Здається, наші західні сусіди — поляки так довго вправлялися в асертивності щодо українців, що змусили і їх почати проявляти підвищений прагматизм у відносинах. Почати і собі непохитно відстоювати власні інтереси, права, потреби, бажання і навіть думки. Про те, як перестати піддаватися тиску та ультиматумам, які й до того часто лунали з Польщі, а дотримуватися своєї прагматичної лінії. Як уникати втягування в дискусії на віддалені історичні теми та нав’язування відповідальності за події далекого і темного минулого, концентруючись на завданнях новітньої війни. Війни, в якій Україна опинилася в ролі заручниці – між агресором та, як виявилося, не завжди надійним союзником. Тому що справжній союзник не користає з того, щоб поживитися за рахунок чужої безвиході.
Тепер Україна укріпила свої позиції, також за рахунок виробництва власної зброї та унікальних технологій ведення війни, і може, не гарячкуючи, провести проміжний аудит відносин. Розібратися, чому, відверто кажучи, зіпсувалися українсько-польські відносини. Куди поділася польська щирість та емпатія, з якою країна приймала українських біженців та надавала таке важливе озброєння в перші місяці повномасштабного вторгнення.
Чому частина поляків так легко сприйняла російську отруту за посередництвом «конфедератів» про те, що це не «польська війна». Що Польща й так передала надто багато невдячним українцям. Про те, як можна було толерувати і навіть підтримувати варіанти нормалізації відносин з Росією в умовах, коли Україна стікала кров’ю? Приймати під прикриттям асертивності й прагматизму відвертий колабораціонізм з російським ворогом. Висміювати факт, що Україна захищає не тільки себе, а й Польщу.
Аналізуючи ситуацію, найважче уникнути узагальнень, щоб не образити тих, хто віддано і щиро підтримував Україну. Але без узагальнень ніяк. Принаймні ми ж оперуємо поняттями «Польща» і «Україна», маючи на увазі позицію і політику цих держав. Бо якщо кожного разу робити поправку на все дрібніші суспільні відмінності, то можна за деревами не побачити лісу. Так вже колись було, коли Польщею і Європою ширилася хвиля брехні про те, що в Україні ледве не перемагає неонацизм. Зрозуміло, що за цим стояла російська пропаганда, яка готувала «ґрунт» для агресії проти України. Але тоді чомусь не знайшлося тверезого голосу, щоб сказати, що ВО «Свобода» і всі радикальні націоналісти разом отримали заледве 2% підтримки на виборах. При тому, що жодна з тих сил не проявляла такого рівня ксенофобії і, вибачте, фашизму, як праві популісти та націоналісти в Польщі.
Коли починається чергова хвиля ненависті до українців, доводиться чути, що в Польщі є прекрасні політичні сили, які завжди підтримували Україну. І вони дійсно є. Але поясніть, як тоді сприймати ріст електоральної підтримки відвертого українофоба та антисеміта Ґжеґожа Брауна (майже 10%), «Конфедерації» з її проросійськими та антиукраїнськими наративами (до 14%) та, зрештою, обрання президентом Кароля Навроцького — переповненого ресентиментом і бажанням відплати всім історичним кривдникам поляків.
Можна завжди сказати, що Навроцький переміг завдяки лише 300 тисячам голосів виборців, що це випадок. Але негативні настрої щодо України і Володимира Зеленського наростають. За останніми опитуваннями, близько 60% поляків вважають, що треба не допустити вступу України в Євросоюз. А це свідчить, що такої думки дотримується і значна частина польських центристів та лібералів. А намір зупинити інтеграцію України в ЄС стає ледве не новою об’єднавчою ідеєю для поляків.
Ірраціональні страхи поляків та заперечення очевидної вигоди від союзу з українцями
Прикметно, що активізація подібного роду настроїв спостерігається по мірі того, як змінюється розподіл світових сил щодо російського агресора. Дошкульні удари України з перспективою на розгром паливно-енергетичного комплексу Росії, зростання ролі ЄС у міжнародній політиці, зміни в позиціонуванні Дональда Трампа та посилення військово-політичної співпраці між Києвом та Берліном в обхід Варшави множать на очах ірраціональні страхи поляків.
Одним з найбільших, причому без огляду на партійну приналежність, виявилася боязнь швидкого вступу України в Європейський союз. Виглядає на те, що Польща боїться не тільки конкуренції на ринку сільськогосподарської продукції, а й втрати контролю та впливу на Україну та зростання її ролі. Боїться, що доведеться розпрощатися з позицією вічного ментора щодо «неслухняного учня». В цій ситуації цікаво те, що Польща охоче видає свою позицію за консолідовану думку всього ЄС. Що вже тільки наростаючий в Польщі ресентимент як щодо Німеччини, так і України, вказує на її сепаратність.
Нікчемним з точки зору добросусідських відносин виглядає також шантаж з боку Польщі не віддати свій голос за вступ України в ЄС. При тому, що керівництво Євросоюзу відкрито заявляє, що приєднання України до ЄС тільки зміцнить його потугу і обороноздатність. Водночас Польща претендує на роль ментора щодо відповідності європейським критеріям тоді, коли «конфедерати», ПіС і президент Навроцький якнайбільше розхитують сам Союз. Атакують і намагаються повалити проєвропейську урядову коаліцію Дональда Туска.
До слова, історія з намаганням відібрати орден Білого орла у президента Зеленського була атакою на позиції прем’єра Туска. Спробою зірвати конференцію з відбудови України в Гданську. Спільними зусиллями польського та українського урядів вдалося провести цю конференцію і дати можливість світові побачити справжні наміри польської правиці, яка загрузла в теоріях змов і представляла її як задум проти Польщі пронімецького Туска, канцлера Мерца і президента Зеленського. Причому постійно нарікаючи, що польський бізнес програє західним фірмам конкурентну боротьбу за участь у майбутній відбудові України.
Якщо так станеться, то не через змову, а через те, що Польща, на превеликий жаль, поводиться дійсно як ненадійний партнер. А той резерв довіри, який допоміг Польщі стати другим після Китаю експортером товарів в Україну, може дуже швидко розтанути. Як і погрози в бік українців, які або тимчасово перебувають у Польщі, або приїхали на сезонні роботи, можуть спричинитися до втрати важливої робочої сили. Яку тимчасово можна буде замінити тільки мігрантами з Азії, Африки та Латинської Америки. Що стане для цнотливих адептів «білої Польщі» тотальним фіаско.
Так само спроби шантажувати Україну своїм важливим географічним положенням підштовхнуть Київ до тіснішої співпраці з Німеччиною, Балтією та країнами Північної Європи. Коли замість торговельної лінії «Одеса–Гданськ» з’явиться лінія «Одеса–Гамбург». До цього умовного союзу доєднається Велика Британія. І може так статися, що ірраціональні страхи та ресентимент залишать Варшаву на узбіччі в оновленій Європі. А все могло б виглядати зовсім інакше. Міцний союз Польщі та України міг би створити новий важливий і впливовий центр у Європі. На жаль, через історичну засліпленість та маніпульованість такий союз навряд чи є можливим. Не видно чинників, які б принаймні могли змінити думку українців, що пройшли горнило випробувань війною і виробили здатність до асертивних відносин і погодилися на непаритетні відносини.
(Не)зрозумілий Зеленський
Останні дії та заяви президента Навроцького і лідера опозиції Качинського та їхні атаки на Туска чітко засвідчують, що йдеться не так про Україну, як про польсько-польську війну. Що історія з історичними претензіями до України — це зовнішній прояв внутрішньої польської боротьби. Про намагання втягнути до неї президента України Володимира Зеленського. Проте й це марна справа.
Здається, ні польські політики, ні експерти до кінця не знають і не розуміють, що ж таке Україна та хто такий президент Зеленський. Про що свідчить їхнє тривіальне пояснення, чому президент присвоїв ім’я «героїв УПА» військовому підрозділу, який воює на цій війні. Їм в голову не вкладається, що буквально всі дії зараз потрібно розглядати не в історичному контексті, а з точки зору сучасної доцільності і героїзму. Що в українців сформувалася своя шкала цінностей. І вимагати від них відкликати бойового генерала з фронту через «неправильні» погляди на минуле є вершиною абсурду.
Але найбільш шаблонним виявилося пояснення дій президента Зеленського в історії з актуалізацією теми УПА: розповідь про те, що так він хотів підняти свій рейтинг. У цьому поясненні хибними є самі вихідні. По-перше, національно-патріотичний електорат — це не виборці Зеленського. Це електоральне поле Петра Порошенка та Валерія Залужного. Воно невелике, і їм двом і так буде тісно на ньому. Та й вони постійно проявляють агресивність щодо особи Зеленського, і це не змінилося навіть впродовж усієї війни.
По-друге, рейтинг у президента Зеленського стабільно високий, і йому не потрібно вдаватися до «прикликання» героїв з минулого для його підняття. Здається, таке хибне судження перекочувало в польські аналітичні кабінети від прихильників Петра Порошенка, які сподіваються, що рейтинг Зеленського от-от впаде і у них з’являться хоч якісь шанси. Які видають бажане за дійсне, публікуючи наскрізь сфальшовану «соціологію». До чого в Україні всі вже давно звикли. А от у Польщі це приймають за чисту монету, бо й надалі отримують інформацію від своїх перевірених партнерів із середовища п’ятого президента України.
На завершення доводиться констатувати: польські політики є надзвичайно залежними від свого роз’юшеного популізмом та націоналізмом електорату. Вони самі загнали себе в ситуацію крайньої залежності від популістських обіцянок. І вже не можуть зупинитися. Остання спроба упокорити Україну була однією з таких акцій. Але й тут вони помилилися — Володимир Зеленський давно не танцює ритуальних танців і не втягується в порожні дискусії. Це перший приклад асертивного політика в історії України. Тому готуймося до дорослих відносин. Особливо тепер, коли Україна, зібравшись у кулак, показала силу, здатну якщо навіть не перемогти Росію, то принаймні довести її до стану колапсу. А вже після всього зробимо аудит і будемо міняти правила.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA