Оскільки шанс думати про українсько-польські стосунки наперед, а не як завжди, знову втрачено, зараз можна спробувати стати мудрими хоча б «заднім розумом». При цьому одразу опустимо всі мотивуючі пасажі про неймовірні перспективи, які відкрилися б перед Києвом та Варшавою в разі братерства, любові, об’єднання спільного потенціалу і так далі. Це все для більш далекоглядних людей, а ми «маємо те, що маємо». Народи, не побоюсь цього слова, брати-близнюки.
По-перше, ми, українці, знову прагнули всім подобатися і знову щиро не розуміли, як сторонній людині може бути до нас байдуже. Що там казати, навіть уродженець Південної Африки Ілон Маск недостатньо переймався нашою долею (хоча внесок свій зробив, і більший, ніж його критики). Виявилося, що ми не обов’язково подобаємося пересічним полякам так само, як угорцям, словакам чи румунам. Їм за замовчуванням байдуже, якщо це не зачіпає їхні персональні інтереси.
По-друге, оскільки ми не унікальні у своєму інфантилізмі, поляки теж щиро не можуть зрозуміти, чому тема злочинів вояків УПА на Волині в 1943 році не є наріжним каменем суспільної дискусії в Україні у 2026 році. Адже все роками йшло так добре: зручні опоненти з числа українських істориків-націоналістів, з якими легко і просто дебатувати, «постійний прогрес» на різноманітних форумах та відкритих дискусіях. І тут така несподіванка – для широкого загалу ця тема взагалі не знайома, не те щоб актуальна.
По-третє, коли інфантилізм зустрічається з інфантилізмом, виникає «колізія». А тут уже хто сам себе швидше надурить. На мою скромну думку, польські інтелектуали в цьому випадку сильніше недооцінили українців. Стільки років мати справу з нами і не розуміти, що під тиском українці завжди зроблять «в піку» – це вершина наївності. Зараз навіть люди, які ще недавно не відрізняли Бандеру від Бендера, підтримують УПА і засуджують президента Польщі, що б це для них не означало.
Якщо абстрагуватися від історії Другої світової, від політики пам’яті і взагалі від міжнародних стосунків, хтось може собі уявити розмову двох людей, яка полягає в тому, що один каже "ти маєш мене слухати, бо я високоморальний і добре вихований"? А так воно виглядало під час розмов про ексгумацію. На кого, в такому випадку, розрахована теза про те, що в польській культурі прийнято шанувати померлих? Якщо на українців, то воно «мимо» - ми наче теж померлих не через спецкомунтранс утилізуємо. Тут не про мораль слід говорити, а про прізвища та посади диверсантів (або корисних ідіотів), які придумали зробити ексгумації польських поховань в Україні інструментом впливу на Варшаву.
Зараз особливо зворушують заклики до українських лібералів «взяти слово» і рішуче засудити антидемократичні тенденції в своїй країні. Це нагадує типову російську позицію «ви ж демократія, тому дотримуйтесь прав людини, а мені це необов’язково» - якщо ти ліберал, тавруй своїх правих. Так воно вже не працює, це вже росіяни використали й інших навчили на таке не вестись.
Тверезий розрахунок підказує, що гребти всіх під одну гребінку неправильно. Некоректно вважати один народ моральнішим за інший. Натомість є стандарти, що декларуються як норма в конкретних суспільствах. Дуже спрощено стосовно політики пам’яті це можна би було описати таким чином. Поки Армія Крайова вважається в Польщі стандартом антинацистського руху опору поляків, а акції проти українців вважаються відхиленням від цього стандарту, Україна повинна демонструвати повагу до історії Армії Крайової. І резонно очікує того ж самого від польського суспільства, якщо йдеться про УПА як стандарт антирадянського опору, коли етнічна чистка на Волині трактується як злочин, як відхилення від стандарту.
Якщо ж задатися ціллю «розказати всю правду» будь-якою ціною, то результатом швидше за все буде не каяття українців і не відмова від глорифікації УПА, а якраз навпаки. Можна навіть допомогти сформувати образ УПА як сили передовсім антипольської, коли етнічна чистка на Волині з відхилення перетвориться на подвиг.
Треба врахувати ще й той факт, що пік (сподіваюся, це вже був саме пік) українсько-польського протистояння на полі історичної політики відбувся в час набуття Україною справжньої суб’єктності. А суб’єктність – це річ некомфортна для всіх: і для суб’єкта, і для оточуючих. Вона вимагає спокійного ставлення до чужих дивацтв, претензій, образ і вияснення стосунків. Виглядає на те, що українська держава вперше в новітній історії випереджає суспільство. Поки суспільство з дитячою наївністю таврує американців, сміється з Дональда, який застряг в Ірані, держава користується тим, що Трамп дійсно «спіткнувся» на Близькому Сході. Якщо йому не вдалося захопити іранську нафту як венесуельську і таким чином поставити Китай у залежність від енергоресурсів, якщо мрія відірвати Росію від Пекіна так і залишається мрією, то офіційний Київ не буде з’ясовувати стосунки й пригадувати старі образи. Не так важливо, чи подобається Трампу Зеленський, набагато важливіше – чи цікавлять Пентагон українські воєнні розробки. Саме так країни отримують союзників, а не «адвокатів» чи «покровителів». Може, колись такі ж здорові принципи ляжуть в основу й українсько-польського сусідства.
А щодо "порозуміння", то його найближчим часом не буде. Принаймні доти, доки ті самі діячі крутитимуть ту саму шарманку, яку крутять останні десятиліття. Не обов’язково влаштовувати розбір минулих діянь за прикладом американського DOGE, але щось явно пора змінювати. Бо виходить так, що виводити наші суспільства з тупика зібралися ті самі поводирі, які в нього і завели. Логічно, що найкраще прогнозує пожежі сам палій, але ж ніхто при здоровому глузді не призначить його головним пожежником
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA