Польський ізоляціонізм у час, коли весь навколишній світ переживає докорінну трансформацію, межує з божевіллям. Виникає парадокс сучасної польської політичної кон’юнктури, де прагнення до міфічної «абсолютної суверенності» на практиці обертається самоізоляцією та стратегічним сліпоподібним рухом на маргінес. Польські праві популісти та відверті націоналісти використовують цю ізоляцію для того, щоб легше захопити владу в країні, а заодно зруйнувати Європейський Союз і знищити сторонній демократичний контроль. Вони лицемірно приховують справжні наміри, а через антинімецьку та антиукраїнську агітацію завужують поле діяльності для демократів і центристів, змушуючи останніх підлаштовуватися під уподобання розʼюшеного суспільства.
Архітектура страху та політичний цинізм
Оскільки Німеччина уособлює для польських правих «диктат Європи» (і навпаки), а Україна виглядає потужним союзником ЄС та обіцяє запропонувати ЗСУ як дієве доповнення обʼєднаних збройних сил Європи, саме ці дві країни зазнають найбільших атак – які в окремих моментах набувають вигляду справжньої істерії. Варто зазначити, що хоча йдеться про нібито зовнішній вектор, найбільш відчутних ударів зазнає саме польське суспільство. Від діяльності та ідей різноманітних «конфедерацій» Польща ризикує «вчадіти» і перетворитися на закритий анклав із непередбачуваними для неї наслідками.
Причому проти України у польських політичних радикалів небагато засобів: звинувачення в корупції, маніпуляції щодо невідповідності демократичним нормам (так, ніби самі популісти є зразком демократії) та апеляція до історичних провин українців із наступним вимогою визнати над собою польську «вищість». Виглядає на цілковитий абсурд, коли країну, яка на пʼятий рік війни знищує на території Росії НПЗ, перекачувальні станції, логістику та б'є по обʼєктах вартістю понад мільярд доларів аж під Москвою і Санкт-Петербургом, трактують як щось несуттєве, що має автоматично зважати на «історичну» позицію Польщі.
Найгіршим у цій ситуації є те, що окрема категорія поляків сприймає успіхи України як власне приниження і образу. Бо у своїх уявленнях, базованих на польському історичному наративі, українці – це розбійники й гультіпаки, готові знищити західну цивілізацію. А якщо прийняти тезу про те, що українці – це новітній феномен, здатний протистояти найсильнішому ворогові, тоді сиплеться вигадана казка про цивілізаційну місію поляків як єдиних оборонців західноєвропейської цивілізації перед «азійськими ордами».
Виявляється, що героїчна Польща у цій страшній війні нічим особливо себе не проявила. Нею не тільки не захоплюється світ, але з огляду на внутрішню колотнечу, яка межує з польсько-польською війною, її вважають рудиментарною та архаїчною. Звідси й ревниве ставлення до України та безпорадність у бажанні її контролювати. Це, своєю чергою, породило політичну короткозорість і сліпоту.
Тому, якщо заглибитися у внутрішній політичний дискурс Польщі, можна легко зауважити, що вони не в змозі позбутися страху втрати важелів впливу на Україну. А замість того, щоб проаналізувати власні помилки та вийти зі стану бездіяльності, ховаються за «захисними» концепціями. У них грандіозна допомога поляків українцям на початку повномасштабного вторгнення подається як помилка, а допомога зброєю – як небезпечне роззброєння перед невдячним і загрозливим сусідом (не Росією, а Україною). У таких наративах Україна постає корисливою інтриганкою, яка роззброїла Польщу і перетворила її на свою прислугу.
Як вихід із ситуації пропонується зупинити західну допомогу Україні й змусити «поважати такий славний у минулому народ». Включити поляків у всі розробки озброєнь за замовчуванням, ігноруючи таких партнерів, як Німеччина. Визнати свою провину за всі прояви непослуху польським інтересам у минулому й поділитися славою у війні проти Росії.
Насправді все це є прямим проявом ресентименту, в який Україна не має права втягуватися. Їй слід зосередитися на найважливішому – знищенні російського ворога та наближенні справедливого миру. Бо в Польщі поки що інші виклики і загрози: «конфедерати» і частина ПіС разом із президентом Навроцьким фактично взяли країну в заручники й намагаються приготувати її у «власному націоналістичному соці». При цьому правляча коаліція демонструє повну пасивність і часто сама користується тими ж ідеями в боротьбі за голоси виборців.
Ресентимент і комплекс «панни на виданні»
Густо замішаний на страхах і комплексах соус, у якому поляки себе от-от остаточно «приготують», базується на одному головному побоюванні – що Україна стане лідером у регіоні, а новий українсько-німецький союз в обхід Польщі остаточно її маргіналізує. Поляки панічно бояться думки, що Україна в чомусь виявиться успішнішою.
При цьому Польща сидить мов «панна на виданні» і чекає пропозицій. Навіть більше – вона не просто чекає, а хоче верховодити в майбутньому «шлюбі», мотивуючи це історичним правом, вищою культурою, членством в НАТО і ЄС, а також географічним положенням. А в цей час країни Північної та Західної Європи через приватні фірми стрімко налагоджують з Україною успішні звʼязки щодо спільного виробництва сучасної зброї, окреслюючи контури майбутніх союзів. Вони не надають особливого значення історії й не ігнорують складного минулого. Головне - вони не прагнуть, щоб мертві і далі тримали за ноги живих, і не викопують минуле заради хвилевої політичної вигоди.
У цій глобальній історії Польща сподобилася хіба що ображатися на те, що її не залучають до сучасних процесів і загалом до побудови нової архітектури безпеки Європи. Справа за малим – розвернутися з минулого в бік майбутнього і трактувати сусідів як союзників і партнерів. Інакше існує загроза «приготувати» себе у власному соці й остаточно стати стравою для правих популістів.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA