Озираючись назад, на розвиток українсько-польських стосунків кількох останніх років, важко не зауважити, що одним із головних тригерів була проблема ексгумацій та поховання жертв Волинської трагедії. Тоді комусь в Україні здалося непоганою ідеєю зробити непоховані рештки етнічних поляків інструментом тиску на Варшаву. Інструмент дійсно виявився дієвим, але чи на такі результати його ефективності чекали автори тієї «геніальної» затії?
Непомітно в процесі історичних суперечок з Польщею за власну гідність, ту саму гідність було принесено в жертву нікому не відомим тактичним перевагам. Адже, якщо вважати Україну суверенною державою, то це справа України – поховати тих, хто не знайшов гідного поховання у нашій землі. Самим розібратися у власній історії, зробити висновки і примиритися з минулим. Натомість хтось не дуже кмітливий порадив зайняти позицію «якщо вам, полякам, це потрібно, то можете копати…» Після такого «пасу» нема нічого дивного в тому, що поляки могли зручно вмоститися в позі «моральних цензорів», в якій перебувають і досі.
Так виглядає, що висновків ніяких зроблено не було (ні кадрових, ні елементарної роботи над помилками), тому зараз ми стали свідками другого акту цієї драми. «На зло полякам» і після того, як ми добровільно віддали їм моральну перевагу в дискусії «чи потрібно ховати померлих?», нас з високою долею ймовірності чекатимуть фундаментальні зміни українського національного міфу. Які будуть шкідливими передовсім Україні, а Польщі лише підуть на користь.
Перші ластівки вже є. Ще кілька місяців тому беззаперечним фактом вважалося те, що УПА в Україні є символом виключно антирадянського/антиросійського спротиву – тепер уже ні. Далі очевидно, що ідеологічні напрацювання західноукраїнських політиків міжвоєнного періоду будуть викликати все більше інтересу, бо ж «польська тема» далеко не вичерпана. Якого спрямування будуть ці праці, написані в 30-тих роках ХХ століття, думаю, всім зрозуміло. Особливо для часу, коли світ обирав між комунізмом і фашизмом, а «ліберальні плутократії», здавалося, віджили своє. За цією логікою виникає пряма загроза повернутися до «Тараса Бульби» з його сакраментальним - «помогли тобі твої ляхи?» Тому що це просто, зрозуміло і відомо багатьом українцям на рівні мему ще з радянських часів.
Зрештою треба памʼятати, що українці лише почали реалізовувати інклюзивний національний проект. Очевидно, в ньому буде відбуватися певна конкуренція. Можуть бути і потворні аспекти, як от протиставлення «російськомовного незламного Харкова безтурботній Галичині». Буде і пошук спільного бачення зовнішнього світу. Так от, зараз в цьому проекті вага західноукраїнського елементу, який так натхненно намагалися продавити як єдиноправильний, істотно зменшиться. Завдяки старанням тих, хто взявся знову діставати його з історичної скрині. Тому що крім натхнення і рішучості бажано ще вміти думати на перспективу.
І в Україні, і в Польщі (а ще в Росії) «історики» перетворилися на свого роду придворних медіумів, які допомагають лідерам спілкуватися з духами предків. Тому не виключено, якщо лідер попросить поради, як перемогти поляків в історичних дебатах, а придворний історик при цьому щиро сповідує «народницький» підхід (тобто одвічне протистояння православних козаків шляхтичам-католикам), то рано чи пізно ми знову повернемося до питання «Кто устоит в неравном споре: Кичливый лях, иль верный росс?»
Днями президент Володимир Зеленський анонсував п'ять кроків щодо налагодження українсько-польських відносин. Серед іншого, йдеться про надання додаткової кількості дозволів на проведення пошукових та ексгумаційних робіт, обговорення можливих форматів розширення суспільного діалогу між Україною та Польщею, а також домовленості з керівником Українського інституту національної пам'яті Олександром Алфьоровим щодо розширення можливостей Інституту. У Польщі на ці заяви відреагували позитивно, прем'єр-міністр Дональд Туск написав, що сприймає слова та рішення Зеленського «із задоволенням і надією» та підкреслив, що Польща готова до серйозного й дружнього діалогу як щодо питань, які нас об'єднують, так і тих, які нас розділяють.
Звісно, що польська сторона задоволена. Їх все влаштовує, тому що, аби бути «щитом Європи», потрібно мати під боком не зовсім європейську країну, а щось козацько-шароварне. А якщо можна при цьому ще й розповідати про свою цивілізаційну місію – то взагалі ідеально. «Ексгумаційні експедиції» для цього надаються дуже добре. Фактично, українці самі дали своїм опонентам настільки беззаперечні аргументи (право жертв бути похованими), що полякам відтоді навіть не треба окремо проговорювати звичну мантру про свою цивілізаційну вищість, з членством в ЄС, НАТО і віковою історією державності.
І ось в такий складний час, коли Україна переживає те, що в сусідів зустрічається у книжках та підручниках, коли героїв не потрібно вигадувати чи досліджувати, досить відкрити новини – знову починаються безкінечні історичні суперечки. Для чого це польським політикам, зрозуміло – для мобілізації власного електорату. Кого така ситуація влаштовує в Україні? Хіба що тих, хто останні десятиліття «боровся з поляками за історичну правду», а тепер вирішив, що зможе героїзмом сучасних українців «перебити» історичні аргументи в дискусіях сторічної давнини. Нас поки що рятує те, що поляки не надто сильно відрізняються від українців. Тому інструменталізують історію, будують свій «скансен» та поглиблюють суспільні розлами не менш натхненно за нас. І теж «на зло» ворогам. Збоку це виглядає як запекла конкуренція двох національних команд з міряння, чия історія більш трагічна й героїчна.
Тим часом про те, що Річ Посполита була країною не лише поляків, уже знов воліють не згадувати, хоча ще минулого року це була топ-тема. Тобто у нас зараз спостерігається відчутний «відкат» в оцінках серйозних історичних питань, і під впливом актуального політичного моменту можна серйозно нашкодити собі в питанні стратегічного позиціонування. А там і до ідеї, що УГКЦ є всього лиш «побічним продуктом окатоличення та ополячення» недалеко.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA