і перевірка фактів відсутні за визначенням) масово поширювалися заклики «скористатися шансом на легалізацію», а деякі канали навіть транслювали практичні поради, як швидше податися на документи.
Крім того, що теперішня міграційна криза в Іспанії жорстко вдарить по позиціях правлячої ліво-центристської коаліції, вона матиме і далекосяжні зовнішньополітичні наслідки. По-перше, адміністрація Дональда Трампа отримує додаткові аргументи на користь своїх звинувачень, що «ліберальні уряди в Європі» начебто ведуть континент і всю цивілізацію в прірву, що потрібно закривати кордони, обмежувати приплив «культурно чужих» мігрантів тощо. По-друге, сам Євросоюз опиняється «в розтяжці» між декларованими цінностями відкритості та мультикультуралізму з одного боку та вимогами національних урядів країн ЄС до Іспанії проводити жорсткішу політику стосовно мігрантів. Франція та Італія взагалі посилили прикордонний контроль у межах Шенгенської зони. По-третє, в країнах ЄС така ситуація посилює позиції правих партій, які й без того набирають бали на питаннях міграції.
Мігранти як зброя
Важливо пам’ятати, що сьогоднішня ситуація не є ані чимось новим, ані несподіваним, бо визначальною все-таки залишається політика урядів «приймаючих країн». Ані таким, що її не використають геополітичні супротивники. Росія віддавна використовує біженців та мігрантів в якості тарану: Фінляндія, Норвегія, Польща через Білорусь донедавна відчували на собі тиск на кордонах, яким керували з Москви. Німеччина часів Меркель прийняла рекордну кількість сирійців, вигнаних з рідної країни росіянами, і тими ж росіянами «дбайливо» перенаправлених в країни Заходу. Після чого на політичній сцені ФРН зійшла зірка право-популістичної «Альтернативи для Німеччини», дуже прихильної до Росії Путіна. Під час тієї ж війни в Сирії турецький уряд Ердогана теж неодноразово управляв кризою, то пропускаючи, то затримуючи мігрантів дорогою до ЄС. Навіть в іспанських анклавах в Африці: Сеуті та Мелільї, які зараз у центрі уваги, подібні спалахи фіксувалися й раніше – зокрема, у 2021 році.
Практика «тиску мігрантами» дозволяє противникам послаблювати уряди, підтримувати євроскептичні політичні сили (в надії на співпрацю у майбутньому або й без неї), виснажувати економіку противника і сіяти суспільну напругу. При цьому вона не коштує практично нічого і не вважається актом відкритої агресії. Очевидно, що такий метод буде використовуватися й надалі.
Що це означає для України
Наше суспільство відчуло міграційну кризу з кардинально іншого боку, ніж її відчули європейці. Українці самі змушені були покинути свої домівки в пошуках безпеки, але це не означає, що гібридний вплив через «міграцію» нас не торкнеться, чи що ми маємо якийсь «імунітет» проти такого роду гібридних провокацій. Навпаки, больових точок у нас тепер значно більше, ситуація куди більш неоднозначна – отже і росіянам є над чим працювати.
Кілька мільйонів внутрішньо-переміщених осіб у самій Україні вже створюють суспільну напругу, яку поки що вдається успішно долати. Кілька мільйонів емігрантів у країнах ЄС та в Америці впливають на рівень підтримки України закордоном і це не завжди нам на користь. Крім того, час не завжди вирішує проблеми, і серед такої маси біженців обовʼязково знайдуться одиниці, готові напряму співпрацювати з ворогом – а це впливатиме на ставлення до решти.
Найяскравіший приклад – сусідня Польща, де після неймовірної прихильності 2022-2023 років зростають антиукраїнські настрої. Москва вкотре в історії змогла за допомогою українсько-польської ворожнечі здобути те, чого не здатна досягнути відкрито – взаємного послаблення двох своїх найбільш принципових противників.
У майбутньому, коли розмови про міграцію в Україну перейдуть з розряду «якбитології» в предметні дискусії, нас чекатимуть потрясіння куди сильніші, ніж нещодавні спалахи напруги стосовно робітників-індусів. І тоді знову можна буде повернутися до досвіду Іспанії, якій приплив робочих рук додав до ВВП, але нічого якісно не покращив в економіці, ще й створив додаткові точки суспільної напруги – розподіл благ і витрат виявився нерівномірним, частина секторів і домогосподарств виграли, інша відчула тиск на житло, школи, лікарні. Але це в майбутньому, зараз же важливо «пробігтися поміж крапельками»: щоб і не асоціюватися з мігрантами з Африки, і не стати на позиції правих ізоляціоністів, і головне – не перетворити проблему наших внутрішніх біженців на «мігрантське питання». До чого нас всіма силами штовхатимуть росіяни та місцеві корисні ідіоти.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA