Історія українсько-польських відносин ніколи не була простою і безхмарною. Їх також важливо розглядати не через призму: сучасна Республіка Польща і держава Україна. Особливо з огляду на те, що довший час це були відносини між державою та досить різними українськими рухами як всередині самої Речі Посполитої, так і в складі СРСР (УРСР), де обставини кардинально відрізнялися. Тому дуже важливо простежити, як так сталося, що Польщі після 1991 року вдалося «накинути» українській державі відповідальність за всі дії українців до моменту виходу з СРСР і проголошення державної незалежності. Які сили в самій Україні та поза нею сприяли такому позиціонуванню і домоглися того, що тягар відповідальності за окремі прояви колабораціонізму з нацистами, геноцидні дії в регіоні Волині та колишньої Східної Галичини повісили на шию всієї української нації?
Як сталося так, що за терористичні дії мережі радикальних націоналістів у Польщі та польських громадян українського походження, породжені дискримінаційною політикою польського уряду щодо національних меншин, має нести відповідальність сучасна українська держава? Без відповідей на ці запитання із клінчу сучасних українсько-польських відносин не вибратися.
Ad absurdum
Почнемо з історичної політики та політики пам’яті, оскільки саме тут точиться сучасна видима боротьба: як внутрішньополітична – за електорат, так і міжнародна — за право нав’язувати свій порядок денний. По-перше, історична політика так тому і називається, що інструментально використовує історію для обґрунтування актуальних політичних доктрин та посилення своїх позицій в умовах політичної та міжнародної конкуренції. Тобто мова про політичну мобілізацію під історичними гаслами.
По-друге, стосовно пам’яті. Тут справа ще банальніша, оскільки пам’ять аж ніяк не дорівнює історії. Вона може бути фрагментарною, суб’єктивною і довільною в маніпулюванні емоціями. Як правило, це найкоротший шлях до сердець конкретних людей і найлегший у плані колективного маніпулювання. До речі, часто під виглядом закликів «берегти пам’ять» ховаються цілком утилітарні бажання реалізації ресентименту — від встановлення «історичної справедливості» до помсти кривдникам. А у випадку подій, які відбувалися 80 років тому, — здійснити помсту нащадкам нащадків.
Це є проявом найбільшого абсурду, оскільки треба уявити, ніби десятиліттями існують прямі кривдники і незмінно ті, кому треба помститися. Як правило, через стільки років такі ролі можуть бути тільки штучно прибрані, а на роль відповідальних — тільки кимось призначені. А тому по-справжньому абсурдною стає ситуація, коли такі ролі беруть на себе держави.
Комп’ютерні ігри сучасних патріотів
Дуже цікавим є те, що все відбувається ніби в сучасній комп’ютерній грі, де від початку прописані алгоритми, де розставлені по своїх місцях усі учасники гри. У сучасній українсько-польській грі поляки — це представники непомильної європейської нації, які якщо й вбивали цивільних українців і литовців, то тільки у вигляді «відплатних» акцій; якщо й видавали нацистам за гроші євреїв (шмальцовнікі), то за це потім були покарані і зазнали осуду. Все відбувається наче на паралельних рівнях, які ніколи не перетинаються. Так, ніби й не було операції «Вісла», депортацій і Явожно в ПНР. Ніби й не було антисемітської політики уряду ПНР 1968 року під виглядом антисіоністської. Так, ніби зараз Ґжеґож Браун і компанія не ведуть ганебну антисемітську та антиукраїнську гру, при цьому здобуваючи підтримку 10% польського суспільства.
Ніби зараз у польсько-німецьких відносинах надворі не 2026 рік, а принаймні 1944-й, коли одна частина польського суспільства готова розірвати на шматки другу, звинувачуючи їх у колабораціонізмі з Берліном — з Німеччиною, яка є провідною економікою ЄС, до якого входить також і Польща. Що гірше, значна частина польського суспільства на повному серйозі підозрює таємну українсько-німецьку змову. Історична налаштованість поляків не дозволяє їм побачити сучасної технологічної співпраці Києва і Берліна для налагодження виробництва зброї, здатної зупинити Росію. І знову ж таки історичний ресентимент настільки засліплює очі, що загрожує Польщі самоізоляцією. Це може перетворити цю країну на анклав у центрі Європи, який живе не тільки минулим, а й пробує змусити сусідів опуститися до свого рівня.
Клінч відповідальності
Для нас важливо встановити момент, коли так сталося, що Україна прийняла польські правила гри і взяла на себе відповідальність за не зовсім своє минуле. Мова про те, що ні в міжвоєнний період, ні під час Другої світової війни української держави не існувало. Відповідно сучасна Україна не мала б відповідати за дії різного роду формацій, на які вона не могла мати впливу, — за дії формувань та організацій, якщо вони навіть ставили перед собою мету утворення української держави.
Теза про те, що без усіх цих рухів не було б сучасної України, є лише частково вірною. Зрозуміло, що потрібно брати до уваги всі сюжети, а не тільки радикальні прояви. Не можна допускати маніпуляцій, що саме українські радикальні націоналісти здобули державну незалежність. Між планами і їх реалізацією часто зіяє справжня прірва. Також важливо піддати критичному аналізу методи та засоби цієї боротьби, і зрозуміло, що тут не залишиться місця сюжетам із терором проти цивільного населення і масовими вбивствами за етнічною ознакою. Такі моменти мають бути засуджені, і мають бути прийняті дієві механізми для їх недопущення. Саме цим і мала б закінчитися епопея з «Волинською різнею». Питання ексгумацій жертв та їхнього гідного перепоховання також не мало б стати політичною проблемою — це справа, яка лежить виключно в морально-етичній площині, і спроби її інструменталізації мали б зазнати рішучого осуду.
Проте залишається відкритим одне з найголовніших питань: чи сучасна Українська держава має відповідати за злочини українських націоналістів періоду окупації? Щоб відповісти на нього, потрібно вдатися до короткої ретроспективи подій після 1991 року. Межовою датою змагань у сфері історичної політики в Україні є 2015 рік, коли Верховною Радою на пропозицію групи адептів діаспорного наративу були прийняті «історичні закони». Закони, які не лише однозначно кваліфікували УПА як героїчну, а й покладали на державу відповідальність за її належне вшанування та недопущення жодних ревізіоністських інтерпретацій із передбаченою за це кримінальною відповідальністю.
Можна зрозуміти мотиви діаспорних українців, яким захотілося «відбілити» не завжди благородну діяльність своїх дідів і батьків — «відбілити» коштом репутації Української держави. Оскільки відтоді Україна вже мала відстоювати дії всіх дієвих персонажів минулого. Досить швидко цей дискурс начисто витиснув з української історії українських червоноармійців — переможців над нацизмом у складі Антигітлерівської коаліції — і замінив їх регіональним явищем УПА, зліпивши докупи усіх: УПА, обидві ОУН і навіть частково Дивізію СС «Галичина». Це поставило Україну у вкрай вразливу позицію: замість переможниці над нацизмом вона отримала звинувачення в колабораціонізмі.
Такій удачі дуже втішилися у Варшаві. Негайно Сейм прийняв закони, які кваліфікували ОУН і УПА як злочинні організації, відповідальні за геноцид поляків на Волині. З цього моменту всі переговори про покращення українсько-польських відносин, а тим більше дискусії істориків, втратили сенс. І політики, і державні діячі, і тим більше історики кожного разу тепер вирушали на своєрідну війну, де поступитися означало зрадити. Таким чином українсько-польські відносини опинилися в глухому куті.
Війна як шанс виходу з клінчу?
Тільки повномасштабне вторгнення і героїчна оборона України могли розірвати замкнуте коло і дати новий, не обтяжений історією імпульс українсько-польським відносинам. Здавалося, що для обох сторін важливішим є виживання, зупинка і вигнання агресора. Проте ідилія тривала недовго. І цього разу її зруйнували дії польських правих популістів, які зробили історію вкрай ефективним засобом внутрішньополітичної боротьби, внаслідок чого тиск на Україну збільшився в рази. Поодинокі кроки президента Зеленського назустріч польським колегам виявилися недостатніми, щоб зупинити натиск. Крім того, потрібно було враховувати особливості характеру Володимира Зеленського та його історичний бекґраунд.
Треба сказати, що Зеленський трансформувався під тиском, але в зовсім несподіваний бік. Зеленський — молода людина єврейського походження з Кривого Рогу, дід якого воював у складі Червоної армії проти нацистської Німеччини, — раптом на вимогу польської сторони мусив би вибачатися за дії українських націоналістів, та ще й громадян Польщі. І це той приклад, на якому можна дуже добре проілюструвати всю абсурдність претензій, що лунають із Польщі до сучасної України — країни, яка п'ятий рік веде нерівну боротьбу за своє існування, захищаючи (як не прикро це буде чути польським націоналістам та популістам) і саму Польщу.
Зрозуміло, що Україна виявилася заручницею свого геополітичного становища: щоб вижити, вона мусить стояти до кінця. Вона не може сказати: «Добре, я втомилася пояснювати вам, дорогі сусіди, що це не тільки моя війна, але й ваша. Тому я відходжу в бік, а тепер ви відчуйте на собі всю силу і міць російського сусіда». Такого не станеться, бо в України немає навіть теоретично такої опції. Але наскільки ж аморально звучать міркування «конфедератів», націоналістів та популістів, а деколи і президента Польщі Кароля Навроцького про те, що це «українська війна», в яку підступні українці, спадкоємці УПА, хочуть втягнути зразково європейську країну з бездоганним минулим та героями, гідними для наслідування.
Простого виходу із цієї ситуації немає. І досить дивною на цьому фоні виглядає імітація українсько-польського діалогу. Це не діалог, коли кожен бубнить як мантру набір своїх «правильників». Одним із варіантів і надалі лишається порада залишити поляків наодинці зі своєю історією і дочекатися, коли одні поляки переможуть інших (принаймні на полі історичних звинувачень). А Україна просто не має права втягуватися ще й у цю війну.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA